Що ж я там зможу робити? Нічого. Отже, він пропонує співробітничати в DNB [Deutsche Nachrichten Büro] (в Рівному), причому матеріали я можу йому давати безпосередньо. Ця праця буде добре оплачуватись. А для орієнтації, для вибору тем він передасть через Штепу відповідний пакет із низкою зразків-статей. Я натякнув, що мої деякі статті з "Н.У.С." і повідомлення про мою втечу від большевиків надруковані також в газетах Львова, Кракова і Берліна. Він наприкінці додав, що залежно від успіхів моєї роботи він матиме на увазі штатно призначити мене на редакторську роботу десь згодом в іншому місті. Я подякував. Загалом розмова тривала недовго, але суто діловито і залишила по собі задовільне для мене вражіння. Я дуже радий, що не порушено моєї гідности, і вів я розмову в достойному тоні самоповаги. Почував навіть, що моя діловита підтягнутість і коректність, навіть моє убрання і свіжоголене обличчя мало тут своє певне значіння. Він, між іншим, спитав десь після початку розмови: українець я чи росіянин? Я з підкресленням відповів, що українець, і це підкреслення примусило його уважно зиркнути на мене. Це було дуже відчутно і показово. Він теж був сухувато-коректний, але симпатичний, такий собі невеличкий на зріст, дещо худорлявий, з розумними карими очима, молодий німецький чиновник.
Потім пішов я до SD [Sicherheits Dienst] — Штепа передав мені офіційний туди виклик, — що міститься на Володимирській, в колишньому будинкові НКВД. Прошу на привході перепустку до Іуберта, що відає справами преси, — аж тут іде якийсь знайомий молодий німець. Блик-блик! —зразу ще не впізнали одне одного. Та він, видко, навмисне наблизився до віконця перепусток, щоб придивитись, переконатися, і тоді впізнались взаємно. Це — Ніко-лай, той киянин-перекладач, що цілу зиму прожив за стіною моєї кімнати на Юр’євському, 75 у Харкові. Він працював перекладачем у жандармерії. Ну, звичайно, вітання, жваві розпитування... А вартові німці, що стоять поруч насторожені, здивовано й ніби задоволено поглядають. Ніколай, виявляється, уже два тижні працює тут. Услужно повів мене до Губерта, але його, на жаль, не застали.
Вчора зустрів у кафе на Фундукл. критика Юрченка. Звичайно, так само радісні вітання, розпитування про Харків. Обіцяв зайти. Це один з колишніх микитенківських прихвоснів. Як змінився!
Вчора ж на вулиці зустрів письменника Ю. Будяка. Старий, хворий. Мене спочатку не пізнав, я сам до нього признався. Він дуже зрадів, казав, що днями має бути дозволена організація Спілки письменників. Жаліється на тяжку хворобу. Потім розповідав про своє заслання, дуже нарікав на Рильського — запроданця, а особливо гостро лаяв Андрія Паніва і Епіка, що ганебно поводились на допитах в НКВД. Епік, за його словами, рятуючи свою шкуру, багатьох оббрехав і запроторив на заслання та смерть. Зокрема — Антоненка-Давидовича, який, дуже можливо, дістав би легку кару. Про це Будякові казав, обурюючись, сам Антоненко, коли їх одного разу вкупі везли на допит. Між іншим, про Епіка я це чую вже не вперше.
28/УІ — 42 р.
З ночі дощ. Вже незабаром місяць, як майже щодня дощ. І холодно. Погане літо.
Лесик простудився. Мама вчора пішла на село по продукти — тепер дощ їй може багато перешкод завдати (це — Немішаєве,
за 20 км), Я хазяюю сам, і вже набридло вовтузитись з горшками, дуже багато це забирає часу і стомлює.
Сьогодні зраня був Ніколай, розповідав про свої пригоди на фронті під Харковом і про теперішню службу.
Позавчора вранці з’явився вчений секретар Вінницького мед-ту, привіз того листа мамі, що я ще з Харкова, давно передавав через Кардиналовську. І газети з моїми статтями. Розповідав про життя Вінниці і периферії. Є розгублення, тривога.
Позавчора ж у редакції познайомився з редактором чернігівської газети — молодий ще, якийсь стривожений і так само розгублений хлопець.
Штепа домагається моїх літ. матеріалів до газети. Я вчора сказав йому про інтерв’ю зі мною: чому ж не друкують? Обіцяв вияснити й зробити. Жду.
і/VII — 42 р.
Знаменна дата! Рівно рік тому, як саме в цей час (о 9-й год. ранку) цей двір "Роліта" збуджено гудів, сповнений був надзвичайного хвилювання і метушні — виїздили письменники, перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів приховували цю справу. Автобус прибував і одбував, транспортуючи "добровільних утікачів" на двірець. Ще вночі виїхали на станцію "найвельможніші" (Тичина, Панч, Рильський, Рибак, Гофштейн, Тардова з робітницею, Городський тощо — переважна більшість "аристократичного" нового крила будинку). Бачу — стоїть автобус у під’їзді, і туди вантажать валізки й вузли. Зазирнув у марш, де ліфт, а там Копи-ленко пре колосального клунка, загорнутого в килим, аж піт бідоласі виступив, і питає: "Ти ще не вантажишся?" "Ні, а що?" "Ну, то слідуючим заїздом із наступною партією через годину-півтори поїдеш..." "Добре, добре". Ах, сердега, він і не підозрював, що я зовсім не поспішаю, навпаки, міркую, як би то довше залишитися в Києві! Він преться до автобуса, пре поперед себе клунка, а там усередині аж сидить Смілянська з дитиною, ще хтось з жінок з дітьми. І він просить їх негайно вийти, дати місце клункові. І вони вагаються, не хотять. І він силоміць клунком грубо, нахабно витискає звідти дітей. І зчиняється крик, лайка, скандал. І всі присутні обурюються на Копиленка... У дворі ж никають бліді, розгублені жидки, страшенно стурбовані тим, що їх не всіх вивозять у першу чергу: їм бо, як жидам, мовляв, у першу чергу загрожує німецька небезпека. З’являється раптом Бажай у військовій уніформі, який вкупі з Корнійчуком верховодить тепер у Спілці. Жиди обліплюють його з такою настирливістю й шумом, що він ледве виривається з цього напосідливо-переляканого кодла, а вони однаково біжать за ним. Переслідуваний, враз затурканий, він опиняється аж на другому кінці двору і, помітивши мене, простує до мене, як до спасенної точки. Я одводжу його ще далі вбік і кажу, що не маю охоти зараз їхати, хоч і належу до сьогоднішнього списку: мовляв, взагалі не поділяю цієї панічної втечі й хочу лишитися вкупі з ним у Києві, а як доведеться, то й "захищати Київ". Він насторожено бликає короткозорими очима й каже: "Ну, як хочеш, як хочеш... але май на увазі, що потім буде важче виїхати". "Нічого, як буде всім, так і мені". А довкола нас уже знову скупчились переважно жиди. Б-н поважно проголошує, що допіру він говорив особисто з Хрущовим, той цікавився настроєм письменників, передавав їм привіт і побажання триматися достойно, поводитись так само організовано, дисципліновано, свідомо, як то було й досі. Я поспішаю додому, радий неймовірно, що маю право (в даному разі певну згоду секретаря парторганізації, товариша Бажана) поки що залишитися.
Шкода, що мій торішній щоденник загинув. Тепер багато чого слід відновити, поки час, бо воно дуже цікаве, повчальне.
Мама позавчора ввечері притопала з села, принесла трохи харчів. Я теж роздобув трохи муки й сала. Другий день ми розкошуємо. Продовжую лікування, що його призначила чаклунка з Дмитрівської, 17. Помічаю якусь реакцію в усьому організмі — чи на добре воно?
А Київ буяє своєю самобутньою красою — сьогодні до того ж сонце. Тут і померти я згоден. Тепер я ще більше, ще глибше почуваю його цінність для мене як українця. Дорогий він мені кожною своєю дрібничкою, ходжу по ньому як зачудований, люблю його так, як, здається, досі ніколи ще не любив. Моє величне, моє прегарне, болюче й втихомирливе, трагічне й шляхетне, розтерзане й живуще, вимучене і невмируще, неповторне, заглиблене в суть життя, якоюсь таємничістю солодкою овіяне, віковічну істину в собі приховуюче, мужнє і ласкаве моє місто, — ясне, земне і в той же час химерне гніздовище усіх скорбот і радощів, усього сенсу життя й боротьби моїх пращурів і мого народу. Я стаю ось перед тобою і почуваю себе перед твоєю величчю маленьким, непомітним, але ти мені знову даєш сили. Я почуваю, як ти мене знову окрилюєш, я п’ю, п’ю, п’ю з твоїх невичерпних життєдайних джерел.
4/УІІ — 42 р.
Знайшов вірша, написаного М. Рильським в грудні 1940 р., коли ми разом із ним їздили на літ. виступ до Конотопа й потрапили під хуртовинну, морозяну погоду до готелю місцевої міськради, що якраз ремонтувався (взимку! в мороз!). Там і мусіли два дні жити.
А. П. Любченку
(на спомин про спільну подорож)
Хоч номінально ми в Європі,
В найкращій із її країн,
Але фактично — в Конотопі, Що мучить нас, як сучий син.
Нема ні їсти, ані пити,
І навіть — соромно сказать, — Півдня доводиться ходити, Щоби природі дань віддать.1
А тут ще хуга сніжна виє,
Реве й свистить, як ідіот,
І замітає всі надії На наш додому поворот.2
Нема й дістати де й окропу,
Аж навіть згадується "мать"... Ох, швидше б цьому Конотопу Нам, друже, рифму показать!
М.Р. 13/ХІІ — 40.
А ось іще знайшов клаптики — це записочки мені як старшині військових курсів при Спілці письмеників у травні 1940 р.:
Увлекшись компасом из стали,
Аркадий добрый наш, забыв,
Что головы к чертям устали,
Не говорит нам — перерыв!
(Автор невідомий)
Исписали все тетради,
Порох вышел твой й мой.
Ах, Аркадий, Бога ради,
Отпусти ты нас домой.
(Я. Городской)
Я порядкую в ящиках стола, в книжковій шафі, наладжую своє нерухоме літературне майно — і це зараз дуже цікаво, дуже багато викликає думок. Скільки мерців лежить переді мною, скільки мною витрачено дорогого й найціннішого в моєму житті часу! 23 роки в пітьмі, в тюрмі! Як тепер це все надолужити? Хочу найдоцільніше організувати свій час, щоб якнайбільше зробити, написати те, що іще встигнеться.
Сьогодні (зараз 8 год. вечора) — рівно рік, як я вирушав із своєї хати. В цей день торік о 6-й год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів. Маміко-нянц — діловод Спілки — передав категоричне розпорядження Бажана і Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. "Куди?" "Нє знаю, куда повезут". "А як же я за годину доберусь до станції із сім’єю та речами? Дайте якийсь засіб пересування". "Нє знаю, так пріказалі т.т. Корнійчук і Бажан". "Ну, якщо не буде засобу пересування, то я не виїду, бо це фізично неможливо — так їм, будь ласка, і перекажіть".