Та Журавка наполіг:
— Ходімо, ходімо — не лінуйся!
І ми побігли слідом за Мотовилом.
Вода в порівнянні з холодним піском, на якому довелось лежати, була тепла, навіть не хотілося з неї вилазити.
— Ну, що, небораки, — підморгнув Мотовило, виходячи з моря, — нагрілися?
— Трохи, — відповів я.
— Отож-бо й воно, — повчально додав він, — тримайтеся завжди Мотовила — і ви будете на висоті!
— Боцман також казав, де я опинюсь, якщо братиму з тебе приклад…
Мотовило був у доброму гуморі і на мою ущипливість нічого не відповів.
Край неба на сході зажеврів. Його латунно-вогнисті барви розлилися по морю, яке, розкинувшись із краю в край, лежало непорушне й тихе.
Як і в наших лісах на світанні, з довколишніх гаїв, радісно стрічаючи схід сонця, подавало голос метушливе тропічне птаство.
Вода нас збадьорила, відігнала сон. Ми одяглися, порадились, що робити, поки прокинуться товариші. Вирішили йти на розвідку в глиб острова.
З учорашнього дня, коли боцман і Журавка вирушали в джунглі, на піску квітло мереживо їхніх слідів. Ми звернули ліворуч.
Поминувши кокосовий гай, що зеленів неподалік від нашого нічлігу, пішли вздовж берега.
Хащі тут, притиснувши вузьку смугу коралового суходолу до води, були трохи нижчі. В деяких місцях чагарі росли біля самого моря, і нам довелося обходити їх убрід.
За мангровою гущавиною починалась широка галявина, звідусюди оточена частоколом високих пальм та схожих на фікуси дерев. Вранішнє сонце щедро залило віти іскристим промінням, і вони, сліплячи очі, виблискували незаймано й свіжо.
Ми перетнули галявину і, розсуваючи кущі, помалу рухалися вперед. Пружні гілки боляче били по обличчю, на тілі лишалося безліч подряпин. Взагалі, кожен крок вимагав зусиль, просувались ми повільно.
Та ось хащі кінчились. Зорові відкрився казковий гай.
Приземкуваті дерева буяли, густо всипані дрібно-квіттям. На інших, під схожим на дубове гіллям, висли продовгуваті золотисті плоди.
— Дині! — захоплено вигукнув я.
— Ти не помилився, Солоний, — мовив Журавка. — Це дерево справді зветься динним. Учора ми з боцманом теж натрапили на нього, але плодів не було, а тут бач, яка розкіш!
Куди не глянеш, око натрапляло на екзотику тропічного лісу: густі чагарі, квіти.
Вгорі, на запаморочливій висоті, під віялом пальмового гілля звисали грона кокосових горіхів.
Мотовило не витерпів — підбіг до однієї з пальм і, обійнявши стовбур руками, як мавпа, спритно подерся вгору. Незабаром його кругла, підстрижена під макітру голова майнула в піднебессі — там, де розкинула крону південна красуня.
— Полундра! — заволав він. — Стережись! Зараз посиплються горіхи.
Але плоди ті не так-то легко дістати. Анатолій з усієї сили трусив дерево, та жоден горіх не впав. Тоді він простягнув руку до грона і, намацавши найбільший плід, почав його сіпати. Не піддасться! Крутив, аби перервати стебло, на якому горіх тримається, теж даремно. Нарешті, один таки бухнув на землю.
Я ще ніколи не бачив таких великих кокосів. А тому кинувся, з цікавістю схопив горіх у руки.
Він виявився важкий — кілограмів на чотири. Круглий, приплюснутий на маківці, формою схожий на голову Мотовила.
Не встиг я одбігти від пальми, як поряд зі мною глухо впало ще кілька плодів.
— Годі, верхолазе! — гукнув Журавка. — На перший раз досить і цього. Ти он ледве тримаєшся — сил не вистачить злізти.
Та Мотовило ніби й не чув. Захопившись, він зривав і зривав горіхи. Через кілька хвилин під пальмою їх лежало з десяток.
— От і сніданок на всю нашу ватагу, — мовив Журавка.
— А що, хіба ви з Андрійовичем учора їх не бачили? — поцікавивсь я.
— Бачили, — відповів Володя, — проте було пізно, щоб лізти на дерево, а крім того, дракон хотів піднести вам сьогодні сюрприз. Ну, та ми це зробимо й без нього. — І, підморгнувши мені, додав: — Тепер голодною смертю не помремо. А там, дивись, знайдемо й воду.
Ми далі не пішли, а забравши кокоси та кілька спілих плодів динного дерева, інакше — папайї, вирішили повернутися до табору.
Сяк-так позв'язували ворсистими стеблами ті горіхи, ніби футбольні м'ячі, закинули їх на плечі — і подалися до куреня.
Забачивши нас ще здалеку, Наташа радо вибігла назустріч.
— Осьде вони, волоцюги! — вигукнула. — А боцман бідкається, чи не заблудились, бува, в хащах.
— Як бачиш, живі-здорові, ще й з трофеями!
Біля куреня нас теж зустріли радо: всі почали роздивлятися принесену здобич. Потім заходилися снідати.
Папайя справді смаком схожа на переспілу диню, а м'якушка кокосового горіха — на ліщину. Молоко ж недозрілого горіха теж приємне, — ніби морс, солодкувате й прохолодне.
Я давно не снідав з таким апетитом. Інші теж їли, аж за вухами лящало.
Коли скінчилася трапеза, боцман вирік:
— Усе це добре: горіхи, папайя, але жити нам на Кілі-Кілі не один день. Отже, слід подбати про майбутнє…
На кораловому атолі почалися нелегкі будні.
Розділ восьмий
ТРИ РОБІНЗОНИ
Уже кілька днів, як ми гасаємо по острову в пошуках прісної води. Анкерок, викинутий прибоєм на берег, опорожнили до останньої краплі, а кокосове молоко, що тамує спрагу, відверто кажучи, обридло. До нього треба звикнути. Бо хоч воно й приємне, прохолодне — від сонця його захищають товстий волохатий "кожушок" ворсистої оболонки та міцна шкаралупа, — одначе повністю води для пиття замінити не може: солодкувате.
Криничної б ковток. Та де її взяти! Сміх — навкруг океан води, а пити нічого.
Боцман мовив:
— Досить байдикувати! Вовка ноги годують. І, якщо ми самі цього не зробимо, ніхто про нас не подбає.
Розбилися на дві групи (Окань, бідолаха, досі слабував і тому лишився в таборі) та й вирушили в дорогу. Андрійович, Журавка, Мотовило — ліворуч, за порослий манграми мис. Паганелю, Наташі й мені випала західна частина Кілі-Кілі, де ще ніхто з нас не бував. Правда, за якихось півтора-два кілометри від табору, трохи вище лінії прибою, на береговому піску кривуляла низка слідів: хтось недавно пройшов і зупинявся — довкруг витоптано й погарцьовано, — знову простував далі.
І я, мов Робінзон Крузо, що вгледів виїмку од ступні незнайомця, почав розглядати сліди.
— Адаме Варфоломійовичу, — звернувся до ботаніка, — ви тут часом не ходили?
— Ні, — відповів він.
— А, — здогадалась Наташа, — вчора сюди навідувався твій тезко — Окань. Він ще приніс — мені теж дав кілька штук — гарних черепашок каурі.
Так і є — це Василеві сліди. Як я не догадався раніше! У нього ж буцімто плоскостопість: праву ногу Окань ставить трохи важко, так що лишається відбиток без звичного внутрішнього вигину.
Мотовило, згадалось, якось дорікав: мовляв, з такою хворобою сидіти краще дома, а не тинятися в океані. І, аби Василь позбувся плоскостопості, яка віднедавна почала в нього з'являтись, радив йому носити ортопедичний черевик.
От так Окань! Всіх обвів навколо пальця, домігся-таки свого. В той час, коли ми поралися, робили те, се, він, хитрунець, не марнував часу — повизбирував найкрасивіші черепашки.
Що ж, він про такі давно мріяв — нехай будуть його: ми собі ще знайдемо.
— Я бачу, Адаме Варфоломійовичу, літоральна зона почала оголюватись, — показала рукою на узбережжя Наташа. — Для відпливу щось ранувато.
Паганель глянув на сонце, яке вже висіло над островом.
— Ні, — заперечив він, — саме час.
Те, що вони називали "літоральний", для мене більше не було загадковим. "Літоральний" латинською мовою "прибережний", інакше — осушена під час відпливу смуга морського дна.
Про цю премудрість я дізнався кілька днів тому, коли Паганель та Наташа завели незрозумілу мені розмову.
— В літоралі, — говорив Адам Варфоломійович, — є можливість дослідити фітопланктон.
Він зазначив, що в літрі морської води тисячі, мільйони рослинних клітин. Вони непорушні, та їх близькі родичі — крихітні одноклітинні тварини — злегка рухаються. Тим-то, сказав Паганель, греки й назвали їх: фітон — себто рослина; планктон — та, що рухається.
Пригадую, повечерявши, ми всілися біля куреня.
Того вечора природознавець багато розповідав цікавого.
— Праматір усього живого, — казав він, — океан. І всі ми між собою — від медузи до людини — родичі.
— По-вашому, якась репана жаба моя сестричка? — обурився Мотовило.
— Виходить, що так, — підтвердив Адам Варфоломійович. — Якщо порівняти вашу, Анатолій Са… Са… — на півслові затнувся він, забувши, як Мотовила по батькові.
— Саврадимович! — підказав я.
— Дякую! — ввічливо кивнув Паганель у мій бік. — Отже, якщо порівняти, Саврадимовичу, вашу і жаб'ячу кров з морською водою, то в них виявиться багато спільного. У рідині вашого і жаб'ячого тіла є ті самі елементи і майже в однаковій пропорції, що і в морській воді.
— А я-то думав: чого в Мотовила на підборідді гармошкою звисає воло. Він схожий на…
— Завів! — сердито перебив Оканя Анатолій. — Ти краще глянь на свої колеса, — огризнувсь він.
Так воно буває завжди: спочатку жарт, потім сварка. Та цього разу все обійшлося мирно. Після Паганелевої розповіді ми довго не лягали спати, говорили про все на світі.
— Цікаво так багато, як Паганель, знати! — з доброю заздрістю мовив Мотовило.
— Людині взагалі властиво думками поринати в таємниче, — сказав настроєний на філософський лад Окань. І раптом спрямував розмову в інше русло: — А тільки в житті не завжди робиш те, до чого лежить душа…
Спочатку ми не зрозуміли, чим викликане його нарікання. Та слово за слово — мій тезко став відвертішим. Після різних там натяків зізнався, що мріяв бути поетом.
— Мрії не судилося здійснитись, — журливо додав. — От і чищу разом з вами гальюни. Море, чайки, острови — аякже, романтично! — уїдливо сказав він сам про себе.
Ми допізна тоді вели розмову. Про що тільки не говорили!
Гарні вони хлопці — Василько Окань, Анатолій Мотовило, дарма що кожен, як і я, із витребеньками. Ну, а хто, скажіть, не має вад? Он на сонці і то плями… Правда, в Журавки вад, здається мені, немає. Володя взагалі мій ідеал: розсудливий, врівноважений. Та й морське ремесло знає на зубок.
І долі Журавка не проклинає. Чого ж бо нарікати! Він першокласний матрос, робота йому люба, заочно навчається в технікумі — одне слово, знає, чого хоче, не те, що гм… дехто з нас.
Окань з Мотовилом твердять: мовляв, життя їх не пестить. А по-моєму, всі ті балачки — дурні. Бо коли людина чогось прагне, її не спинять ніякі перешкоди, і нічого тут вплутувати долю, бога, чорта.
Василько мріяв стати поетом; звичайно, поет — це щось зоряно-високе, і, щоб його досягти, замало хотіння: потрібне обдарування.