Чи доля — кожного. Пам'ятаєте, як Ленін відповів жандарму, коли той сказав, що перед молодою людиною стіна, мовляв, куди йому проти неї? Пам'ятаєте? "Стіна, та гнила, торкни — і розвалиться". Батько, звичайно, не Ленін, та й історію про Володимира Ілліча могли вигадати, як багато чого вигадали… Але батька я поважаю, дарма що покинув нас. Я з ним бачився, коли його амністували. Тінь од людини лишилася, інакше й не скажеш…
Олексій Трифонович підвівся, підійшов до серванта, знову витягнув карафку й чарки, дістав з холодильника сир і шинку.
— Такий уже вечір сьогодні, — сказав, ніби вибачаючись. — Пом'янемо батька твого, мого брата єдинокровного, що б там і як не було. Все пішло не так, як треба… Був би зараз при шані, знаною людиною був би — заміс у нього справжній, крутий. Це ж треба — з лозиною проти танка… Ніби на війні не був, пороху не нюхав…
Батька Олександра, Івана Трифоновича, було заарештовано й засуджено за антирадянську пропаганду. Сашкові було тоді років сім, мати довго приховувала від сина те, що сталося — мовляв, батько у тривалому відрядженні. Та у брехні, навіть во спасіння, короткі ноги.
Якось, ідучи зі школи, другокласник Сашко побачив на протилежному боці вулиці батька. Він стояв біля легковика з відчиненими дверцятами з якоюсь жінкою й усміхався їй. Сашко кинувся через дорогу. "Ти приїхав, приїхав, — мало не кричав він. — Ходімо додому, тату!"
Батько підхопив сина, притиснув до себе. "О, це твій синок, Іване? — спитала чи сказала незнайома жінка. — Познайом мене". Батько поставив сина на тротуар. "Познайомся, це Вероніка Володимирівна", — якимось очужілим голосом мовив батько, і другокласник Сашко раптом зрозумів, що щось тут не так — і з відрядженням, і з цією вродливою тіткою. Він подивився на неї, на батька, на водія, який барабанив пальцями по бублику керма. "Ходімо додому, тату", — повторив Сашко, дивлячись просто у вічі батькові. "Тобі мама, виходить, нічого не казала?" — обличчя батька стало напруженим і майже чужим, і Сашко вже був певен: щось сталося погане, невідворотно зле. "Ти, Саню, зараз іди додому, а ввечері я прийду, поговоримо. Я їду на збори, потім на роботу. Іди, голубе". Він нахилився, поцілував сина у щоку. Сашкові війнуло густим запахом одеколону, і автомобіль з батьком і Веронікою Володимирівною покотився униз крутою київською вулицею.
Відтоді Олександр терпіти не міг запаху того одеколону, вирізняв його з-поміж інших за кілька метрів — і так було все прожите далі життя, аж поки той одеколон чи зняли з виробництва, чи мужчини навзамін перейшли на імпорт.
Того вечора батько не прийшов, але потелефонував, довго розмовляв з матір'ю, обличчя якої то блідло, то пашіло нездоровим рум'янцем. Сашко не сказав, що бачив батька з якоюсь тіткою, бо не надав і не міг надати цьому того фатального значення, щ неодмінно з'явилося, аби роки його були більші бодай на кілька.
Після розмови мати довго ходила з кухні у вітальню, потім з вітальні на балкон, знову до кухні, аж поки не зайшла у маленьку кімнатку сина, котрий учив уроки на завтра, сіла на ліжко-диван, що їх не так давно почала випускати легка промисловість, і розповіла Сашкові, що тата у нього відтепер нема. Тобто, він є, але в нього інша сім'я.
— Нічого страшного не сталося, сину, — казала мати високим театральним голосом, що з'являвся у неї в хвилини хвилювання. — Так інколи буває.
Сашко дивився на матір з недовірою, її слова здавалися йому неіснуючими, як слова якихось героїнь з п'єс, що їх мати, актриса театру юного глядача, вчила вдома напам'ять.
Батька заарештували після смерті Сталіна. Бойовий офіцер, політрук, редактор армійської газети, потім партійний працівник, він задовго до одкровень Хрущова на з'їзді висловив своє ставлення до фігури покійного вождя, ще й додав міркування стосовно діяльності керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, заклики до перегляду її залізобетонних засад і сумніви в тому, що однопартійна система — єдино правильна.
Разом з батьком було ув'язнено кількох слухачів Івана Петриченка на зборах, які з піднесенням аплодували. Виступ був емоційний, місцями аж наївний. Зокрема, висловлюючись іронічно про політичну систему, батько, бажаючи дійти до свідомості найпримітивнішого слухача, вдався до алюзії з електричним струмом, у якому є позитивно й негативно заряджені елементарні частки, і саме тому вона, електрика, освітлює оселі, рухає верстати — ну й тому подібний примітив. Мати згодом вийшла заміж за колегу актора, лисуватого веселого дядечка з рожевими щічками. Дядечко був легкої вдачі, не ліз до Сашка ані з ніжностями, ані з виховними напучуваннями, ставився до пасинка мало як не до рівні, але все одно, як не просила мати, приязні до Марка Михайловича той не відчував і не виявляв: мовляв, живеш тут, то й живи, а мене не чіпай.
Мати зберігала чернетку виступу Івана і дала почитати синові, коли почалася хвиля амністій. Чому? Навіщо? І досі Петриченко-Чорний не міг би відповісти. А невдовзі — життя вигадує і не такі колізії — з колимського табору повернувся Сашків батько.
Він з'явився під вечір, чомусь постукав у двері квартири, а не подзвонив. Сашко, тоді вже десятикласник, був удома сам — мати й вітчим грали у вечірньому спектаклі "Пригоди Тома Сойєра", вона — тітонька Поллі, а в нього був якийсь другорядний персонаж, афіша вистави висіла в передпокої.
Упізнати батька було важко: зчорніле обличчя, обтягнуте шкірою, пальці рук з пухлими кільцями суглобів, одяг явно з чужого плеча.
— Пустиш? — спитав батько, і його майже забутий голос пролунав, як грім небесний.
Батько попросився помитися, і поки у ванній шуміла вода, Сашко знайшов у гардеробі костюм, що провисів на плечиках бозна-скільки, черевики у коробці, сорочку і краватку, а труси і майку вийняв свої, бо спідньої батькової білизни не було.
— Не буде лаяти мати, що віддаєш одяг? — спитав Іван Трохимович, ковтаючи гарячий чай і обережно відкушуючи шматочки бутерброда.
— Це твоє, — сказав син. — Чому ти до нас?
— Нема куди, — сховав очі батько.
— А… та твоя? — Сашко спитав жорстко. — Мати заміж вийшла, ти знаєш?
— І та моя, як ти висловився, теж, — рівним голосом відповів батько. — Я знаю, Саню. Зараз піду. Може, хтось із колишнього товариства влаштує на ніч. Я потім потелефоную, завтра-позавтра. Спасибі тобі.
Батько пішов, а ввечері відбулася сімейна рада, що тривала нескінченно довго. Сашка вразив Марко Михайлович, запропонувавши, аби колишній чоловік матері, якщо не знайде притулку, поселився у його мікроскопічній однокімнатній квартирці, колись виданій йому театром. Він і досі навідувався туди, платив за комунальні послуги, жартуючи при цьому: мовляв, як вижене твоя мати, Сашку; буде де репетирувати роль тіні батька Гамлета.
Іван Трифонович прийняв пропозицію, пообіцявши, що компенсує всі клопоти, як тільки відповідна комісія вирішить питання працевлаштування і житлове. Одначе хвороба, набута на Півночі, втрутилася у ці плани, і через три місяці, саме під Новий рік, батько помер у акторській квартирці, щойно виписавшися з туберкульозної клініки.
Олександр Іванович і тепер не міг би певно сказати, ким вважав чи вважає батька — героєм на зразок "перших хоробрих" українців двадцятих років або ж наївняком-невдахою, який ліг під чавунні колеса жорстокого механізму влади, сам бувши одним із гвинтів чи гайок тієї конструкції. Можна — і, мабуть, треба було — вважати, що батьків протест був одним із перших виявів непокори, котрі помножилися потім, поступово, повільно, але невідворотно наближаючи глобальні суспільні переміни. Але долі вже широко відомих нібито переможців, колишніх в'язнів сумління, чиє життя було обірване у політичних битвах або перейшло у річище протестного споглядання реалій новітнього поступу держави, ставили під сумнів не так доцільність їхнього жертовного шляху, як готовність суспільства прийняти радикальні рецепти виходу із зачарованого кола конформізму й покори.
Після курсів колеги вмовили Олександра не шукати місця в якомусь із московських театрів, не ставати попихачем у того чи того відомого режисера (багато з них викладали і робили пропозиції слухачам, зокрема і йому, Петриченку-Чорному), не чекати роками можливості поставити щось самому, а піти у вільне плавання режисером-постановником масових видовищ, що ставали модними, бо приносили концертним структурам чималі гроші, та й ще давали можливість і конструкторам цих дійств, режисерам, добре заробити.
Незважаючи на досить гострі суперечки, що виникали вряди-годи між дядьком і племінником, Олексій Трифонович прописав родича у московській квартирі.
— Буде хоч кому поховати старого, — сказав він Олександру. — Не лишати ж оце все нинішнім бузувірам. Ніхто не знає, як воно поведеться тобі в житті. Професія твоя хистка, хлопче. А так хоч притулок тобі надійний.
Даремно було відмагатись.
Телеграма від дядька знайшла Олександра в Новосибірську, там аншлагом пройшло два стадіонних дійства, далі мали їхати у Красноярськ, а потім у Владивосток. Текст був короткий і безапеляційний: "Приїзди негайно Більше нікому".
Залишивши все на напарника, Петриченко-Чорний полетів до Москви. Дядько вже не виходив на світ Божий, лежав, постогнуючи, на застеленому ліжку. Олександр викликав лікарів, ті наполягали на негайній госпіталізації, але Олексій Трохимович тільки кволо відмахувався.
— Я свій діагноз знаю вже відколи… Ну, помучите старого, опромінювати будете — і що, одужаю? Не брешіть собі й мені. Час мій вийшов. І так більше від батька вдвічі прожив. Досить. Знеболювальне випишіть — і вільні.
Відомча поліклініка сповістила міністерство, похорон був пристойний, на подушечках несли нагороди покійника, поминали Петриченка у міністерській залі, де відзначалися і мажорні, і печальні події. З ровесників Олексія Трохимовича лишилася жменька, деяких вели до мікрофона й назад до столу подпідручки, говорили вони слова, ніби написані заздалегідь і розмножені під копірку, дикція теж була схожа, бо й зубні протези, штучні щелепи теж робилися, вочевидь, тими самими фахівцями у відомчому медичному закладі.
Слухали ветеранів неуважно, знехотя, в залі переважали люди середнього віку з обличчями, сповненими відповідальності за велику державу, вдягнені у коректні однострої темних і темнуватих кольорів.