І, звичайно, настанови навігаторам, як краще й безпечніше в той чи інший порт прийти.
Про все це сказано, цим заповнені товстелезні фоліанти лоцій.
І я заходився читати — там, де йшлося про архіпелаг Елліс. Читав, як захоплюючий роман.
Острови взагалі — дивовижжя, а тим паче такі віддалені від материків і всього цивілізованого світу, як ці.
…Лежать вони відразу за екватором (хіба ж не диво! Звідси, де тепер наш "Вихор", до них шапкою докинути), між п'ятим і одинадцятим градусом південної широти.
Що це за широти, я вже розповідав: зона тропічної спеки, світ коралових атолів, у лагуни яких навіть для легких човнів (підводні скелі, рифи) шлях закрито. Низинні, пласкі острівці підводяться над поверхнею океану лише на кілька метрів. І коли здіймається буря — тайфун або тропічний циклон, порятунку немає: все гине.
Я гортав сторінку за сторінкою. Загадкові, сповнені таємничості назви: Мотулоа, Аматуку, Нукулаелає, Тепука-Вілі-Вілі. Полінезійські й мікронезійські слова, бо архіпелаг Елліс — на межі між Полінезією і Мікронезією.
У кінці лоції хтось підшив ще одну книжку, понад сотню замацаних, пожовклих сторінок убористого шрифту — нариси російського мореплавця Коцебу.
Кілька абзаців було підкреслено масним червоним олівцем. "Між п'ятим градусом південної широти і екватором, — прочитав я, — ми щодня помічали, що десь близько суходіл. Коли ми знаходилися під четвертим градусом п'ятнадцять мінут південної широти і сто сімдесят вісім градусів західної довготи, шквал, налетівши з південного сходу, заніс на корабель безліч метеликів і дрібних пташок, які водяться лише на суходолах… Отже, поблизу була земля. Та даремно ми напружували зір — землі ніде не було видно. Тож відкриття розташованих у цьому районі островів лишається для якого-небудь майбутнього мореплавця".
Внизу на вклейці чиясь рука вивела примітку: "Увага! Отто Євстафійович оповів про плавання корабля "Предприятие" в кінці травня тисяча вісімсот двадцять четвертого року в районі між островами Фенікс і Елліс (Лагунними островами), на той час ще не повністю відкритими".
— Он воно що! — вголос вигукнув я. — Ми йдемо дорогою, яку вторували наші далекі попередники.
У лоції згадувався ще з десяток островів архіпелагу Елліс.
…Усі суходоли низинні, порослі кокосовими пальмами, що сягають тридцятиметрової висоти.
…Швидкоплинна Екваторіальна течія спрямована на захід.
…На південному боці фарватеру, який веде на рейд Фонгафале, мілини, рифи.
"Ось воно, Фонгафале!" — зрадів я, згадавши слова штурмана про те, що ми йдемо на атол, у тубільне селище.
Про той атол та острівець Фунафуті, на березі якого розташоване поселення, в лоції також докладно сказано: поблизу часто бувають смерчі; в лагуні й на рейді — підводні скелі, а біля селища Фонгафале багато затонулих суден і понтонів.
І ми в це пекло ліземо!
Лоція лоцією, та коли я, одірвавши погляд від її сторінок, глянув у далечінь, від подиву занімів. На обрії, там, де сходилися небо й море, лежала велетенська звивиста цятка, а над нею, розчепіривши зелене віяло, височіли гінкі пальми.
Що мене вразило, не знаю — смарагдовість гущавини, яка мінилася й виблискувала в промінні призахідного сонця, чи, може, цей невідомий берег, обрамлений вінцем золотавого прибою, який пінився й вигравав на коралових рифах.
Уже вітерець доніс дурманливі пахощі джунглів; тубільні човни, бачив я, мов заводні, снують вподовж піщаного узбережжя.
Усе хвилювало і викликало захоплення й здивування. Та найбільше, мабуть, п'янило очікування, таїна, від якої ми були за крок… Спливуть хвилини, ми причалимо, зійдемо на землю в океані, куди рідко хто з наших співвітчизників потрапляє.
Потім, уже пізніше, через роки, коли доля наосліп перетасує карти й стане умиротвореним, іншим моє життя, до мене в сни настирливо будуть приходити острови — казкові, небаченої краси суходоли. Уві сні й наяву проситиму, благатиму долю повернути мене в той жорстокий і принадний час, коли я був молодим, неприкаяним і щасливим.
Але нікому не дано повернути минуле. Навіть долі.
Курсом зюйд-ост "Вихор" підходив до Фунафуті.
Розділ дев'ятий
ТАЛОФА! ТАЛОФА!
Берег був поруч.
Приземисте узлісся, в глибині острова — крони хлібного дерева й папайї. Уздовж вигинистої смуги коралового суходолу, притиснутої тропічною гущавиною до води, корячкуваті пагінці пандануса мовби присіли навпочіпки.
"Вихор" зупинився перед горловиною проходу Те-Ава-Матеїка й погойдувався на хвилях.
Капітан не наважувався заходити в цей сповнений загрози, виритий самою природою канал, який з'єднував лагуну з океаном.
Повноводдя ще не наступило. Відпливна течія оголила навколишні рифи, і вони, схожі на валки покропленого дощем сіна, виблискували волого.
Звідти, як з погреба, тягнуло сирістю, ні з чим незрівнянною нудотливістю відмираючих коралів, йодистими пахощами свіжих водорослин, молюсків та іншої живності океанського дна.
Де-не-де пагорбились, розкидані в безладді, сірі, до половини затоплені валуни й скелі.
Я чув, лежачи під тентом, розмову на містку. Там радились, як краще пробратися в лагуну.
— Може, діждатися повної води? — подав голос начальник експедиції, професор Циба.
Йому відповідав капітан:
— Ні, Іване Васильовичу. При повноводді більше небезпеки наразитися на рифи — прибережне дно з його численними банками, які не позначені навіть на картах, за такої умови візуально зовсім не вдасться розгледіти. Стовбичити ж тут також нічого. Через годину-другу настане ніч, завирує приплив і з океану в бік острівців гуне вода. Недалеко й до біди! Тож — або вернутися у відкритий океан, подалі від атолу, або відразу пробратися в лагуну. Пробратися… Але як це зробити?
По голосу я впізнав штурмана Шарашкіна.
— А що, Євгене Петровичу, якби спустити промірочний човен? — мовив він. — Поки не стемніло, з нього можна оглянути фарватер.
— Слушно, — погодився капітан. — Так, саме промірочний катер! — впевнено повторив Євген Петрович. — Інакше доведеться звідси задкувати й до ранку бовтатися в дрейфі, мористіше атолу. Розпорядіться, Лукич, майнати човен.
Шарашкін пішов на шлюпочну палубу.
"При спуску шлюпок, — згадав я настанову з "Виробничого навчання матросів", — боцман повинен стежити, щоб було подано не менше двох шкентелів[11] з мусінгами, за які триматимуться гребці".
— Ех, Кузьмич, Кузьмич, — зітхнув я. — Не керуватимеш ти більше нами…
Почулися знайомі голоси Очеретного й Кнопки, і через кілька хвилин шлюпбалка вивалила катер на воду.
Матроси на чолі з Шарашкіним повели його в канал.
З палуби було видно, як човен минув гостроносий мисок, зайшов у лагуну. Потім так же неквапно поплив назад. Матроси стоячи розглядали фарватер.
— Тут мілина! — гукнув Кнопка, показуючи на воду праворуч.
— А тут, на дні, ніби хто розстелив шкуру леопарда — якісь коричневі плями, — й собі озвався Очеретний.
— Плями, кажете? — перепитав Шарашкін. — То, Степане, клята ловушка — коралові нарости на підводних скелях.
Рішення йти в лагуну спочатку на промірочному катері було мудре. Товариші вочевидь пересвідчилися, де яка мілина й банка.
— А тепер — тихий хід! — наказав капітан.
"Вихор" рушив, простуючи на невеликій відстані від катера, який прокладав йому дорогу. Вузький, звивистий прохід… рифи. Та ось і лагуна, широка водойма, оточена звідусіль острівцями.
Прогримів якір-ланцюг, і судно зупинилося. Острів Фунафуті. Село Фонгафале на ньому — з внутрішнього боку лагуни.
— Талофа! — долинуло з берега.
— Талофа! Талофа! — підхопило безліч голосів.
Кілька років тому, коли я вперше вирушив у далеке плавання, наш "Буревісник", прямуючи на Фіджі,[12] заходив на Західне Самоа. Ті острови недалеко звідси. Пригадую, самоанці також вітали нас загадковим "талофа". Тоді я запам'ятав з десяток тубільних слів.
Нині остров'яни — мужчини в строкатих натільних пов'язках лава-лава, зодягнені в ажурні сукні жінки, голопуза малеча — хто з берега, а хто зайшовши у воду, махали нам руками, навперебій викрикуючи:
— Baa! Baa (корабель)!
— Тана тафалота (рибалки)!
І над усім радісне:
— Талофа! Талофа!
Згодом я довідався, що мешканці архіпелагу Елліс — вихідці з Самоа. Та нині неабияк був здивований: часом не збились ми з дороги й не потрапили на острови Мореплавців?[13]
Ніч огорнула і землю й води. Поки я залишався на палубі, в темряві раз у раз спалахували вогненні квітки. То остров'яни, зазиваючи нас в гості, палили на березі багаття.
На другий день мене понесли в госпіталь. Несли гущавиною, повз невисокі — без стін, без вікон і дверей — хижини, що стояли на коротких палях, в затінку дерев.
Кілька рядів укритих пальмовим віттям халуп та дорога по узбережжі — оце й було селище Фонгафале, столиця всього архіпелагу.
Тубільці вийшли нам назустріч.
— Талофа! Талофа! — знову вигукували вони, супроводжуючи носилки, на яких я сидів, звісивши ногу.
— Талофа! — відповідав привітно.
Недалеко від лагуни, на південно-західному мисі цілком сучасна споруда — госпіталь. Я й став його бранцем…
Не люблю я напоказ виставляти свої болячки.
"Собака зализує рани на самоті!" — мовиться.
Грубо, але вірно. Бо що б ви сказали, якби я раптом заходився оповідати про свої страждання й біль? Вуха затулили б, мабуть, подумавши: "Слабак!"
Може, слабак, а може, й ні. Адже коли твоє. тіло шматують по живому, та ще без наркозу, зробивши лише укол новокаїну, мимоволі заволаєш: "Полундра!"
— Тримався ти добре, — похвалив мене судновий лікар Говорухін. — До кісток добралися, полагодили ногу. Та якби я знав, що в цьому стаціонарі таке примітивне устаткування, сам би зробив тобі операцію. Лежи, Васько, набирайся сил. Головне — будеш ходити, хіба що трохи припадатимеш на ліву ногу. Втім, Байрон і Тургенєв теж кульгали, — втішив він мене.
Та й по щоці клята акула добре полоснула — від скроні до підборіддя проорала шрам. Коли шви зняли, я глянув у люстерко. Краса! Шрам нагадував гірське пасмо, як його графічно зображають на картах: випуклості, заглибини, сідловини.
Обличчя було моє, але якесь дивне. Вкорочена й зашита шкіра з одного боку робила його усміхненим, навіть якщо я й не збирався посміхатися. Правда, Говорухін пообіцяв, що, коли рана зовсім загоїться, вираз обличчя стане нормальним.
Поживемо — побачимо… Наташа, мабуть, і не впізнала б.