Над головами їхніми майорять всілякі абсурдні прапори — зелено-фіолетові, рожево-білі (смугасті), чорно-білі (в шахову клітинку), червоно-лазурові та ще деякі.
Ви рухаєтеся трохи збоку від них, але так, щоб не погубитися, до того ж Білинкевич висне на спині в Мартофляка, якому й без нього ступати нелегко.
Тим часом з наметів повиносили купи всілякого добра — усе воно блищить і бряжчить, а на помостах з’являються всілякі дурисвіти, котрі вміють удавати, що начебто вони пожирають вогонь або ковтають ножі, інші стоять на головах, є й такі, що читають якісь нісенітниці про все на світі, інші знову грають у карти або дудлять горілку, крім того, дехто танцює перед пам’ятником першим комсомольцям, бо на нього навішено табличку "Тут танцюють".
На одному з помостів показують пантоміму, де все полягає у жонглюванні ковбасками, які можуть бути насправді чим завгодно. На іншому — конкурс анекдотів, і нахабнуватий стрийко, заблизько припадаючи до мікрофона, розповідає, як оженився молодий хлопець і що з того вийшло.
— Схаменіться! — кричить сивоголовий пророк з іншого помосту. — Гряде вирішальна хвилина! Чи знаєте ви число 666?
— Знаємо! — кричать йому з натовпу.
— А ви знаєте, що то число звіра, себто людське число?
— Знаємо!
— А скільки буде тричі по 666?
— Не знаємо!
— А я вам скажу. Тричі по 666 буде 1998!
— Овва! І що з того?
— 1998 — рік останній! Готуйтеся кожен як можете, бо всі ви перелюбники й лиходії, тож мусите за все відповісти, інакше кажучи, за все вам дадуть по сраці так, що навіки загрузнете в киплячій смолі і будете лишень смердіти та мучитися!
Йому аплодують, тим більше, що він на деякий час злітає над помостом, розпростерши руки, наче крила, але в цю мить з нього падають штани, і на голому заді всі читають великі цифри 1998. Спереду в нього немає нічого. Це дивно, але цілком можливо, що застосовано якийсь оптичний обман. Вони на все здатні, ці шарлатани.
Добродій у старенькому капелюсі й — головне — з такими довгими вусами, що їх доречно заправляти за вуха, розклавши якесь причандалля просто на бруківці, досить голосно коментує свої досягнення.
— Уважаємі люди! Мною винайдено множество інтересних предметів, а также зілля і целєбниє трави! В ранній юності зо мною бесідував дух молодого Ломоносова, в результаті чого я гойте стою перед вами, такой хароший і нелукавий. Хто желає познайомиться ближе, той може. Хто не желає, той хай уходить поскоріш, бо я такий, що й футс-гендс поламать могу ні за гріш! І не нада тут своїм рилом торгувати, місце занімати. Он є нормальні люди, їм я гойте другом буду. Бо я такой — шо да, то да, любіть мою задницю, господа! Тепер по порядку о моїх авторських проектах, о моїх чудотворних, бляха, рецептах. Порошок для визивання рвот, поносів, кровоточеній, мученій і обмороків, себто памороків. Інгредієнтс: чорне кофе, водка "Столичная", кінський пот, хребет ящірки-саламандри кручений, дишель в рот, стікло товчене, яд зміїний, уксус, або ж оцет — що кому більше нравиться, плюс людського м’яса немного, бодай пінцет! Ідеальне средство, коли вас не люблять, блядь. Іспользують розвідки всіх западних стран, тільки в нас не іспользує дурний Іван! А ви звідси топайте, як не інтересно, зер шлехт, ту бед, бо ненароком можу розбити череп або, цум байшпіль, поламати хребет!
— Це Стасик, актор із Мацапуриного театру, — пояснює всім Немирич, аби вони часом не подумали, що то справді якийсь шизанутий зі своїм крамом.
— Маю враження, що всі присутні на цій площі — актори Мацапуриного театру, — узагальнює Мартофляк, струшуючи із себе напівзаснулого Білинкевича, який при цьому пробулькав щось на зразок "героям слава".
— Що робити з оцим мішком? — поспитав Мартофляк, указуючи на лежачого комсомольця.
— Кинути в он ту бочку з голими дівчатами — хай витвережується, — пропонує Гриць.
— По-друге, він може захлинутися, а по-перше, де ти бачиш бочку з голими дівчатами?
— Він мусить поселити нас у готелі "Синьогора", — нагадує всім Марта. — А без нього нас можуть не поселити.
— Ну, то тягни його на собі! — вибухає Мартофляк. — А з мене досить. Я виконав свій християнський обов’язок.
— Я пропоную примостити його де-небудь скраєчку того пам’ятника, і хай собі спить, а ми ще годинку-другу поблукаємо, тоді прийдемо на те саме місце, розбудимо його і підемо до готелю, — виголошує свою концепцію Немирич.
— Ідея загалом добра, — каже Гриць, — але простіше не волочити його аж до пам’ятника, а сховати десь тут, ну скажімо, в багажнику он того автомобіля. До речі, він мені дуже когось нагадує…
— Це "крайслер" пана Попеля, — допомагає йому Немирич.
— Хто-небудь уміє відкривати багажники автомобілів "крайслер"? — питає Гриць з таким приблизно виглядом, ніби хоче дізнатися, чи хто-небудь уміє відкривати консервні бляшанки.
— Старий, той багажник мусить бути відкритий, — переконує Немирич. — Це ж машина пана Попеля, а не якогось, вибач Мартусю, дешевого мудака! Я майже впевнений…
І ви всі разом підносите з бруківки обважнілого Білинкевича, який у цю хвилину каже щось на зразок "герої не вмирають", і тарабаните його до невідь-звідки виниклого посеред площі та юрми чорного порожнього "крайслера", багажник, певна річ, незачинений, і ви з полегкістю скидаєте в нього паралізованого сном Білинкевича — хай відпочине, сучий син, так йому й треба.
Потім ви знову поринаєте у свято — ви його маєте, ви ходите ним уже добру годину, і щось усередині чинить опір — не так, не так, хоча, з іншого боку, все саме так, молодчина Павло, постарався, зробив, і кобзар співає про червону китайку чи про червону калину, і студенти ставлять містерію про Вітчизну, і можна купити гороскоп у кооператора або з’їсти шашлик, або постріляти з лука у величезного картонного Сталіна, або помилуватися черговим задом чергової претендентки на конкурсі "Суперпанна", або випити просто з пляшки, або розмалювати собі писок синьою й жовтою фарбами, або послухати ораторію, або дивитись на небо крізь телескоп, або пограти в безпрограшну лотерею, або з кимось побитися — просто так чи за самичку, або жонглювати ножами і помаранчами, або набратися в дим, як Білинкевич, або купити собі амулет на ланцюжку, або хрестик, або відкинути копита, або постріляти в пересувному тирі, або купити старий грамофон, або танцювати до ранку ритуальний аркан, або співати в кумпанійці про рекрутів і червону калину чи про червону китайку, або купатися з дівчатами в бочці, або спати в багажнику чорного авта, або купити собі "Біблію" арабською, або "Коран" українською, або порнокалендар, або відеокасету, або пістолет Макарова, або оленячі роги, або півня, або курку, або прапор, або джинси, або тіло, або Бога, або морфій, або ребра, або груди, або пиво, або воду, або люльку, або цвяхи, або шкіру, або рану, або забратися й піти до готелю, або ходити тут до ранку, або вмерти…
Ці вогні над нами, ці літаючі спалахи, це обжирання вогнем, ці барокові стіни будинків, обвішані гірляндами й зеленим віттям майовим, ці різьблені в нішах і брамах фігури, обсипані конфетті й серпантинами, вимазані лайном і спермою, ці помаранчеві намети з тисячею принад і тисячею правил, ці вежі над садами, ці мури, ця ратуша з найвищим у світі шпилем, ці гори над містом, ці зорі на небі.
Цей морок містечка, ці кажани у дзвіницях, ці свічки на цвинтарі, ці катівні в підвалах, ці криниці, забиті кістками, цей мотлох у старих кімнатах, це жабуриння у водограях, ці сміттєзвалища на схилах, ці голоси в підземеллях, а також ці зіржавілі труби, крани, облуплені раковини, засмічені купальні, зужитий посуд, подерті простирадла, бита порцеляна, закопані дзвони, спалені книги, хрести безраменні, чотири вершники.
Ці сині півкола, ці намальовані губи, священні синці, стигмати, розширені вени, провалені носи, викривлені хребти, ці рухливі язики, співаючі стегна, діряві панчохи, оголені плечі, скривавлені ікла, гострі ключиці, покусані груди, ці ліхтарі між ногами, це сяйво.
І ви безсилі щось тут казати, щось тут змінити — ходите колами, як сомнамбули, і в кожного своя планета, і кожен піде своїм шляхом, хоч ви цілком щиро прагнули бути тільки разом і не робити дурниць, але хміль ходить вашими головами, а свято ходить по вас ногами, ви перемелені, наче фарш у доброго кухаря, бо, як уже казав Немирич, усі ви самотні, тож вельми сумнівно, чи вдасться вам що-небудь виходити поміж цими наметами й помостами, поміж цими прекрасними каліками, на цій площі, зусібіч оточеній горами і Європою, де кожен із вас заблукає по-своєму, от, — уже починається, кличуть, свистять, гукають, сіпають за рукав, просять, вимагають:
— Пане Мартофляк!..
І ти врешті таки дочекався, Мартофляче, — народ знає своїх поетів, тебе кличуть, тебе хочуть, ти починаєш малювати автографи для цих симпатичних молодих людей у вишиванках і "мармурах", це, звісно, студенти, вони марять твоїми віршами, серед них Марта впізнала того, котрий в автобусі мало не зімлів від щастя, тебе побачивши.
Пишеш їм у блокнотах, на своїх книжках, на своїх портретах усілякі дурниці, Мартофляче, бо найважливіше — ніде не повторити жодного з автографів, усюди слід бути лаконічним, дотепним, глибокодумним, великодушним, самодостатнім, високочолим. Але ця дівчинка з очима, як терносливи, і взискуючими губами не має нічого: ані блокнота, ані книжки, ані фотографії твоєї, Мартофляче, і вона просить, аби ти розписався їй на лобі, і ти просиш синього й жовтого фломастерів і виводиш на її гарячому лобику свої ініціали, браво, біс, цілуєш їй руку, ну що ж далі? Тим більше, що все товариство, спинившись за кілька кроків, люто гукає тебе:
— Мартофляк! Ростику! Старий! Ти йдеш чи ні?! Якого хека?
Однак ти потрапив як сир у масло, як щука в річку, Мартофляче. То мої друзі, пояснюєш люб’язно студентикам, до речі, теж поети — Немирич, Хомський, Штундера — не чули? ну, ще почуєте, вони здібні хлопці, дещо в них получається, хто ота дівчина з ними, я навіть не знаю, всі сміються, ти починаєш розкланюватися, але автобусний хлопчисько з червоно-чорним значком натякає тобі, що вони мають неподалік накритий стіл, гітару, безліч випивки і чи не міг би ти з ними годинку посидіти — це було б знаменито. Дві терносливи так дивляться при цьому на тебе, що ти струшуєш із себе залишки заціпеніння й кричиш до своїх:
— Гов! Чуєте? Я на годинку покину вас!
— Ростику! — чуєш Мартин голос і на мить перетинаєшся з її розгубленим поглядом, але шлеш їм усім повітряний цілунок, мовляв, пішли ви в сраку, і, оточений галасливим виводком студентів, прямуєш туди, де накритий стіл і гітара в кущах.
Вони тримають тебе попід руки, шкода, що не мають якогось портшеза чи паланкіна, а то понесли б на плечах, так, і от крихітка з твоїми ініціалами на лобі теж.