— Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який міг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кілька невеличких дослідів.
— Справді, не пощастило, — зітхнув Васько. — Ну, добре, ходімо до скверу, подумаємо, що його далі робити.
Незважаючи на сонячну погоду, майже всі лавки у сквері були порожні. Лиш деінде сиділи з газетами та книгами кілька пенсіонерів та молодих жінок з немовлятами на руках і в дитячих колясках.
Хлопці вмостилися на лаві під розлогими вербами, гілки яких звисали аж до землі, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, і друзі вибрали її не випадково: зараз їм хотілося побути на самоті, а сюди навряд чи хто міг забрести.
Вони сиділи й мовчали.
Раптом чиясь рука розсунула вербові батоги — і перед хлопцями з'явилося обличчя чоловіка років п'ятдесяти…
Спершу вигулькнула акуратна сива борідка, за нею — такі ж самі вусики, а там і невеличкий гострий ніс та темні гострі очі, які, запримітивши хлопців, тої ж миті розгублено закліпали.
— Дуже вибачаюсь, — проказала сива голова, — я вас не потурбував?
— Та чого там, — не дуже ввічливо махнув рукою Васько.
— Дякую, — зраділа голова, і крізь гілки прошилася середня на зріст чоловіча постать.
Перше, що кинулося хлопцям в очі, — це одяг чоловіка. На ньому був гарний дорогий костюм із сірої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-під ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневі новенькі туфлі, визирали махрові шкарпетки, а на руці в нього висів розкішний плащ на хутряній підстьожці. Так модно й шикарно в їхньому містечку не вдягався ніхто.
"Мабуть, приїжджий", — здогадався Христофор, і його враз охопило почуття гостинності, притаманне всім жителям невеличких райцентрів.
— Прошу, заходьте! — підвівся Христофор назустріч.
— Дякую, я вже зайшов, — ґречно вклонився чоловік.
— Сідайте, будь ласка, — запросив Тюлькін, наче був хазяїном лави, а вербовий намет — його домівкою.
Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сів на лаву й лагідним голосом поцікавився:
— Я вам часом не заважаю?
— Ну що ви! Як можна? Ми вам страшенно раді, — почервонів Христофор, бо досі майже не чув, щоб дорослі так чемно зверталися до хлопців його віку.
— Тоді давайте, молоді люди, знайомитись, — усміхнувся сивобородий і простягнув хлопчакам по черзі руку, — Євген Євгенович Бублик, науковий працівник.
— Василь, — почервонів Васько теж.
— Христофор Тюлькін, — ледь не згорів Тюля, бо довелося вголос вимовити оте ненависне ім'я та прізвище, і щоб якось відвернути від них увагу незнайомця, додав: — А ви, бачу, не з нашого міста?
— Вгадали, добродію, я із столиці.
— А якою наукою ви займаєтесь? — не втримався Христофор, котрий уперше в житті бачив на власні очі справжнього науковця, та ще — із самої столиці!
— О! — мовив загадково чоловік, — Це велика таємниця! — І обличчя його засяяло такою вдоволеною усмішкою, що хлопцям страшенно закортіло розгадати цю таємницю.
Так, ви правильно здогадалися: це був ніякий не Євген Євгенович Бублик і зовсім не із столиці, а тим паче — не науковець! Це був суперагент Z-003, і радів він зараз тому, що натрапив на хлопців, які йому саме й були потрібні!
— Ой, ну скажіть, будь ласка! — не втримався Васько. — Ми нікому-нікому! Слово честі!
Незнайомець пустив у вуса найчарівнішу посмішку, на яку тільки був здатний:
— Коли так — скажу: я — всесвітньовідомий академік, а до вашого містечка приїхав трохи відпочити від столичної суєти та всесвітньої слави. Знаєте, яке там життя: репортери, інтерв'ю, радіо, телебачення. Та що там казати, важко носити таку, як у мене, славу. — І академік стомлено зітхнув.
Хлопці просто зомліли від нечуваного щастя: вони сидять поруч із такою видатною людиною! Та що там сидять! Вони розмовляють з нею, а схочуть — можуть навіть торкнутися, навіть віталися за руку.
Васько перший прийшов до тями, штурхонув Тюлькіна ліктем у бік і прошепотів:
— Слухай, Тюля, зараз же розкажи про клей! Чуєш? Негайно! Більше такої нагоди може й не трапитись у житті.
Христофор трохи повагався, тоді зважився, набрав повні груди повітря й одним духом виклав Бубликові-агенту все-все про свій суперклей.
Тепер настала черга академіка мліти від щастя: цей клей, як він і уявляв собі, був безцінним скарбом для його майбутньої кар'єри, і можливості клею видавалися йому таки справді необмеженими! Тож тільки-но Христофор скінчив свою розповідь, суперагент підскочив, ухопив хлопчака за плечі і, дивлячись йому просто в очі, суворим голосом запитав:
— Все, що ти розповів, — правда?
— Найправдивіша правда! — вдарив себе в груди Тюлькін.
Академік відпустив його плечі й важко впав на лаву. Тепер майбутнє не викликало в нього жодного сумніву: бути йому генералом!
Перевівши подих і взявши себе в руки, агент сказав:
— Христофор Тюлькін! Мушу вам урочисто заявити від імені Академії наук: ви — геній! Обіцяю вам при свідках, — він тицьнув пальцем у Васька, — що першим рекомендуватиму вас до обрання в академіки.
— А школа? — трохи ображено нагадав про себе Васько, якому не зовсім сподобалася другорядна роль свідка.
— Що школа! Пхе, — махнув рукою Бублик. — Школа — дурниця. Я сам лише три класи скінчив.
Васька трохи здивувало, що всесвітньовідомий академік має лише трикласну освіту, але чого не буває серед учених мужів? Вони ж такі диваки, як розповідав Христофор.
А Христофор просто шаленів від радості. В його уяві замиготіли захоплюючі картинки. Ось його в чорному лімузині з почесним ескортом везуть по столиці в Академію! Ось поважні сиві академіки влаштовують йому при зустрічі овацію, а сам президент Академії чіпляє йому на груди орден! Ось він направо й наліво роздає автографи, інтерв'ю, а за ним біжать кінорежисери і фіксують на кіноплівку кожен його рух — для нащадків! Ось він, славетний і величний, прибуває з візитом у рідну школу…
— Христофоре, ви чуєте, Христофоре?! — долинув до нього, наче з космосу, голос Бублика, і Тюлькін повернувся до дійсності. — Христофоре, тепер ви мусите облишити ваші дотепні витівки з човнами та дверима й негайно принести мені клей: я власноручно відвезу його в столицю!
— У мене його нема, — схлипнув Христофор і відвернувся.
— Як нема?! — вдруге підскочив Бублик. — Ти його весь витратив на свої безглузді жарти?!
— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не наші жарти, а Бевзя та його компанії. Вони поцупили клей.
— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.
— Неси, — перебив його не дуже ввічливо академік, — неси негайно! Я почекаю тут.
Христофор стрілою помчав додому. Та за кілька хвилин він повернувся. Ноги його запліталися, а руки були порожні!
— Де зошит? — ревонув суперагент, мрії котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де він?!
— Нема… — ледь вичавив із себе Тюлькін і, вже не стримуючись, гірко заплакав.
— Цить, дівчисько! — гарикнув на нього академік. — Нюні потім розпускатимеш, а зараз справу треба робити!
Приголомшені несподіваним провалом, хлопці навіть не звернули уваги, як змінився тон розмови Бублика, а Христофор взагалі майже не чув його. Річ у тім, що зошит з його ідеями і записами загинув зовсім безглуздо. Мама Тюлькіна, Лукерія Луківна, вирішила вже не вести свого зошита із записами про вміст шухлядочок, ящиків та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, і це була ніяка не забудькуватість. Тому Лукерія Луківна взяла та й спалила зошита, щоб і не згадувати про всі прикрощі, які принесла їм ота історія. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як дві краплі води, однаковісінькі — адже в містечку лише один магазин канцтоварів! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерія Луківна не наділа.
Так безславно загинув для світової науки знаменитий зошит винахідника Христофора Тюлькіна!..
Зрештою Христофор заспокоївся: нічого, він ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише відібрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналіз, а там, будьте певні, розберуться в його складі! До Христофора поступово став повертатися святковий настрій.
— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискіпливо допитувався Бублик.
— У Бевзя, — відповів Христофор і описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.
— Він у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, підводячись, аж у хлопців мороз поза шкірою пішов. — Ну, от що: ви йдіть додому, а я вже якось відшукаю вашого Бевзя, будьте спокійні.
— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академік відмахнувся:
— Сидіть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечері зустрінемось на цьому самому місці.
Розділ одинадцятий
ПЕЧЕРА ЗЛОДІЇВ
Так уже дивно складається в житті: коли в тебе зовсім нема часу, коли ти завалений уроками та домашніми клопотами, тоді здається: якби хоч один вільний день, веселився б з ранку й до ночі! Та коли раптом випадає такий день — скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.
Так сталося і з нашими друзями. Вони з півгодини поганяли м'яча, покаталися на самокаті, зіграли партію в шахи — і вже не знали, що його робити.
— Може, пообідаємо? — запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нічого не їли.
— Можна, — погодився Христофор.
Лукерія Луківна ніби знала, що до них завітає гість, і наліпила цілу гору вареників: здавалося, їх і за три дні не з'їси!
— Тільки пальчики оближете та ще попросите, — посміхнувся Сидір Силович, коли Христофор висловив йому свій подив з приводу великої кількості вареників.
І він не помилився.
За якихось півгодини на столі лишилися самі порожні тарілки, а хлопці, важко відхилившись на спинки стільців, лише сопіли.
— Ну от, — пораділа їхньому апетиту Лукерія Луківна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник і сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запізнюємось! Поможи мені швиденько посуд помити, й біжімо!
— Ми самі помиємо, — сказав Васько, зрадівши нагоді зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвітньовідомого мандрівника.
— Помиємо, помиємо, — підтримав друга Христофор, бо зрадів, що батьки вже йдуть і вони з Васьком лишаться самі. — Ідіть уже, а то спізнитесь.
Лукерія Луківна вдячно посміхнулася хлопчакам, поправила зачіску і, взявши чоловіка під руку, заспішила на роботу…
— А що тепер? — поцікавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарілку.
— Може, до печери зганяємо? — запропонував Васько.
— А встигнемо до вечора?
— Встигнемо, гайда!..
Печера знаходилась у лісі, що прилягав до містечка, в невеличкому ярку.