Чорно-біла весна
між крижин, рябуватих охвиль...
Чорнобривий
засмучений
біль
сиву голову з яру вистромлює,
повесіння вимолює
в сотні білих збайдужених більм.
III. 1965
* * *
Бідне серце!
Як воно дико б'ється
на останньому перегоні
між Ясинуватою і Донецьком!
Як воно перераховує оглухлі стики!
А коли побачиш трамвай,
цього пустограку — хлопчиська,
що проноситься
між "Передачею" і "Главснабом"
(пригадаєш болітце попід мостом,
де в воді — жовтувата зелень,
там ти бачив колись
п'яного біля насипу,
веселого п'яного,
що спав, захопивши в обійми сітку
із півлітрою, хлібом і оселедцем),
то видасться:
ти нікуди звідси й не виїздив.
Тут твої двадцять літ,
перші вищерби,
гіркота,
перші втечі...
Пригадуєш маторженики?
І борщі з лободою?
Кукурудзяне поле матері
з квасолею й картоплями?
Культпоходи по колоски,
хованки від об’їздчиків?
Деремося на терикон
з відрами і мішками.
"Як вона поливала?" —
регочемо, з'їжджаючи на мішках.
О, спогади чорномазі!
З каучуковим футболом
і чебрецевою самотою
на динамітному полі!
Гой, як прибралися знані схили,
приготувавшись до зустрічі з тобою:
тебе вже помітили,
стежать, не признаються.
Чуєш, як болить тобі в грудях
вісімнадцятирічний Василь?
Як йому зручно тут,
на забутій стежині.
Як йому ніяково
перед тридцятирічним,
як тридцятирічний
журиться перед ним!
Вглядайся,
вслухайся
в радощі скам'янілі,
в припорошену печаль,
екскаваторами прориту,
реставровуй своїх тривог
путилівську стежку:
згірклі губи коханої,
підтряхлу стежку,
вигнівлену любов...
"Кроки криво від стежки проклались.
Прокляла. Заридала. Пішла.
В ліс пірнула — й одразу склякла,
обхопивши стовбура.
— Не жалій мене, ой, не жалій!
— Не за жалість, за добрість — цілую.
(Ніби в жабра, пожадно хапаю
повітря — руками).
Слово стало у горлі, як грудка.
Не сьорбнути зелених голок.
Не напитися. Не наколотися:
Сколотилося в серці.
Так, напевно, миш'як — по губах.
Стовбур вгвинчувавсь, ніби шуруб,
у промерзлу безодню.
Пам'ятаєш — упав? Пам'ятаєш?
Блисли в місяці лікті мої.
Ти казала — ступні, як провалля.
Голова моя, голова...
Заривались вітри по ярах.
Вдарило. Спорошило очі.
Як вітряк, я руками повітря хапав.
Паморочилось".
А те, що було тобою,
за чорним яром спливло,
а те, що було тобою,
сповзає в безодню.
Перестрибни через провалля,
допоки ще не старий,
і впадеш у своє дитинство:
просто навзнак — пахка трава.
Упади в своє дитинство,
в себе, випалого, впади.
Де ти, доле моя пречиста?
Антрацитом горять, антрацитом горять
позосталі заплави води.
... Все тут виросло і змінилось:
і до свят вибілений вокзал,
і носій у синьому фартушку,
(як виблискує його медальйон на грудях!),
і нове приміщення КДБ,
і знайома буфетниця,
у якої знайдеться донецьке пиво,
і вичовганий жданням
перон пристанційний,
і залізнична лазня,
і вічно поновлюваний асфальт автостради,
і завше переповнений автобус від селища,
і вишки геологів,
що риють, риють, дошукуються скарбів,
і шахтарська їдальня,
і барачні будиночки,
і розгасла дорога по вулиці...
і рахуєш кроки
із заплющеними очима:
перша хата,
друга,
третя...
Глянув — біля крана мама стоїть
з низько пов'язаною хустиною,
на ній — кофта із дрібненькими квіточками,
на ній — чорна спідниця,
і вся вона просмагла
від гару, вишневого сонця й розлуки,
журно всміхається витепленими очима.
Але поїзд
тільки-но притишив свій хід,
поїзд м'яко осідає на гальмах.
І шпичастий вокзальний шпиль
защемів — не дихнути.
* * *
Сьогодні — неділя,
і раз на тиждень
можна признатись собі,
що набридли дисертаційні розділи,
набридли однаково добрі книги,
набрид розфасований на одеській фабриці
цейлонський чай.
Раз на тиждень
можна бути одвертим
і промовити:
цілоденні клопоти
сидять тобі в печінках.
Раз на тиждень
приємно піти до лісу,
де на круглих галявах біліє сніг.
Раз на тиждень
хорошо бутись в колі старого лісівника,
що, вивчаючи жерделі,
знає Персію, Малу Азію
і старезну, як світ, грушанку.
(Раз на тиждень
приємно побути поруч
майже незнаної дівчини,
яку ти любиш по-особливому:
чим далі від неї,
тим більше любиш,
коли ти й не думаєш
про фізичну із нею близькість,
але потерпаєш,
що вона дізнається про таку любов
і розсердиться).
Хороше, блукаючи добрим гуртом,
березовий пити сік,
милуватись криваво-червоною
жальною свидиною
і злегка роздумувати
про схожість свидини і кохання.
Хороше розуміти плин часу,
який ніби полишається обік нас
(— тобі — скільки?
— а тобі хіба не байдуже?
раз без спогадів, то й без літ).
Матріархальна грушанка,
зеленіючи прикорінням дерев,
брижить думи,
розпросторені на десятки тисяч літ:
одна — далеко позаду,
а друга — щойно народжує тебе,
так що між грушанкою
і цією проглядуваною думкою
ти існуєш, ніби в коробці,
яка не затискає тебе,
а ґречно подовжується на тебе...
Крім того:
як виспівують горобці!
Як тонкоголосять горихвістки!
Ш. 1965
* * *
Друзі на тебе чекають?
То нічого.
Коли вміє чекати — той друг.
А втім, не буду і я свинею:
от тільки доголю праву щоку
(електробритва "Дніпро" нікуди
не годиться,
треба купити безпечну:
дешево й гарно),
тільки доголю —
і на трамвай.
Таки добре
хоч час від часу
звільнюватись від друзів.
Саме так:
лишився один,
увімкнув радіоприймач,
підставив люстерко
і сам себе переглядаєш,
як старий поетичний збірник.
Без друзів — добре.
А втім —
застібаємо комірець
(так, сорочко?),
дістаємо капелюх
(добрий день, самотнику!),
тепер пальто
(не сердься на мене:
тобі сумно, коли одне —
і тільки тремпель,
як музейна кістка викопної тварини —
з нього злецький сусід! —
я знаю, але не сердься на мене:
я ж поки що не цілком
звільнився від родимих плям
капіталізму,
щоб із почуття максимальної доброти
ніколи не скидати із себе).
Я тебе розумію.
Але не сердься:
бути абсолютно справедливим —
небезпечно:
можна поламати власний хребет.
Беремо ключ
(тобі добре, дурню:
на весь твій вік —
однісінька шпара),
і — гайда.
Трохи спізнююсь — не біда.
Затримався — і не треба
лякатись.
Усе гаразд.
Буде все — якнайкраще.
Друзі знають,
що ти їм друг,
нехай ти й великий-великий грішник.
Тебе прийматимуть і такого.
І такого — прийматимуть.
Бо хіба ж ти, знаючи кожного з них,
не відпускаєш, як Господь Бог,
гріхи кожного,
коли бачиш,
як посміхнувся суворий рот,
як начищені туфлі
у неохайного вчителя етики,
як лагідно розмовляє вчорашній христопродавець,
як, перепивши, п'яниця добре стоїть на ногах
ховаючи обличчя в розкриту "Правду".
Як людина, що проживає пенсію
за єдиний мозоль на вказівному пальці,
ходить сьогодні з перев'язаною рукою,
(а маленький біль від абсцесу
повернув лицем до людей
вчорашнього ката),
(тобто: хто бачив оце обличчя?
Він його замикав так само,
як тюремний сторож замикає на кілька замків
ув'язненого),
як учорашній міліціонер
марно шукає в своїй робочій спецівці
свисток,
а не знаходячи —
осміхається.
Як начальник електро-механічного цеху
упевнено підраховує,
на скільки процентів
виконає виробничий план 1969 року,
як жінка, поневажена якимось альфонсом,
гордо випинає важкий живіт.
Це так добре,
так приємно бачити
задуману в собі
стишену дівчинку,
маленьку дочку асенізатора
(у неї коротша ліва ніжка,
і вона бере уроки фортепіанної гри),
як вона висвітлюється власною мрією,
мов весняна калюжка
під високим небом 17 березня 1965 року.
Але ж... кондукторе,
зупиніть, будь ласка, свій шарабан:
я проїхав зупинку!
ІІІ. 1965
* * *
Бредуть берези, по коліна в небі,
в баюрах по коліна. І навкруг —
весняна твань. Болото — аж гримить,
а сонця спах — опукою на релях.
О стома провесни і довгих сподівань,
і вікових невдач, твоїх, убогих,
і — вікових невдач. Твоїх. Убогих.
і — вікових невдач.
Спасибі, можна виходити серце
і можна все забути. До чобіт
такого начіпляється болота ——
усе забудеш.
Далека подорож — немов на край землі.
Чи навпаки: ти — по краю остався.
Остався по краю. Один — остався.
Остався — по краю.
Бредуть берези, калюжі, сонця —
і в покотьолі провесни шаленім
ти — з себе скалок. Вискалки твої —
мов зайчики у чорнім вируванні.
І де ти є? І де ти тільки є?
Отут, у твані звільненого світу?
Чи там — ізвідки йдеш? Чи там, ізвідки
тобі немає більше вороття?
IV. 1966
* * *
Не співатиму. Казатиму. Отак:
жінка шмаття випрала. На жердці
пришпилила. Біля ніг собачка
лащиться. Вимахує хвостом,
іклами всміхаючись до сонця.
Спогади, що навмання блукають,
випірнуть із пам'яті. Напнеться
спокій твій, мов сукня на дорідних
грудях молодих. А ти мовчи.
Шепочи, поки пливуть слова,
і мовчи, коли на серці тихне.
Не співатиму. Казатиму. Тепер
вистоялось. Вивітрилось. Уперше
ні печалі. Ні благоговіння.
На півсвіту — безберегий день.
Гамірний прогуркотить візок.
У прориви хмар ввірветься небо,
і доносить сонце громохке
вічності високу нетактовність.
Обраділий, мовчки влию в шклянку
з другом недопитої горілки
і дивитимусь, як час минає
галасливим гицеля візком.
Не співатиму. Слова шовкові
набігають на уста. Лоскочуть,
а тобі — вікно. І гамір вулиць.
Неспокійна самота — тобі.
(... ти кажи собі. Потиху шепочи:
не добрати з уст ясного глузду,
загубилась тиша. Без цілунків
ні на крок. Не бачиш? — беручкий
вітер розкриває п'яні вікна.
І гаразд. І добре. І люблю).
Ш. 1964
* * *
Тут ніби зроду сонця не було.
Аж потім раптом бризнуло: збілів
бузок розквітлий, сосни бронзотілі
пірнули в крони, засьорбнувши день,
аж верески збігають в перевілглу
долину, де замріяні жаби.
Тут час не йде. Тут вивіряє дуб
по вічності свої старечі роки,
і корчаться зсудомлені граби,
і горобини лагідно пірнають,
мов риби, тягнуть голови в глибінь
і обдивляють видом ластовинним
правічний світ і вік правічний свій.
Тут поживи — і видасться тобі,
що й досі Україна солов'їна,
і промайне за крутоярем Мавка,
до вівериці руки простягне,
і звук сопілки лине з-над узгір'я:
от-от сюди нахопиться Лукаш.
Тут ліс — як вічність. Бережи його
від свого непотребства, марновір'я,
від власної пустої глупоти...
Тут кожен клен тримає на долоні
легкого, ніби пісня, солов'я.
Лиши себе за брамою і йди
відкритим і лунким, неначе пустка,
дивись і слухай, пахощі вбирай,
і доторкайся злякано руками
до кожної стеблиночки.
Отут
ти вибродиш, немов діжа на хмелі,
ти вибродиш на співі, на джмелях,
котрі вбирають в себе сонця жеврість,
що витліли на дні, але й живуть
тим днем, законам віку не підвладним,
немов дарами, тратами живуть.
Ходи сюди і научайся мовчки,
по-людськи жити.