Гуртував, хазяйнував, привозив із походу багату здобич — коштовні кармазини, і шаблі з золотими держаками, і килими, над якими роками працювали невідомі жіночі руки, пофарбовані хною. Восени думав. він віддати свого хлопчика до єзуїтського колегіуму [45], а коли він вивчиться жваво цокотіти латиною й спритно дискутувати, влучно пересипаючи свої докази цитатами з Овідія [46] і Ціцерона, він віддасть його комусь із магнатів, щоб при магнатському дворі набув він елегантних манер, знайомств і глянцю, без яких у Польщі не проб'єш собі дороги.
І ось усі плани переплуталися, розсипалися. Якщо голота й надалі дратуватиме турків, пани з помсти доб'ються свого не тільки на Брацлавщині, а й по всій Речі Посполитій, і всю козацьку старшину позбавлять шляхетності й прав. Та їм і нема чого панькатися: хто розумніший та багатший, — сам перейшов до католицтва або до унії. Навіть сини князя Острозького, оборонця православної віри. І син Михайла Вишневецького, молодий Ярема. І багато інших. Так, патер Юстовський має рацію. Він надто делікатний, той патер. Він ніколи не нав'язує своїх поглядів. Він тільки співчутливо зітхає, дивлячись на свого учня. Хлопчик такий здібний. Невже йому роковано загинути тут, у глушині, або наложити головою в козацькому поході, або сісти на палю десь у Стамбулі?!
Хворому стало моторошно. Він голосно застогнав від болю в рані і від жагучішого болю — в душі. ~
— Що тобі, серденько? — підвелася Єля, пестливо схиляючись до хворого.
— Пити!.. — простогнав Горленко. — Важко мені... Душить... Відчини вікна.
Пані Єля відхилила віконницю, дала йому ковтнути холодного напою і знову лягла. І з її глибокого дихання хворий зрозумів, що вона міцно заснула.
Крізь вікно доходила свіжість ночі і скрекіт цвіркунів. Сад тихо шелестів листям, наче шепотів йому щось утішливе.
І знов замислився Горленко.
Власне кажучи, яка різниця між унією і православністю? Одна віра, одна служба божа. Тільки замість патріарха — папа римський. Та проте це байдуже. Ні того, ні того він ніколи не бачив у вічі, і ніщо не зміниться в його думках, звичках і поглядах. Але тоді сина його приймуть до колегіуму, і він учитиметься, як справжній шляхтич, а його батька ніхто не вижене з соймику, де він сидітиме поруч із воєводою і каштеляном, як рівний серед рівних. І він обиратиме короля і накладатиме weto на закони, зазнаючи "золотої вольності" й непідлеглості справжньої шляхти.
Коли б швидше видужати і тоді розірвати з минулим. Є в нього маєток, є гроші та хлопи. Перед ним відкриті всі шляхи. Він дістане почесну й корисну. посаду, потім староство і закінчить свій життєвий шлях принаймні сенатором.
Щербатий місяць зазирнув у вікно. На селі співали півні, і чомусь пригадалося євангельське оповідання, як апостол Петро зрікся Христа: "Ще й півень тричі не проспіває, як ти зречешся мене".
І притамований біль знов заворушився в душі.
А що скаже наша старшина?
Дехто, мабуть, і зрозуміє, але заможніші, ті, що самі прагнуть шляхетності. А Балика плюне у вічі, вилає зрадником і собакою... Важко буде довести йому свою правоту. Хіба на власній шкурі зазнає він тягар переслідувань...
І раптом прокинулося роздратування.
Яке право мають вони контролювати його вчинки? Він не дитина, не чернець і не хлоп. І ніхто не сміє йому вказувати. Добре Балиці потрясати кулаками ї шаблею, коли він не багатіший за першого-ліпшого посполита. Він і косить, і оре, і молотить разом із своїми пахолками. Та й зовнішністю він не дуже поступається хамові. Не те, що він, Горленко... Як він намагався вивчити всі тонкощі гречності, всі звичаї, опанувати латинь і закони. шляхетської честі! Як довго він збирав по шелягу багатство! Та й тепер він обережно ощадливий. Треба жити по-людському, по коштах — не панькатися з хлопами і татарськими невільниками, і тоді років за десять ще побачимо, хто буде багатший — він чи сам Стефан Потоцький... Наступної зими кінчаються у нього "слободи". Тоді запровадить він три дні панщини, подвоїть поволовщину, медове і всі інші данини — і тоді...
І, засмаковуючи солодку помсту, Горленко зловтішно заскреготав зубами. Хіба Балика це зрозуміє?..
Але щось боляче стиснуло груди хворому. І почуття, подібне до сорому, опекло йому лице.
Але ж нема, нема іншої ради. І невже богові не однаково, якого визнавати первосвященика — римського чи царгородського?.. Колись пересварилися вони, розділилися. і вийшло, що ті, які жили в східних землях, одійшли до одного, а ті, що жили на заході, — до другого.
Ну а що було б, коли б його предки жили не тут, а десь у чеській землі? Був, би він добрий католик, твердо до переконаний у тому, що віра його свята і справедлива. Це так просто і ясно, патер Юстовський тільки висловив голосно те, що давно вже блукало в Горленковій голові.
І, ніби стверджуючи його думки, захиталися в саду тополі, нахилилися одна до однієї, наче обмірковуючи його присуд, і тихо згоджувалися із ним. Тільки одна тополя скраю довго хитала головою і щось шепотіла обурено й сердито.
"Наче Балика, — подумав Горленко, засипаючи. — Завтра поговорю з Юстовським".
Ранок був ясний, бадьорий. Гострою свіжістю дихало повітря. Роса блищала на травах, прибивши куряву на дорозі, затіненій дубами й грабами. Соковита зелень сліпила очі, а сонячні блищики розсипалися в лісі золотими дукатами.
— Ку-ку! Ку-ку! — лунало в гущавині.
Чорноголові дятли діловито дерлися корою, вистукуючи й вислухуючи хворі дерева. Бризками сонця перелітали з гілки на гілку золотаві іволги.
Балика жадібно дихав росяною свіжістю пущі, ароматом козолисту й бузини. Дорога йшла лісом. По балках дзюрчали струмки, бубонцями стрибало по камінцях їх балакуче скло. Балика не раз сходив з коня і припадав до їх крижаного струменя, повного сонячних іскор. Кінь тягнувся до свіжої зелені, до води, але Балика не давав йому пити і знов виводив на вогкий, ще росяний шлях.
Думав він про те, що Горленка покарано по заслузі. Хай не тягнеться за магнатами, не забуває свого козацького роду, не тулиться до пишних палаців. Є в нього хутір, пасіка, рибний став, поля, городи. Ну й сиди собі дома, нікому не вклоняючись. Так ні: краще йому презирлива гостинність магнатів, штовхання серед голодної шляхти по панських передпокоях, подібно до шляхетських челядників.
Може, хоч тепер порозумнішає.
Вчорашню лють заступила діловита енергія. Їдучи, він обмірковував, що казати на суді, що вписати до гродських книг. Твердо, і рішуче домагатиметься він свого, бо цей дрібний факт може спричинитися до серйозних наслідків і для нього особисто, і для всієї козацької старшини загалом.
Шлях положисто спускався до Брацлава. В долині блищав став, а далі вився в кам'янистому руслі Буг, народжений у карпатських снігах. Ставало парко. Сонце випило світанкову свіжість. У траві густо скрекотіли коники. Пахтіло бузиною і жасмином.
Балика поплескав коня по гриві, понюхав долоню, що одгонила кінським потом та поводом з сириці і, гикнувши, звернув на вузьку стежку до Горленкового хутора, де мали зібратися всі старшини, щоб їхати до Вінниці.
— Дe ти пропав? — кинулися вони до нього з веселими вигуками. — Ми думали, що ти знов зчепився з панами.
— Збираюся, збираюся, панове, з божою допомогою і з вашої ласки, — весело відповів Балика. — Ну, братику, як твоя рана?
Горленко поморщився і відвернувся. Він почував себе погано не тільки фізично, але й морально. Надумавши перейти до унії, він не міг спокійно дивитися їм у вічі, хоч ще ніхто не знав про це. Крім того, було над чим замислитися: не підписати протестації — визначало позбавитись честі не тільки в козацьких очах, але й у шляхетських. А підписати — значило нажити в особі Потоцького запеклого ворога, а ворогувати дрібному шляхтичеві з магнатом було надто небезпечно.
— Боротьба мухи проти Голіафа [47], — гірко зітхнув Юстовський, одвідавши хворого вранці перед лекцією.
І це тільки підсипало жару. Хитрий патер читав у серці хворого, як по писаному, і навмисно кинув ці слова. Він засуджував і своїх парафіян, бо не личить справжнім християнам ширити слово боже мечем. Та не можна ж і засуджувати те, що робиться в ім'я господнє..: Та і сам шановний пан Горленко розуміє, що віру всіх цивілізованих країн, віру шляхти й короля не можна поставити поруч цієї нещасної схизми, в якій животіє темний розум напівдиких козаків, — хай оберне Їх пан бог на путь істини, але...
Тут патер схаменувся, що наговорив багато зайвого і що розмова втомлює пораненого. Пообіцявши помолитися за його здоров'я і за порятунок його душі, патер зник, запропонувавши допомогти в справі поновлення шляхетських прав і знехтуваної честі пана сотника.
Привітавшись до господині, Балика прочитав свою скаргу до гродского суду. Написано її було стисло, влучно й гостро, але тим небезпечніша була вона своєю неприхованою зненавистю до магнатів. Потоцький не подарує такого виступу. Це зрозуміли і хворий, і друзі його, і пані Єля, що сполотніла з жаху. Вона покликала Балику в куток і стала просити не накликати на них невблаганної помсти, бо Горленко на довгий час прикутий до ліжка і хто-зна, чи володітиме він рукою. Балика збентежився. Воно, звісно, не можна не підняти рукавиці, протей віддати на ганьбу .й помсту недобитого друга жорстоко і недоцільно.
— Ось що, панове, — сказав він, подумавши. — Подаймо протестацію від нашого імені. Він, мовляв, лежить хворий, .а ми самі за нього вступилися. Згода? — наблизився він до Горленка.
Хворий відповів блідою вдячною усмішкою. Зраділа й пані Єля, підвівши на Балику великі променясті очі. Радісно взялася вона готувати сніданок і не відпустила гостей, поки вони не покуштували міцної горілки, старого меду та всяких наливок і смачних страв.
Розчервонілий і розпалений міцними напоями, Балика ще з більшим запалом поривався розпочати судову справу. Разом із Свириденком, який із зав'язаною головою дуже скидався на турка, з Лемчуком і Борздикою скочили вони на відпочилих коней і помчали до міста.
Бучно й рішуче ввалилися вони до гродського суду, галасливо викликали возного, суддю та підсудка, записали протестацію до гродських книг і підписалися під нею, приклавши гербові печатки. Потім Свириденко розв'язав голову і показав возному й судді відтяте вухо, а Балика вимагав, щоб возний негайно виїхав на хутір до Горленка оглянути його рани.