І саме сьогодні поїхав — ми точно знали.
А в цей час Книш...
Сховавшись у кущах під тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабіни і звідти показалося спершу Книшеве сідало у лиснючих, забруднених штанях, а далі уже весь Книш, обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою. Ступаючи по землі, як канатоходець, він пішов до хвіртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловічок з-за кущів: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механічно кивнув йому, як живому, і на ґаночок. Рипнули двері (Фарадейович ніколи не замикав своєї хати), і Книш зник усередині.
— Хоче висадити Фарадейовича в повітря, — метнув на мене Ява гострий погляд.
— Нащо?!
— Мабуть, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув відстовбурченим пальцем кудись убік — за океан.
І враз розбурхана уява моя малює величезний темний, зловісний кабінет. За величезним столом сидить страшний генерал із свастикою на рукаві. Перед ним виструнчились Книш і Бурмило. Генерал дістає з шухляди пачки грошей і кидає на стіл. Книш і Бурмило хапають гроші і пожадливо запихають у кишені, за пазуху. Генерал щось наказує і робить руками жест, показуючи вибух. Книш і Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
.. .Вибухає, летить у повітря хатинка Фарадейовича...
І тут — шосе. На крутому повороті мчать на мотоциклах Книш і Бурмило. Бурмило мокрий, у масці від акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах— ми з Явою. Раз у раз Книш обертається і стріляє в нас з пістолета. Свистять кулі, шалено ревуть мотори... Мужні наші обличчя сповнені героїзму і відваги.
Потім — хоп! — моторолери вислизають з-під нас, мчать по шосе і зникають... І от ми уже на трибуні в оточенні генералів, відомих людей, трохи не членів уряду. На наших грудях виблискують новенькі медалі "За відвагу". Внизу — море людей. Вони тримають наші портрети і транспаранти з написами: "Слава героям!", "Хай живуть Ява і Павлуша!", "Назвемо київське метро іменами героїв!", "Перейменуємо Поштову площу на площу імені Яви і Павлуші!". Оркестр грає туш... І раптом ззаду мене хтось боляче-боляче — щип! "Тії що?.." Це я так захопився, що забув усе на світі, почав вигравать на губах туш: "Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра-рам!" — і не помітив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш. І наскільки повільно під'їхала вантажівка, настільки швидко вона й від'їздить.
Ми перезираємося і якийсь час мовчимо.
Потім Ява гучно хукає і каже:
— Пішли! Ми не можемо цього допустить! Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу:
— Ризик! Може й зірватися.
— Може, — каже Ява і знову хукає.
Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках — і мені щипає в носі, як від цибулі.
— Але не можемо ж ми допустити... — каже Ява. — Історія нам не пробачить.
Мені хочеться сказати, що історії до лампочки ми з Явою, у неї є й поважніші справи, та я не наважуюсь. У Яви надто серйозне обличчя.
— Ну, тоді про всяк випадок — прощай! — зітхаю я.
— Прощай! — зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось. Мені щипає в носі дедалі більше.
Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно — де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили через двері!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.
Ява бере її.
Одкриває...
В коробці... синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує кришку. Ще трохи, ще...
— Обережно... Обережно... Обере... — завмираю я, відступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюся на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало...
Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає? Невже це на тому світі дзюркотить і булькає? Я розплющую одне око, потім друге.
Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.
Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється...
Біля мене валяються черепки від глечика. Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою. От тобі й "ба-бах!".
— Яво! — гукаю я. — Відбій!
Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.
— Пильнуй термоса!
Але вже пізно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім...
Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовірною швидкістю?
Отож якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушилися по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і витираючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися лобами та іншими, менш поважними частинами тіла... За хвилину все було чисто-чистісінько. І, кулею вилетівши з хатини Фарадейовича (цього разу через двері), ми щодуху наддали по вулиці.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Виявляється, то глобулус! Космічні мрії Фарадейовича. "Життя заплутана і складна штука!"
— "Атомна бомба"! "На транзисторах"! Барахольщик! — пхикаю я.
— Мовчи! "Давай зліземо"! "Ноги розім'яти"! Герой! — пхикає Ява.
Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сісти маком з тією "бомбою"! Та ще й розлити отого термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня ми так нічого й не довідались. Ні, усе ж довідались. Що Фарадейович дякував Книшеві за "велику послугу". Виявляється, "спецзавдання" давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій термос.
Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів-старшо-класників, з якими Фарадейович водив дружбу
Ми прибігли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ґанок з синім термосом у руках. Його одразу оточили юннати.
— Антоне Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейо-вичу ну будь ласка! Антоне Фадейовичу ну хоч натякніть! — заканючили нетерплячі дівчата.
— Потерпіть, панове-товариство, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.
І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, й собі пристроїлися до гурту
Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник
Гришко Бардадим — спіткнувся об нас і загудів, як
з бочки:
— Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!
І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці. У-у бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!
І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одержують.
А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.
Високий острів — один з найбільших у плавнях. Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік озерця — не хотілося заводитись з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила — то була його мисливська база, або, як він казав, "прези-денція". Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить після чарки, або... Та ми про це вже майже не думаємо (після "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).
З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.
Троє човнів причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.
Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання — він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):
— Отож бо... панове-товариство, оце-о... тут... усередині... прилетіло до нас. знаєте звідки?.. Із Сахаліну.
Так-так... сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, може, мільйони, а то й усі мільярди мільярдів кілометрів... Знаєте, що тут? Тут... тут... панове-товарист-во... майбутня їжа астронавтів... зоряних небожителів майбутніх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість — хлорелу... Пі? Отож бо... у цьому термосі — новий вид такої водорості. Гпобулус! Може, ще кращий, ніж хлорела... Мій сахалінський друг вивів у лабораторії... І прислав, щоб ми... це саме... продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобулусом марсіян або якихось інших гавриків. Ми з Явою слухали не дихаючи.
— Чуєш, їжа астрономів, а ми... — шепочу я пересохлими губами.
— Астронавтів, дурило! Астрономи — це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і вареники, як ми з тобою.
— Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! — шепочу я. І уявляється мені:
... Велетенська ракета на старті... астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети... Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: "Глобулус "Привіт з Васюківки". "Глобулус "Супер-Васюківський...".
...А тоді — Марс... У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастичного марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровенницьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець — о! Тільки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою вивернули к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду не долетять до Марса.
— Глобулус — одноклітинна мікроскопічна водорість, — захоплено розповідає Фарадейович, — і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите...
"Ой, здається, і озброєним теж..." — тремтить моє серце.
— Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати... він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите...
"Побачите-побачите...