Для нації, що хотіла вільно розвиватися, її провансальські провідники на кожнім закруті встромили стовпи з "осторогами" і заповіддю кари за неперестерігання "законів". Хто хотів жити й рухатися, мусів цим "законам" коритися. Правда, ті "об'єктивні, емпіричні" закони ніби суперечили виведеним дедуктивне "законам розуму", але хаотичний мозок провансальця дуже легко перескакував через цю суперечність (як і через багато інших), бо коли багато з "об'єктивних" законів були й "розумні", то чому "розумні" не могли стати "об'єктивними". І чи одні, і другі не були відкриті тим самим людським розумом?
Так національна воля, і без того річ сумнівна для драгоманівців, дістала нові кайданки – "закони" соціяльного розвою, яких не вільно переступити, не наражаючись на славу неука або "ідеаліста". Найбільш консеквентні просто переносили фізичні засади до соціології. Однією з цих засад була вже згадана засада "енергетичного імперативу". За цією засадою відносини між народами мали урядитися так, щоб при їх усталенні і плеканні зуживалося якнайменше енергії. З цієї точки погляду, очевидно треба було якнайбільше затіснити відносини між націями. Отже в програму такого національного "енергетизму" входило між іншим, водностайнення мови, далі – знищення мит, мир за всяку ціну, по можливості знесення міждержавних кордонів, або бодай не "штучне" збільшення вже існуючих, та інше. Другим таким "законом" була конечність зрізничкування націй для більшого гармонійного розвитку "цілости", яку муситься, очевидно за всяку ціну, зберегти ненарушеною "Кожний нарід, відповідно до свого темпераменту, клімату та продуктивности своєї країни, вносить свою відмінну від інших частину до загальної культурної скарбниці й саме та ріжноманітність в творчості робить можливим витворення одної гармонійної цілости"[30-1], – писав предтеча маркерського національнонівеляційного соціялізму, і цю думку міцно засвоїли в нас. Кожній нації дозволялося виявляти свою особистість, але лиш наскільки це йшло на користь "гармонійної цілости" і не суперечило "енерґетичному імперативу". Утримання власної армії, уряду і державности – було з тієї точки погляду люксусом.
Може, ще важнішим "законові" був "закон" історичного розвитку, що інакше звався "духом часу". Покликаючись на обидва ці – однаково туманні – "закони", колись Карл Маркс проголосив австрійських слов'ян (з малими вийнятками) "додатком" до німецької або угорської націй Виявлення їх волі в напрямку протилежнім до аспірацій великих народів, таврувалися як контрреволюційні", що ідуть в поперек "історичному розвиткові", і тому були гідні осуду. Кількадесят років потім такі самі змагання "російських" націй також таврувалися кремлівськими і нашими учениками Маркса, як контрреволюційні" і "суперечні духові часу".
То знов таким "залізним" законом проголошувалася еволюція державних форм у напрямку загальної амальгамації, стоплювання малих народів у великі політичні громади. Хвилеву рівновагу європейських держав по віденськім конґресі 1815 року перестемпльовано у "вічний" закон, який, очевидно, ішов не в напрямку творення нових держав, лише в напрямку скріплення існуючих держав левіятанів. Хто пережив цю добу, іще перед першою світовою, перед турецькоіталійською і балканською війнами, той пам'ятає, яке "згіршення" серед фарисеїв існуючого стану посідання викликало відділення Норвегії, і як соціялісти, особливо ж російські, доводили всю "абсурдність" цього кроку для самої ж Норвегії та неможливість робити з того "вийнятку" правило... Многі йшли ще далі і проголошували, що новітній тип, до якого стремить держава, це держава національностей, що, отже, гасло, кожній нації осібна держава, є "ненауковою" утопією.[31-1]
В характері "законів", що мають регулювати співжиття між націями були, розуміється, і так звані закони господарського розвою, які нібито вимагали побільшення, а не зменшення господарського терену, обнятого однією державною організацією, і інше. Тому, коли наші "націоналісти" хотіли якось обґрунтувати свої "моветонні" домагання (їх конче треба було доказувати!), то вони так само покликалися на всілякі "закони", що їх обов'язані були визнавати і їх противники. Так, напр., коли українські соціялісти відважилися піднести невинне гасло автономії, то на це не вистачало за документування волі нації на осібне існування, треба було доводити, що "економічна децентралізація тягне й децентралізацію політичну" та що процес демократизації державного ладу (слово "процес" мало хахрактер чогось містичнонеминучого!) вимагає децентралізації законодавства, адміністрації, судівництва", та що "в інтересах розвитку продукційних сил" автономія України конечно потрібна, їх противники, знов же, доводили так само незбито, що "розвиток капіталізму нищить із неминучістю національні індивідуальності"[32-1]. І ніхто з тих, що сперечалися не зауважив, що інтерпретація тих "залізних законів" для кожної поодинокої нації, ширша чи вужча, залежала виключно від енергії, з якою вона, не журячись жодними "законами", заявляла своє право на існування.
"Буржуазні" наші партії не відставали від "соціялістичних" і також старалися подбати про "законний" паспорт, щоб вилеґітимувати домагання своєї нації. Вони "доводили" неминучість національних поступок "вимогами" також залізних "законів культурного розвитку", які "скрізь" тягнуть на поверхню громадського життя демократію. Але, з другого боку, боронячись від "нетямущих людей", які закидали їм сепаратизм, доводили, що "лише приналежність до великого, добре зорганізованого державного союзу може дати економічному і культурному розвиткові народностей і країн, що входять у його склад, дуже багато вигід, як... створення більших і досконаліших просвітних і культурних установ, більша забезпеченість перед міжнародними комплікаціями", і т.п. Інші готові були визнати й самостійність, коли б їм хтось сказав, "що буде робити політично самостійна Україна?.. Бо така Україна певно відгородить себе від Польщі і Росії митом, а як це в'яжеться з процесом інтернаціоналізації"? [33-1]
Всі ці закони, з яких переважна більшість була емпіричними фактами, важними хіба для даного, дуже обмеженого періоду часу, були, так само, як і цілий цей недужий на надрозвиток інтелекта, світогляд, – капітуляцією перед феноменом, перед світом даних фактів, перед існуючим status quo; це було обранням світу не в його динаміці, лише в статиці. Для щирого драгоманівського провінціяла не було ніяких підсвідомих гонів, що зміняли і хвилеві закони і хвилеве status quo, ніякої безмотивної волі ні в одиницях, ні в націях. Все це були забобони; для провінціяла існував тільки світ видимих явищ, сталих відношень, сталих величин або сьогоднішніх законів – одним словом, світ незмінного status quo, або його, згори приписаної, "еволюції", яку нарушати спонтанній національній волі – було смішною утопією. "Не військові події на наслідки битв, а логічні етичні засади, та їх еманації – закони людського та міжнароднього співжиття – мали бути рішаючими для будучого упорядкування міжнародних відносин", – ось як формулювало свій світогляд те недолуге покоління. Для нього історія ішла "несвідомо, механічно", вона не була "випливом свідомих змагань", стреміла до своєї мети "хоч би навіть ніхто до того свідомо не йшов"[34-1].
Так розуміли світ, повний гамору національної боротьби, люди, що дивилися на нього з високости рідної купи, яким вигідно було з їх "законами" і "вимогами" різних "процесів", що увільняли їх від чинного втручання в хід подій. Як Ляпляс, що "не потребував" для своєї теорії повстання світу "гіпотези Бога", не потребували й драгоманівці в світі своїх незрушимих соціяльних прав того здогаду волі, якому найсвітліші уми людськости присвячували блискучі сторінки своїх філософічних систем.
У цій вірі людей з ослабленою волею у всевладність розуму над волею, в їх вірі в "залізні закони", які все самі зроблять без нашого співдіяння і яким некоритися – марна праця, виявляється той самий заник вольового імпульсу. Зомбарт каже, що "Марксів ("науковий") фаталізм ніщо інше, як розпачливе перенесення відповідальности на сили природи, які треба лиш пізнати, щоб їх опанувати. Цією штучною конструкцією...старався Маркс свій нахил до теоретичної обсервації бігу подій ужити як "ерзац" бракуючої йому... здібности політичної"[35-1], здібности чинно творити нове. Нічим іншим, як "ерзацом" відумерлої волі були й "закони" наших "націоналістів"...
РОЗДІЛ III
ХУТОРЯНСЬКИЙ "УНІВЕРСАЛІЗМ"
Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду "універсалізму", в якім без останку гинуло всяке національне почуття. Інтелектуалісти також шукали за національною правдою, але їх правда, як результат чисто пізнавальної праці інтелекту, не підказувалася почуваннями і бажаннями, так розбіжними в різних націях, їх правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням – про все це рішала не рація існування кожної окремої національности, лиш сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки є загально обов'язуючі для всіх, то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціяльна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого – для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом – є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого "Хочу", лиш нашого "3наю". Ось як про се гарно сказав Ґ. Зіммель: "3міст інтелектуального твердження в своїй суті має те, що його можна уділити всім; кожний достатньо освічений розум мусить дати себе переконати самому інтелектуальному твердженню (коли воно правдиве). Аналогії до цього немає в області волі й почуття"[36-1]. Заповідь – "Аз єсьм Господь Бог твой" і інше можна прийняти або ні, або комусь накинути, але ніколи не можна нікого змусити доводом прийняти її.