18)
Радикал Пушкар застерігає "перед пересадним надаванням державі, як такій, завеликого значіння в житті народів", мовляв, обійдеться й без неї.67)
Ненависть до козацької епохи, одної з найбільш блискучих нашої історії, поділяють всі сучасні фелахи-інтелігенти, починаючи від новозорянців і закінчуючи – радикалами. Козацька доба для "Нової Зорі" є "періодом найгіршої анархії". Шельменко-денщик, що надає тон "Новій Зорі" – так ненавидить ту нашу добу, що хвалить погромницю козацтва – московську царицю Катерину, бо "цариця Катерина зробила велику прислугу українському народові, зруйнувавши руїнницьке гніздо розбишацтва на Запоріжжі. Тут наш поет Тарас рішуче помилявся, думаючи, що вона доконала вдову-сиротину"...68) Стаючи в позу культурника, споглядаючи згори вниз на хлопа "Тараса", доктор О.Назарук навіть не підозрює, яким правдивим аристократом, порівнюючи з ним, типовим, в сенсі Шевченка, "свинопасом" – є геніальний автор "Кобзаря".
Тої самої думки на державницькі змагання тримається і другий "гречкосій" – Микола Шаповал. Вже на еміграції, він хвалиться як він писав ще в 1913 р.: "у нас немає предків, гідних пошани... Різні хами-розбійники, гетьмани... Культуру наших предків, ...сміло кидаємо в піч".69) Ще одне осляче копито!
Так само проповідують і наші різні Тагори. Наші князі – були "насильники і чужинці". Натомість симпатія їх лежить на стороні "бродників", які в ХІІ віці "допомагали татарам супроти русинських князів" (термінологія "русинський" — не з краківського "Курерка", а з книги "українського соціологічного інституту в Празі"). Всі їх симпатії лежать не на стороні будівничих княжої Русі, а на стороні "болоховців", які "краще згоджувалися визнати владу татарську", ніж владу чужого (?), важкого їм Данила. "Болоховці" – це були не наволоч, не голота, а "свободолюбні елементи". І всю цю саламаху пише під заголовком "Українська національно-державна традиція" пан Никифор Григоріїв, апостол нашого феллахства, реrsоnа grata, і постійний співробітник радикального "Громадського Голосу".70) Бо коли Данило приносив тверду руку і вимагав твердої дисципліни, татари – приносили "свободу", подібно, як і більшовики, за якими теж і з тих самих причин, пішли новітні "болоховці", Винниченки і Грушевські... Кінець, очевидно, скрізь був однаковий – "татари" жорстоко поглумилися з "болоховців", але те, що спілка з татарами не дає соціального визволення – цієї науки "болоховці" так і не зрозуміли...
А за ними ще й ще! В повній згоді з новозорянцем виступає й радикал, якийсь Р. Літописець, який піддає обструкції пам'ять великих будівничих княжої Русі в "Громадськім Голосі". Не можна ж допустити, щоб діяльність тих будівничих "ідеалізували"! Бо серед них панувало "братовбивство", вони "нищили народ" і взагалі були представниками "середньовічної реакції", а на війні були такі жорстокі, що палили міста і "вирубали у пень" трудящий народ і вояків противника. Ті, що будували нашу державність, були просто злочинцями, які ніяк не хотіли запровадити "новий лад правди, справедливості і волі". Правда, сам наш "Літописець" мусить ствердити, що "наші князі були такі самі, якими були тоді всі інші князі і в інших народів", але коли наш народ досяг якогось рівня культури, то це зовсім не завдяки тим князям, але "всупереч злочинній роботі тих князів", тих "хамів і розбійників", всупереч всяким Мономахам, Ярославам, Мазепам і Хмельницьким...71) Ці князі – це були феодали, драпуги й нероби, які лиш пили, гуляли, непотрібної "слави добували", марнували народне добро на палаци, фортеці, собори і армію (такі були прокляті мілітаристи), різалися з половцями й печенігами (такі були захланні імперіалісти): не даючи працювати трудовому народові.
Отже, територіальне об'єднання нашого народу, його оборона перед кочівниками, уможливлення мирної праці плугові орача, епоси про полк Ігоря та інші, які постали на тлі їх військових походів, величні церковні будівлі, християнство, наша "латина" – церковнослов’янська мова, що вперше – разом з Церквою – об'єднала націю в один організм, пам'ятки нашого письменства, спомини терпінь і змагань – все, чим ми живемо досі, що нам всякими способами прагнуть, але не можуть, видерти противники, все, що зробило з нас націю і без чого ми нею не були б, це новітні "хами і розбійники" називають сміттям, яке треба кинути до печі: І чим це замінити? Наукою кретинів, що воюють з "ідолопоклончим культом нації", славлять царицю Катерину, поборюють "інстинкт державного насильства", проповідують "любов до північної Русі" І мудрість смирних індусів; наукою тих, що радять "стати понад усякі образи і знущання"; які кажуть, що патріотизм має "неприємний для поступовця" присмак, які пропонують знищити, як "реакційну", концепцію боротьби за існування, а запровадити натомість ідею, що з "демократично-прогресивними елементами" інших народів "треба дружити"... Собі ж залишає плекати "літературу, національні пісні, національні гімни, національні обходи, одяг, улюблені краски, потрави і інше".72) Ковбаса, чарка, гопак і вишивана сорочка, як ознаки правдивого, не хижацького патріотизму!
Грушевський радив пробачити більшовикам "не одне з того, що нам боком вилазить", бо були вони "завзяті оборонці трудящого люду"... "Пробачити не одне" – між іншим і знищену державну свободу, яка була річчю, в їх очах, другорядною. А триста літ тому казав проповідник Касіян, в промові на похороні Сагайдачного: "Найбільшою річчю між всіма – суджу вольність!" У тому – суттєва різниця цих двох родів людей!
Той сам прихильник татарських людей, і ,,все-нації", соціаліст Григоріїв-Наш, пише – "чия земля, того й держава. Тому – (під час революції 1917 р. – Д.Д.) – українські народні маси йшли не за гуртком консерваторів, що бундючно звали себе "самостійниками"..., а йшли за соціалістами". Тому "не цікавилися тим, хто буде на Україні королем – українець, москаль, чи німець – а цікавились тим, кому буде належати земля, фабрики і тому подібне".73) Ці слова соціалістичного "вченого", зраджують світогляд найтемнішого неписьменного мужика, в найбільш культурно занедбанім селі! І вони є типовими для наших інтелігентських плебеїв! Де ж могли ті "свинопаси", як їх духовних предків звав Шевченко, тямити, що "не чия земля, того держава", а навпаки, як це показали хоч би більшовики! Де ж могли ті "свинопаси" тямити, що питання "чия земля" саме залежало від того, чи на Україні сидів "король", взагалі свій володар, чи московський губернатор! Де ж могли прихильники "все-нації" і противники "шовінізму" тямити, що питання "чия буде земля" в Україні, багато у чому залежало саме від того, чи тим "королем", чи "губернатором" в Києві буде "українець, москаль, чи німець"! Їх космополітична душа приймала навіть татарів в історії і більшовиків в сучасності – аби дали трудящому народові "землю", хоч би потім її – мали й відібрати.
В цьому повному недооцінюванні політичного моменту – лежить типова риса фелахів! Черкасенко лаяв оборонців старої України, козаків, за те, що даремно "широке море крови розілляли" для глупої химери, замість "довгий спис" перекувати "на рало хлібороба" і якою ж є відмінною від цієї фелахської, філософія нашого минулого, щодо цієї преважної справи! В 1111 році "вложи Бог Володимиру в серце и нача глаголати брату своєму Святополку, понужая єго на погания на весну". Але Святополк був противник імперіалізму і щирий оборонець трудящого люду. А з ним і його дружина, яка й відповіла: "Не время нині погубити смерьди от рольи". Володимир хотів "промислити о Руськой земли", а Святополк – все думав про трудящий народ. "И рече Володимир: "Како я хочю молвити, а на мя хотять молвити твоя дружина и моя рекуще: хощеть погубити смерди и рольно смердом. Но се дивно мя, брате, оже смердов жалуєте и их коней, а сего не помишляюще, оже на весну начнеть смерд тот орати лошадью тою и, приїхав половчин, ударить смерда стрілою и поиметь лошадьку й жону его и діти єго и гумно его зажжеть, то о сімь чему не мислите?" И рече вся дружина: "Право во истину тако єсть!" "...и поидоста на половці".74) Бо були це оті прокляті імперіалісти, які "звертали всю причину лихого стану на ворожих сусідів, раді були задирати їх", не драгоманівці, які вірили, що "сусідів як народу і громаду чіпати нічого", а "з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити".
Ту саму відвічну проблему, рала і меча ("соціальної" і "політичної" волі), що і князь Володимир, гостро розв'язує один з персонажів драми старих наших часів "Милость Божія". Автор вкладає в уста свого головного героя, Богдана Хмельницького, такі слова у відповідь на привіти:
"Що не ям є спричинником визволення краю,
Но Творець и Содітель Наш
А желізо доброє важте и над злато,
Злато бо потемнієть без него як блато..."
"Что злато и что сребро" – помагало тим, що про ніщо інше, лише про них дбали?
"Велікіє ж богатства желізо побрало!"
А предки? "…з золотих пугаров они не пивали.
О желізі старались, желізо любили
И велику тим себі славу породили.
Оних путем идите, оних подражайте,
Слави ища, богатства ви за ничто майте."
І ніби бачачи козацьких потомків, те "малоросійське дворянство", яке "для лакомства нещасного", за млинки і ставки зробилося "гряззю Москви" – перестерігає:
"Не той славний, котрий многа лічит стада,
Но иже многих врагов своїх шлет до ада,
Сему єдино токмо желізо довлієт."
Хто ж випустить з рук залізо, не довго тішитиметься і "соціальними здобутками":
"Ибо, когда козаки уже обнищають,
То не долго остатки ваші потривают.
Откуду коня или ручницю, откуду
Инний порядок возьмут, аще не оттуда?
А без тих приборов что, мните, по нас будет?"76)
Пророчі слова! Коли "козаки обнищали", то і "смердів" повернули в неволю. Без власного заліза, рало хлібороба – стало ралом раба, про що не думали ні Черкасенко, ні Грушевський.
Прихильники останніх – це були українські "болоховці", це була глупа демагогія! Бо вони з приємністю – як ми вже бачили – топчуть, як вороже "поступу" і "людяності!" наше минуле – і ту "Милость Божію", і велику мудрість князів, козацтво – все, на чому не лежить каїнова печать євнухської мудрості часів "виродження"… Тому українство цих "болоховців" обов’язково знайде "зрозуміння" в чужих, як знайшов Драгоманов, що його визнали ліберали російські і більшовики, як людину, що "відкидала всякі убогі теорії про святість нації" і "самостійницькі тенденції"; як людину, яка "сформувала галицьку соціалістичну свідомість під впливом російської думки"; що, очистивши ідеологічну атмосферу...