Они бунтують народъ против царя и Отечества, чтобы обез-силить русскую землю и облегчить победу нашимъ врагаМ'Ь* Слъдите, православные, за врагами внутри земли русской и искореняйте ихъ..."
Онуча ще вище підніс палець угору, немов заприсяга* ючись, що все написане є безперечна істина, і повагом пішов з аудиторії. Та не встиг він вийти за двері, як хтось гукнув навздогін:
— О-ну-ча!..
Контраст, видимо, був для Онучі дуже гострий. Він одразу навіть не збагнув образи, а збагнувши, повернувся до класу і грізно гукнув:
— Хто крикнув? Хто крикнув? Признавайся, бо погано буде!
В голосі його був і виклик, і загроза — і це, як батогом, стьобнуло по учнях. Кожний відчув у тому вигукові гостру образу собі, і обурення проти зарозумілого льокая охопило однаково всіх.
На задніх партах хтось голосно вилаявся і шпурнув книжку. Книжка залопотіла в повітрі листками і вдарилася об одвірок недалеко Онучі.
Це було гасло. Учні почали хапати, що під руку попадеться, і шпурляти в Онучу, який і не думав тікати.
Він стояв коло дверей і вдивлявся в натовп, шукаючи найактивніших обструкціоністів, і тільки коли каламар розбився над його головою й Онучу обдало атраментом, він швидко подався коридором до учительської. Та і в коридорі його не кинули переслідувати. З вигуками учні вискочили з аудиторії і чим попало шпурляли в Онучу.
В кожному русі Онучиному хлопчаки відчували образу собі, образу від льокая, що хоче виказувати свою зверхність; тому учнівська маса завжди й вишукувала причіпки, Щоб образити Онучу, принизити його людську гідність.
І тепер, не встиг ще Онуча ввійти до аудиторії, як усім, за малим винятком, захотілося зробити цій людині якусь неприємність, і, як то завжди буває з натовпом, хтось Мусив почати дію. За такого ініціатора у даному разі був Черненко, охочий на всякі скандали й витівки. Це він Перший кинув книгу, а коли Онуча не виявляв охоти відступати і стояв, вдивляючись у натовп,— він схопив каламаря і шпурнув у ненавидну пику.
Скандал і гамір у коридорі не могли не притягти уваги Начальства. На шум вискочила учителька Фукс, що той День була за чергового вихователя, і зупинилася на дверях У загрозливій позі квочки, що захищає курчат од гайвороння.
Учні посунули назад до аудиторії, підбираючи по дорозі Р°зкидані листки книжок, а коли Фукс кроком королівські фройляйн увійшла до аудиторії, всі вже чемно сиділи За столами, удаючи заклопотаність. І хоч усі добре розуміли, що вчинку не можна затушкувати, але кожному хотілося тепер бути позаду.
Фукс увійшла до аудиторії, побідно піднявши голову. Вона відчувала за собою силу свого чоловіка, що за прикладом Барацького не скупився на ляпаси.
— Як ви сміли! Я зараз попрошу Петра Петровича, і він навчить вас чемно поводитись із людьми! — вигукувала вона.
Петро Петрович, її чоловік, визначався великою фізичною силою. Свою силу він з а вс іди демонстрував і на людях, і на скотині, і учні про неї добре знали.
В той час, як пані Фукс висловлювала догану пустунам, одхилились двері і до аудиторії просунув голову Онуча.
— Софіє Андріївно! — покликав він тихо, як то роблять добре вимуштрувані льокаї,— Софіє Андріївно!
Фукс обернулась до дверей і ласкаво промовила:
— Зайдіть, Андроне!
А коли той зайшов до аудиторії і в поштивій позі зупинився коло дверей, Фукс запитала:
— Скажіть, Андроне, хто саме на вас кидав книжками?
Онуча, він же й Андрон, чемно стояв, витягши руки по швах. Він боявся Петра Петровича Фукса, бо не раз мав од нього синяки, а тому до Софії Андріївни ставився завсіди з догідливістю і підкресленою пошаною.
— Ну, кажіть, хто саме на вас кидав книжками?
— Не інакше, як Черненко і Зорченко, Софіє Андріївно! — відповів Онуча, витягнувшись по-солдатському.
І Онуча, і Фукс добре знали, що книжками кидали майже всі, але не весь же клас карати? Треба вибрати привідців і на них опустити карну педагогічну "десницю".
Фукс після Онучиних слів суворо подивилася на Бізона і Васька, і ті сором'язливо спустили очі в землю.
— Це ви зробили? Відповідайте!
Коржов увесь час сидів у кутку і жодної участі ні в чому не брав. Зараз він як на жару крутився і морщився, не в силі вдержатися, щоб не вияснити вчительці справу.
З Черненка і Зорченка Фукс перевела очі на Коржова й несподівано для нього спитала:
— Коржов, хто перший почав кидати книжками? Коржов аж присів, немов ухиляючись од жорстокого
вдару, а потім вискочив з-за парти і, переступаючи з ноги на ногу, промовив:
— Я не знаю, мене не було в класі...
Він відчував себе між двох огнів і дивився в землю зіщу-щ ЛИВШИСЬ, немов очікуючи вдару.
Тепер учні всі, як один, дивилися на Коржова, але сподіванка, що він викаже товаришів,— не справдилася. Дехто з полегкістю зітхнув.
— Коржов, не бреши, ти був в аудиторії,— гримнула вчителька, і Коржов ще більше зщулився.— Андроне, він був у класі? — спитала Фукс Онучу.
Онуча, по правді кажучи, Коржова не бачив, але він розумів, що учительці хочеться мати потвердження цього, а тому догідливо, чи не в двадцяте уклонившись, відказав:
— Так точно, він був тут!
Невідомо, як поводився б Коржов далі, коли б усі учні не загукали в один голос:
— Неправда, Коржова не було в аудиторії!
На щастя, не було правдолюбного Хватька, він саме відбував свою чергу на свининці, а тому старих традицій шкільного товаришування ніхто не порушив. Онуча стояв тепер мовчки, не бувши певний того, чи був же справді Коржов у аудиторії, чи не був.
— Ти що ж брешеш? — гнівно звернулася Фукс до Онучі, і, скандалізована таким неприємним випадком, вона повернулась і пішла геть з кімнати.
Тільки коло дверей вона зупинилася і коротко кинула:
— Зорченка й Черненка на тиждень чистити...
Вона з делікатності ніколи не називала слова нужник або клозет, і той, кому слід, мусив догадатися, що саме йому призначають чистити.
Сьогодні Коржов був іменинник. Свій вчинок він вважав за справжнє геройство і з товаришами поводився, як рівний 3 рівними. Адже ж ніхто не скаже, що він підлизувався.
Та товариші не дуже зважали на сьогоднішні його заслуги. Всі добре розуміли, що Коржов тільки з страху перед товаришами не потвердив Онучиного свідчення, а тому холодного ставлення до нього ні на крихту не розвіяв Цей випадок.
Ображений у найкращих своїх почуваннях, Онуча СеРдито калатав дзвінком, сповіщаючи, що велика перерва скінчилася.
. Через п'ять хвилин учителі розходилися по аудиторіях, 1 коридор спустів.
Довго і нудно тяглася година навчання. Учні куняли над Своїми партами, а Фукс ходила по кімнаті, монотонно Розповідаючи свою лекцію.
Черненка і Зорченка на лекції не було. їх покликано на позачергову роботу — це так покарала їх Фукс.
Нарешті Онучин дзвінок знову закалатав у коридорі і вчителі з полегкістю кінчали свої лекції і не з МЄНШОК) радістю, ніж учні, кидали нудні аудиторії.
Кому з учителів не було більш чого робити, ті виходили з помешкання, одягаючись коло вчительської вішалки в коридорі. В кого лекції були, ті йшли до учительської кімнати.
Раптом істеричний крик розітнувся по коридору. Всі кинулися до учительської вішалки, де Онуча, підхопивши учительку Фукс за плечі, не знав, що з нею робити.
— Ах-ах-а-а! — заливалася Фукс, а учні, збившись навколо, дивилися на неї і нічого не розуміли.
Нарешті на крик вискочив Барацький і підійшов до Фукс. Всі розступилися, пропускаючи суворого начальника.
— Що з вами?
Справа з'ясувалася. Фукс, одягнувшись, наділа калоші і раптом відчула, що її ноги не рухаються. Вона смикнулась і, певне б, упала, коли б не Андрон, що, трапившись поблизу, підтримав її.
Ноги Софії Андріївні витягли з калош, але вона не могла йти. Онуча підтримував її.
Хтось нахилився до калош і побачив, що вони нерухомо стояли на своєму місці, прибиті до підлоги двовершковими цвяхами.
Школа знала всякі капості, але про таку ще ніхто не чув. Певно, винаходець її був людина талановита, з творчими нахилами і не любив користатись із штампів традиційних капостей. Але хто б це був? Як він міг нечутно забити такі цвяхи в підлогу, коли по коридору, навіть під час лекцій, хтось та проходив, а в учительській поруч сидів Барацький, вільний од лекцій. Своїм нахабством цей вчинок затемнив усе, до цього часу чуване в Балківській школі, яка щодо капостей стояла на одному з перших місць.
Начальство дуже сполошилося. Справді ж, не цікаво мати у ворожому таборі таких вправних і талановитих людей!
Доки Онуча за допомогою старших учнів односив Фу*с на її квартиру, Барацький розпорядився одмінити останню лекцію і покликав учителів на надзвичайну педагогічну нараду.
Учні принишкли і ходили тихо по коридорах, аж поки не вийшов Барацький і не нагримав на них, наказавши негайно залишити коридор. Учні посунули до спочивалень
По школі пішли різні чутки. Одні казали, що школу за" криють, а учнів розпустять, а інші запевняли, що просто декого виключать. Перша версія викликала занепокоєння між учнями випускного класу, бо коли б закрили школу, їм би довше довелось бути учнями.
Всі очікували на ухвалу педагогічної наради, та настав вечір, а нарада не спромоглася чогось певного ухвалити.
Голоси вчителів поділилися. Меншість вважала подію за неважливу, більшість же вбачала в поведінці учнів за останній тиждень серйозні симптоми політичного заворушення і вимагали рішучих заходів, доки не пізно.
— Адже ж коли учні доходять до такого нахабства, можна очікувати ще гіршого,— доводив Петро Петрович фукс, без міри ображений за свою дружину. Думку Фук-сову поділяв і Барацький,— йому більш до вподоби були прямолінійні поліцайські заходи, аніж тонка педагогічна дипломатія.
За вечерею замість Фукса вартував Малахов. Після звичайної молитви він сказав учням:
— Злонамірені люди з-поміж вас вносять розлад у шкільне життя і зривають нормальний хід навчання. І пан завідувач і вся шкільна рада разом доручили мені оголосити вам, що коли не будуть викриті винні, кара може впасти на невинних, а тому як ваш вихователь, я раю подумати над цим і виказати злочинців...
Учні після цих слів заворушилися, і Малахов тривожно озирнувся.
Несподівано для всіх наперед виступив Хватько і заговорив:
— Павле Андрійовичу, а що ми маємо робити, коли й самі не знаємо винних? Хіба справедливо карати невинних, не найшовши винних?
Шукача правди обурила Малахова промова.
— Панове, я не кажу, що ми будемо карати напевне невинних.