Косинського — 1591 р., С. Наливайка — 1594, 96 рр., М. Дорошенка — 1624 р., Т. Трясила — 1630 р" П. Павлюка — 1637 р. і інших, не рахуючи в міжчасі відбутих одчайдушних походів чорноморських — 1602 р., 1614 р., 1616 р.), повстань, що пішли під гаслом "віри і нації руської".
Наша бо "козаччина", мцмо ніби лише військового сенсу своєї назви і всупереч фальшуванням чужих чи ворожих історіографій, мала характер значно ширший за лише мілітарний. Вже стосунково рання Січ Запорозька мала аналогії з лицарсько-чернечим орденом, і цей її характер виразно плекав і поглиблював провід Війська Запорозького, незалежно від того, чи Січ' була лише Військовою Академією Нації і кадрами та арсеналом її армії, чи розросталася до розмірів своєрідної (і пізніше досить зловісної) "республіки", своєрідної Спарти в системі Руси-України.
Викристалізуване — а це яскраво виступило в Хмельниччині — Козацтво було соціяльним станом, що виконував обов'язки провідної верстви нації, станом аристократичним не лише "меча", а й "плуга", вживаючи влучного окреслення В. Липинського і розуміючи під словом "плуг" поняття культури в найбільш державнотворчім значенні цього поняття. "Острог" і "Хортиця" були бігунами в процесі творення того стану. Острозька біблія (1581) і закурений порохом мушкет недавнього "низовця" — це могло б бути гербом тієї вікопомної доби на переломі XVI-XVII ст.
Козацтво не було "варязтвом" Княжої доби. Воно було органічно зв'язане з тілом нації, воно чуло під собою грунт Батьківщини. Козацтво обіймало всіх "ліпших людей" — чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то був повноправний "шляхтич Речі Посполитої", чи відважніший міщанин, чи не-довчений богослов, чи врешті "посполитий" селянин. Козацтво — це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини. Це була тотальна мобілізація всіх її духових і матеріяльних, моральних і соціяльних, культурних і політичних ресурсів.
Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави — мілітарну республіку, так суспільство здолало — школами, братствами і безупинною боротьбою — створити "державу в державі", "Руську Річ Посполиту" (як дослівно скаржиться польський хроніст), в умовинах-чужої й ворожої держави, в такім щільнім ворожім оточенні, як, напр., у Львові.
Русь (у Львові XVI ст., де "було мало русинів, але багато Руси" — Е. М.) установляла собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі рідприсягала, сама собі свої суди і кари установляла, тих, що для чужинців працювали, за проклятих мала, до церемоній церковних не допускала й плювала на них.
Так плястично уняти найістотніше в тодішнім процесі міг тільки чужинець. Скупі, на жаль, уривки наших історичних документів вповні підтверджують ворожою рукою накреслений образ.
Певно, міряючи історичним мірилом, час властивого формування козацької еліти був закороткий, щоб цей органічний процес кристалізації нової провідної верстви в новій Державі був вповні закінчений. Коли ми візьмемо, з одного боку, такого представника тієї еліти, як магнатського роду Юрія Немирича, вихованця Оксфорду й Парижу*), а з другого, такого, наприклад, полковника Гладкого, що, як занотував шведський дипломатичний агент 26.11.1651 p., мав (напідпитку) говорити: "Еу, Chmielnicky... du wirst nimmer Koenig werden, sondern wie du an itzo bist, sein und verblieben unser Bruder und Towarisz" (див. у В. Липинського — "Z dziejow Ukrainy", або в "Україна на переломі"). Зрештою, цей Матвій Гладкий, полков*) Ю. Немнрич був шанований в європейськім науковім світі як автор творів, Discursus de bello moscovito та Periphrasis et paraphrasis Panopliae christianorum, належав до "модних" тоді аріян (див. у В. Липинського).
ник миргородський, був р. 1652 покараний Гетьманом на горло.
Ідею Хмельницького — авторитарну, дідичну (не "елекційну" на польський зразок) владу — сприймала та еліта — під залізною рукою геніяльного Гетьмана — ніби одностайно. Але вже в часі передсмертної хвороби Гетьмана — та еліта виразно кололася ідеологічно щодо форми і самої доктрини козацької дер-жавности.
Смерть Хмельницького (що мав всього 62 роки) була найтрагічнішою подією доби. Вона прийшла в момент остаточної війни з Польщею та фіналізація договору з Карлом X Густавом шведським, договору, що був би автоматично перекреслив т. зв. Переяславську умову, а тим самим в зародку знищив би зловорожу й згубну напотім Переяславську легенду. По кривавих судорогах Руїни на державно ще не озбро-ну Батьківщину налягла фатальною силою напучняві-ла татарщиною Москва і, мимо величезних і много-літніх зусиль мудрого Мазепи, страшною вагою причавила недовершену Націю Українську на довгі століття.
III
XV-XVI ст. в нашій культурі — це часи зростаючого "вітру від Заходу", а одночасно й значного тиску того Заходу, щоправда, в урядово-польській його "редакції", з усіма, чисто адміністраційними властивостями такого тиску. Середньовічна максима — cuius regio — eius religio — була тоді для Речі Посполитої Польської цілком актуальним гаслом і метою. Але сталося так, що це гасло несподівано викликало з протилежної сторони гасло XVII ст.: "За віру і націю руську". І боротьба Польщі з Козацтвом в певнім періоді набрала рис "війни релігійної", хоч ця риса пізніше затратила свою гостроту: Козацька Дежава Хмельницького обіймала своїх громадян обох віровизнань.
Гуманізм приніс з србою проблему вартости людини та інтерес до освіти не лише в церковнім, а й "ре-несансовім" значенні цього слова. Реформація, помимо взагалі динамізуючого свого впливу, понадто "ан-тикатолицького", підкреслила в свідомості сучасників значення народности — звідсіль також переклади книг св. Письма на мову, зближену до живої "для ліпшого вирозумлення люду християнського посполитого" (Пересопницька Євангелія 1556-61 рр. і інші).
З'являються перші наші друки (в Кракові — 1491 р., в Празі — 1517 р.), згодом по друкарнях місцевих (Заблудів — 1569 р., Львів — 1573 р., Острог — 1581 р" Київ, Почаїв і по багатьох менших містах, як Крилос, Стратин і інші). І — найважніше: постають школи університетського типу, взоровані на Празькій і Краківській.
Впливи з Заходу зробили те, що Русь, зіпхнута ворожою: адміністрацією до степеня "грецької схизми", духовенство якої було, мовляв, "тільки в читанні — докторами", ця Русь вже не хотіла зоставатися "дурною Руссю" в очах тріюмфуючої Польщі, цієї "оргії блискучої й привабної, хоч затруєної паразитизмом, зародками виродження й упадку, цього буйного й гойного шляхетського пиру, овіяного чаром артизму й поезії" (М. Грушевський). Всупереч репетуванню "рідної" темноти — "на що латинську школу заводите? У нас її досі не бувало, а люди проте спасались", всупереч навіть такому визначному явищу нашого Барокко, як пристрасно-фанатична літературна діяльність Івана Вишенського (| 1629 р. на Атоні), що її провідною думкою було "краще ані аза не знати, аби тільки Христа дотиснутися", — суспільство рішуче пішло не так за захованням вже досить вивітрілих "староруських" традицій, як за голосом інстинкту національного самозбереження. Хоч це й вело шляхом "зла-комлення на латинську й світову мудрість... доходження Аристотеля й Платона", як голосом старозавітного пророка гримів Вишенський, "латинськая (бо) злоковарная душа, осліпленная і насиченная поганськими тщеславними і гордими догмами, — божія премудрости і разума духовного, смиренія, простоти і беззлобія вмістити не може". Інший шлях був би "самовбивством для нації, а в обставинах тодішнього українського життя й поготів", слушно формулює М. Грушевський, в тім випадку виразно ставши не по стороні улюблених ним "мас", а таки по стороні історичної необхїдности.
На бурхливім тлі релігійної полеміки, підсичуваної політичними чинниками Речі Посполитої, полеміки, опертої на потузі чужої державности та загостреної енергією єзуїтів, — розгортається досить широка полемічна література, що становить ядро нашої літератури доби Барокко. Відмітимо побіжно кілька імен, окрім вже згаданого І. Вишенського (під оглядом таланту і темпераменту, що переходить в фанатизм, — центральна, правдоподібно, фігура доби). Силою темпераменту наближається до нього Мелетій Смотриць-кий (син Герасима, професора Острозької школи і автора полемічного "Ключа царства небесного" — 1587), автор виданого р. 1610 "Треносу або Ляменту єдиної святої апостольської Східньої Церкви" (по-польськи), книги, що мала великий вплив на покоління (книгу цю лишали у спадщину, або казали класти з собою в труну). Як типово-бароккова постать, М. Смо-трицький (вихованець німецьких університетів), вже єпископом прийняв був унію, в обороні унії видав був "Апологію" р. 1628, на соборові в КИС-ЕІ "каявся", але вмер уніятом (1633). Біографія його є надзвичайно прикметна для тієї бурхливої доби і вона повторюється в не одного з діячів Барокко*). Визначною появою була "Палінодія" (1621 р.) Захарія Копистен-ського, повна ерудиції й наукового об'єктивізму оборона Віри Благочестивої. З области богословія згадаймо київський науковий збірник за редакцією митрополита Петра Могили "Літос або Камінь" та підручник знаного філософа києво-могилянської доби — Кирила Транквіліона Ставровецького під титулом "Зерцало Богословія" (1618 р.). Але це вже люди київського відновленого Центру, хоч, як більшість тодішніх київських діячів церкви і культури — галичани з походження: "батько не тільки для Лаври, а й для всього народу російського" — Єлисей Плетенецький з Золочівщини; згаданий Захарій Копистенський, мабуть з Перемищини; клясик нашої старої філології, автор вікопомного "Лексикона словеноросского" (1627) — Памва Беринда; плодовитий літературний працівник і поет Тарасій Земка; педагог, перекладач і редактор — Лаврентій Зизаній і багато інших. "Було се перше нашествіє галичан на Київ — під покровом і протекцією Гетьмана Козацького" (М. Грушев-ський).
Коли до повищого реєстру додамо першого геть-мана-політика П. Конашевича (Сагайдачного) та факт, що й великий Богдан був вихованцем (до речі, єзуїтської) школи в Ярославі, усвідомимо собі ролю захід-ньої половини всеукраїнської "еліпси" в XVI і перших десятиліттях XVII ст.