Це виявилось особливо тоді, коли заборонено було грати на Україні і увесь гурт мусив мандрувати по широких просторах країни від Балтики до Каспію і від Варшави за Урал.
А заборона ця тривала десять років!
Від берегів Неви до гір Кавказу, понад берегами Волги й тихого Дону, всі російські міста чули і захоплювались красою української пісні, співчуваючи щиро лихій долі українського трудящого люду, нужденного селянина.
Увесь культурний і робітничий світ великих міст Росії співчував горю "наймичок" та "безталанних" добре знаючи на власній долі, як тяжко жити простому людові в умовах царизму.
У своїй діяльності артиста й режисера Микола Садовський далекий був від бажання шукати дешевих лаврів, показуючи селянина в образі циркового блазня, з обов'язковим гопаком і горілкою; його метою було не смішити і бавити веселих паничів, — він хотів зробити театр школою просвітних ідей, де в живих образах змальовано все життя народу і подано критику нерівенства, визиску та несправедливого державного і суспільного устрою.
А крім того, він мав на увазі зробити свій театр місцем розваги і відпочинку трудящих класів міст, місцем, доступним для бідніших верств людності. Для цього раз на тиждень давались найкращі загальноприступні вистави (від 5 до 20 копійок), в яких брали участь усі кращі артисти. Ці вистави, що приваблювали маси робітників, школярів, студентів, бідних службовців, хатньої прислуги, солдатів, завоювали театрові щирі симпатії і прихильність пролетарської людності і немало спричинились до слави артистів. Микола Садовський завжди охоче провадив бесіди з робітниками, цікавився їх життям і роботою.
На своєму артистичному шляху Микола Садовський, крім гучного успіху і лаврів, зустрічає часто і терни колючі, що боляче ранили його душу. Це був насамперед арешт і заслання брата Івана, відсутність якого позначилась на деякий час і на художнім ансамблі товариства. Тоді Микола Садовський їздив до Новочеркаська провідати брата в засланні, допомагав йому матеріально й морально, взявся проводити через цензуру п'єси, до вистави не дозволені. І це трудне завдання вдалося йому, дякуючи успіхові, який театр мав у столиці. Навіть термін заслання Івана Карповича завдяки старанням Миколи Садовського був скорочений— на три роки, і це дало змогу старшому братові доживати заслання на хуторі і побільшувати репертуар театру.
Другою тяжкою подією був, як я вже згадувала, розділ трупи — лихо, що відчулось однаково всіма братами. Але другого виходу не було.
Справи театру часто викликали суперечки і непорозуміння серед головних його діячів: то репертуар, то маршрут, то обсада, то заборони і безліч інших, причин доводили до суперечок. Краще було розійтись, ніж жити в незгоді15. Але скільки це коштувало здоров'я, нервів та душевного спокою всіх спільників! Пишу про це коротко, бо мені й досі серце болить! Зате ж, коли час і події заспокоювали образи й суперечки, головні діячі мирились і працювали разом на користь любимого діла, радість і щастя переполняли їхні душі. Так було разів зо три, і це були великі свята не тільки для колективу, а й для всіх друзів і прихильників українського театру.
Під час останнього передреволюційного десятиріччя своєї творчої праці Микола Садовський збагатив репертуар свого колективу, розширивши його, вперше в історії українського театру. Сюди ввійшли "Енеїда" за Котляревським, "Ревізор" Гоголя, "Продана наречена" Сметани, "Зачароване коло" Реділя, "Огні Іванової ночі" Зудермана, "Мазепа" Словацького, "Загибель Надії" Гейєрманса та багато інших п'єс, які давали змогу артистам всестороннє розвивати свої таланти. Місцем перебування товариства в зимові сезони був Київ — "Театр грамотности" на Великій Васильківській вулиці16.
* * *
Життя кожної людини може бути темою для літературної творчості письменника, а з життя такої людини, як Садовський, з тисячами пригод, сильних вражень, пережитих радощів і горя, можна було б не одну написати книгу. У цьому короткому нарисі я мушу і повинна дещо сказати про його близькі стосунки з людьми, про його родинне життя. Ще будучи на військовій службі в Бендерах, Микола Садовський брав участь в аматорських виставах, улаштовуваних драмгуртком його полку. Там познайомився він з талановитою аматоркою Марією Заньковецькою. З нею Микола Садовський грав Петра в "Наталці Полтавці", і вони обоє зробили на присутніх незабутнє враження щирістю гри і красою голосів, обличчя і постатів. З того часу починаються їх сердечні стосунки, взаємоприязнь і симпатія, а потім спільне життя і праця на сцені майже п'ятнадцять років. Хоча кінець-кінцем їхні шляхи розійшлися, і це було логічним наслідком їхніх великих талантів, що єднали їм серця поклоників серед інших шляхів — шляхів творчості і праці.
Обдарований так щедро від природи і чудовим голосом, і красою обличчя, і талантом, Микола Садовський і на сцені і поза сценою привертав до себе серця людей — і чоловіків і жінок. І була вічна боротьба голосу серця з почуттям обов'язку і це було трагедією життя їх обох — Садовського і Заньковецької.
Згадуючи про діяльність Миколи Садовського, як талановитого артиста й режисера, несправедливо було б не згадати його твори і переклади, які збільшили репертуар і дали багатий матеріал для історика українського театру. Він переклав "Ревізора" Гоголя українською мовою, переробив "Горькую судьбину" Писемського у п'єсу "Нікандр безщасний", переклав "Гальку" Манюшко, зробив інсценівку "Енеїди" Котляревського. Ці твори не сходили з афіш київського театру М. Садовського аж до революції. Окрім того, його спогади "Мої театральні згадки", що були видані окремою книгою, малюють досить яскраво час і тяжкі обставини, серед яких доводилось жити і працювати діячам української сцени. На великий жаль, уся театральна бібліотека Миколи Карповича розвіялась по всій Україні, і ніхто не знає, де її шукати. Але це не зменшує його заслуг, не зменшує вартості тої праці, яку він виконав на користь свого рідного народу і свого улюбленого діла.
Примітки
1 Тут і далі див. примітки в кінці книги.
2 Цю статтю написано у 1941 році до сторіччя з дня народження М.Л. Кропивницького (21 квітня 1941 р.)
3 Автор не помиляється, коли значну долю успіху артистичної діяльності М.Л. Кропивницького приписує його природним здібностям, його обдарованню, його чисто життєвій школі та інтуїції. Але Кропивницький пройшов велику сценічну школу в російських пересувних театрах, у Галичині, десятилітню школу, перед тим як стати на шлях професійного українського артиста. Виступивши вперше на великій сцені 13 листопада 1871 р. в Одесі, Кропивницький працює довгий час у відомій антрепризі Медведєва, а після краху і втечі останнього (1874 р.) з Херсона – в різних трупах. За десять років, з 1871 по 1881 р., М. Л. Кропивницький зіграв сотні ролей, всебічно розвинувши свій природний талант.
4 С. В. Тобілевич помилково вважає інсценівку Шевченкового "Невольника" першою драматичною спробою М.Л. Кропивницького. Ще 1871 року він написав і видрукував жарт на одну дію під назвою "За сиротою і бог з калитою". Далі йдуть названі С. В. Тобілевич п'єси "Новольник" і три оригінальні драми. З драм і комедій М. Л. Кропивницького варто згадати і такі популярні, як "По ревізії", "Пошились у дурні" та "Дві сім'ї". Неважко побачити, що С. В. Тобілевич, дякуючи особливостям її власної поетичної вдачі, згадує, як правило, лише про драми, трагедії та народні мелодрами, лише побіжно згадуючи про комедійні твори корифеїв, які посідали визначне місце в репертуарі старого українського театру.
Вказівка на обмеженість тогочасного репертуару цілком справедлива, але ж автор перераховує не всі п’єси репертуару аматорських гуртків. Зокрема тут не згадані дуже популярні на сцені твори Шевченка та Котляревського "Назар Стодоля" та "Москаль-чарівник"
5 Віддаючи весь свій час і енергію театральній справі, М. П. Старицький багато часу приділяв драматичній творчості, в тому числі і історичним темам. Про це свідчать не тільки його епічні твори, але й такі історичні драми, як "Богдан Хмельницький", "Оборона Куші", "Остання ніч".
6 І. К. Тобілевича було вислано до Новочеркаська 1881 року. В засланні він пробув близько двох років. 1883 р. він вступив до трупи М. П. Старицького
7 С. В. Тобілевич подає ті ж самі відомості про народження II. К. Саксаганського, які ми знаходимо у відомій бібліографічній праці М. Комарова ("Українська драматургія", Одеса, 1906 р.). Вони дещо суперечать запису в метричній книзі Покровської церкви с. Сергієвки, який наводить у своїх спогадах сам П. К. Саксаганський. "1859 року, — читаймо ми в записі, — травня 3 родився, а 4 охрищений Опанас, син Бобринецького повіту поміщика Сагайдака деревні Каменно-Костоватої управителя дворянина Карпа Адамовича Тобілевича і законної жінки його Євдокії Зіновієвої, обоє православні. Восприємниками були: того ж повіту поміщик штабс-ротмістр Яків Михайлів Александрович і с. Сергіївни приходського священика Павла Котляревського жона Єлена Маркова дочка. Таїнство хрещення справив священик Павло Котляревський з пономарем Ємельяном Семачевським" ("Театр і життя", "Рух", 1932 р., стор. 20). Отже доводиться припустити, що або в Каменно-Костоватій не було церкви і новонародженого повезли до церкви бувшого військового поселення с. Сергієвки, або те, що П. К. Саксаганський народився саме в цьому селі.
8 Наводимо частину монологу Івана Барильченка в точному авторському тексті: "Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мати, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний!" ("Суєта", дія III, ява VIII).
9. Трупа Саксагансьгого — Тобілевича була організована 1890 р. і проіснувала окремо, не зливаючись з іншими трупами корифеїв, до 1900 р., коли була зроблена ще одна спроба об'єднання.
10 В багатьох місцях книги С. В. Тобілевич пише про заборону українських вистав на Україні у 80 —90 рр. минулого століття. Але це визначення не зовсім точне; насправді вистави були заборонені з кінця 1883 р., майже на десять років, але тільки в межах Київського генерал-губернаторства.