А на дошках причалу бив копитами гарячий огир, якого стримували на місці за вуздечку, оздоблену золотом, двоє воїнів. Кінь був укритий тонким килимом під високим сідлом. На килимі були вишиті чудернацькі звірі з лев’ячими тулубами, лебединими крилами і дзьобатими пташиними головами. Від сідла звисали срібні стремена.
Поблизу, окремо від усіх, стояв аколіта. Хлопчики спочатку навіть не впізнали його. Був їхній добродій у срібному шоломі з розкішними барвистими перами. Срібна стрілка зависала з шолома униз, закриваючи його гачкуватий ніс. На плечі був недбало накинутий чорний плащ. З-під плаща виглядала срібна луската кольчуга, перехоплена поясом з коротким прямим мечем. Був аколіта незворушний і неприступний, як фортеця. Очі його дивилися холодно і владно. Він щось коротко наказав своїм воякам, скочив на коня і, навіть не поглянувши у бік хлопчиків, помчав уздовж берега.
Воїни зібрали хлопчиків докупи, розмотали довгу линву, примусили шикуватися вздовж неї з обох боків драбинкою, а потім узятися правою чи лівою рукою — хто як стояв — за линву. А тоді й самі взялися за неї — спереду і ззаду, і уся ця жива вервечка рушила вперед.
В місто увійшли крізь низеньку браму з товстими ворітьми, кутими навхрест грубезними смугами заліза. І знову місто вразило хлопчиків, бо виявилося зовсім не таким, яким вони побачили його з корабля. Вулички, котрими вони поспішали, були плутані, брудні, вузькі й смердючі. Зникли золоті бані, сади і палаци. Навіть небо було ледь видно, бо хатини купчилися поверхами, що виступами зависали один над одним і вгорі ледь не притулялися дахами.
Воїни ступали широко, і хлоп’ята мусили мало не бігти. Куди? Про те вони нічого не відали. Хоч доля кожного з них була вже вирішена…
Розділ 7
ПЕРШІ ДНІ
Малих бранців не лишили в Константинополі. Вузенькими плутаними вуличками околиць, що кривуляли попід довжелезною — від затоки Золотий Ріг і аж до Мармурового моря — мурованою стіною імператора Феодосія, їх вивели за місто. Там вже чекали їх смирні, витривалі віслюки. І знову вервечкою, але вже без линви, невеличкий загін бранців посунув у вкриті лісом гори протоптаною кам’янистою стежиною, що в’юнилася й щулилася поміж скелястого громаддя, а ще іноді моторошно зависала над глибокими і вузькими урвищами.
Подорож закінчилася надвечір, коли спустилися з кам’яних круч у маленьку вузьку улоговину, де стояла самітня садиба з великим двором. Зовні вона виглядала покинутою. Виноградники були занедбані — лозини в’юнилися в густій траві і, прагнучи сонця, хапалися зелено-прозорими вусиками за пагінці кущів. Оливкові дерева теж давно бідували без хазяйського ока. Земля навколо них була некопана і неполивана. Сама будівля мала вигляд не вельми втішний. Мармурові плити, що вели від хвіртки до вхідних колон, химерно потріскалися, ніби витолочені були кінськими копитами, а діло довершила трава, яка підняла на своїх пружних зелених чубах уламки.
Хтозна, які були в цієї будівлі стіни, бо вже сутеніло і не можна було роздивитися, до того ж їх рясно закривав дикий виноград. Однак, як виявилося, всередині було чисто й охайно.
Хлопців завели до великої зали, уся підлога якої була вистелена м’яким запашним сіном, дали по кухлю молока і кусню хліба із білим солоним сиром — бринзою та й лишили спати. А на ранок почалося…
На ранок забрали все сіно і геть-чисто вимели мармурову підлогу. Лишився лише голий камінь — підлога і стіни, — хоч і гарний на вид, але камінь. Тоді дали їсти, але на двох бранців порцій не вистачило. Двоє голодних поскаржилися на це дужому наглядачеві, але той тільки всміхався і рухами показував, що їжу слід у когось забрати силоміць. Але того ранку обійшлося без бійки. Двоє голодних мовчки спостерігали, як інші наминають рибу, боби, капусту, приправлену оливковим маслом. Ніхто з ними не поділився.
Бійка зчинилася у полудень, коли принесли обід — гарячу юшку з баранячим м’ясом — і знову не на всіх. За юшку билися, мали її як нагороду за синці і гулі, але в бійці кілька мисок перекинулися, і вже семеро лишилося із самими гулями та синцями. Наглядач поблажливо всміхався.
По обіді хлопці, котрі порозумілися між собою, про щось перешіптувалися, позираючи спідлоба на всіх інших.
Надвечір принесли хліб, сир і воду, що спровокувало нову бійку. Але цього разу билися товариствами, отими, що вдень змовлялися. Знову бракувало двох порцій, але голодним лишився один Божедар. У товариствах їли всі, навіть той другий, на кого теж не вистачало вечері.
Наглядач поблажливо всміхався. Він дружньо поклав руку Божедарові на голову і приязно мовив:
— Війна усіх проти всіх. — А потім ще підморгнув і додав: — Закон суровий, але це закон.
З усього мовленого Божедар второпав, що він повівся, як дурень, бо не відвоював свого харчу, а вдруге не принесуть.
Але того дня сталася ще одна бійка. На ніч принесли солом’яні мати, яких бракувало вже на трьох; отже, троє мали спати на твердому холодному камені. На жовті мати пролилася кров з носів і роз’юшених губ. Синців і гуль побільшало. В один день оселилися між хлопцями підозра, злоба і лють, жорстокість і байдужість до чужої біди. Ваги набрали не слова, а безжальні стусани.
Без матраців лишилося троє, спав на мармурі один Божедар.
Наглядач поблажливо усміхався. А коли йшов, лишаючи хлопчиків на ніч самих, озирнувся од дверей, знизав плечима: мовляв, нічого тут не вдієш, і, ніби виправдовуючись, проджеркотів:
— Кожен мусить подбати про себе. Людина людині — вовк!..
Вранці, як і минулого дня, знову були хліб, риба, боби, капуста. У Божедара від мармурового ложа ломило тіло. Був вій украй голодний і тільки й чекав тієї миті, коли наглядач вкотить до зали візок з паруючими мідними мисками. І коли той увійшов, штовхаючи поперед себе візок, хлопець стрілою кинувся до нього і ще на порозі вхопив з візка верхню миску, радіючи своїй удачі.
Він спокійно поставив їжу у кутку на підлогу, збираючись там зручніше вмоститися, коли двоє чорноволосих, темношкірих хлопців несподівано схопили його за руки, вивертаючи їх за спину, а третій спритно схопив Божедарів харч.
Божедар сіпнувся, закричав, але тримали його міцно. 1 тільки коли миска опинилася у чужому гурті, руки відпустили. Божедар одразу ж ляснув одного з грабіжників по пиці, але другий вдарив його ногою в живіт, від болю хлопець аж зігнувся…
А біля візка гриміла бійка. Юне воїнство тягало одне одного за чуби, дряпалося й кусалося, молотило по головах порожніми мисками. Наглядач з непідробною цікавістю слідкував за перебігом битви біля харчового візка і поблажливо всміхався. Його спокійне обличчя ніби приязно промовляло:
— Ой добре, хлопці! Ой добре! Ану дай ще! Ану вліпи! Не жалій, бо тебе не жаліють! Оце добрячий стусан! Молодця!..
Божедар сидів у своєму кутку, розкуйовджений, з роз’юшеним носом, з синцем під оком, в роздертій сорочці. А його очі, сухі і дикі, слідкували за мандрами поцупленої миски. Ватаг товариства, до якого примандрував Божедарів сніданок, помітивши злий хлопців погляд, почав, хизуючись, їсти, прицмокуючи, облизуючись, голосно сьорбаючи.
"Ще й знущається!" — майнуло блискавкою в Божедаровій голові. Він і незчувся, як опинився біля ватага, як вибив ногою миску просто йому в обличчя, потім — у другого, третього… А потім — задзвеніло в голові від нещадного стусана, його повалили й почали душити, в очах пішли червоні кола…
Наглядач уже не усміхався.
Він хутко зняв з себе широкий пояс і почав нещадно шмагати хлопців. Пояс свистів, як батіг, лунко ляскав на плечах і спинах, аж репалися благенькі сорочки, а на тілі вмить виступали червоні смуги. Карав обдумано, діловито, і рятунку від нього не було. Тільки Божедара його пояс жодного разу не зачепив. І тоді всі зрозуміли, що битися можна, але… й не забувати, хто вони. А вони — раби, двоногий товар, а псувати товар скрізь забороняють…
В обід Божедара ніхто не зачепив, і він нарешті висьорбав свою юшку. Здобуття їжі почало відігравати в його житті найголовнішу роль, перетворюючи маленьку людину в здичавіле звірятко. Широкий світ відкривався перед Божедаром. Та здавався той світ йому велетенським невільничим ринком: у степу, на морі, в горах — скрізь хлопець був рабом, невільником, товаром, який могли продати, обміняти, подарувати…
Цієї ночі Божедар спав уже не на голому мармурі…
Наступного дня хлопців поділили на групи, по десять чоловік у кожній, і кожну таку групу очолив декарх-десятник, що днював і почував зі своєю десяткою, навчаючи її грецької та латинської мови, бо Візантійська імперія була держава двомовна.
Аби привчити учнів до ретельності й кмітливості, кожен декарх мав канчука, який не лишався без діла. За такою системою навчання справа посувалася хутко, за три місяці хлопці вже розумілися з ромеями та між собою, і мовники-декархи покинули садибу, передавши хлопчаків гімнастам, фехтувальникам і кіннотникам.
Розділ 8
ШКОЛА ДЛЯ БРАНЦІВ
— Меч — моя рука, мій брат і мій батько, — хрипко сказав навчатель ратної справи, найманець з далекої Британіки Норман Квіклій, схрестивши перед грудьми два дерев’яних тренувальних мечі. — Ви слухайте мене, хлопці, уважно слухайте і запам’ятовуйте усе, що казатиму і що показуватиму. Слухайте, хлопці, старого вояка, якщо хочете носити на плечах своїх качани стільки ж років, скільки носить свій качан Норман Квіклій!
Довге волосся його розкуйовджене. Тіло пошрамоване. Навскоси через лоб, закриваючи ліве вибите око, засмагле обличчя перетинає чорна стрічка. У правому вусі — золота сережка-сонечко. Сам Норман Квіклій оголений до пояса, статурний, жилавий і м’язистий, з опуклими міцними грудьми і животом, ніби запанцерованим під шкірою широкими пласкими камінцями. Груди його поросли плутаним рудуватим волоссям кілечками. Оголився Норман Квіклій, щоб показати учням найвразливіші на людському тілі для меча і для ножа місця.
— Слухайте і запам’ятовуйте: ніколи не полишайте меча! — хрипів він і свердлив учнів своїм єдиним сірим оком. — Кинь їжу, а меча збережи! Та що там казати: штани загуби, а меча збережи!
Божедар слухав і запам’ятовував, бо всім своїм єством відчував, що грубий вояк щиро клопочеться про їхню невідому майбутню долю і вже зараз кожного учня намагається вберегти від підступних ударів.
— Хто знає, якої миті тобі знадобиться меч? Мені ось довелося ним махати за найнесподіваніших обставин…
Норман Квіклій встромив у пісок манежу обидва мечі і обіперся на них, як на костури.
— Ми рубалися мечами, коли цезар Іоан Цимісхій водив нас під Доростол на русів, — продовжував він по хвилі мовчання. — Страшне було діло — тисячі сміливців полягли, їхніх і наших.