Можливо, нам доведеться виходити саме на це місто.
— Слухаюсь.
За дверима жвавішав гомін — наставав час наради.
Розділ 5
СКАРБ НА ЛАНЦЮЖКУ
Одне з перших місць в табелі істинно арійських чеснот Хейніш надавав пунктуальності.
Оберштурмбанфюрер переглянув ранкову пошту — нічого особливого. Зиркнув на годинник. Мугикнув задоволено: з листами упорався ідеально — у точно визначений час. Надійшла година огляду окупаційних газеток, який готували йому в перекладі на німецьку мову. Віллі Майер вправно узагальнював відомості у сконденсований концентрат, що заощаджувало Хейнішу багато службового часу. Газетки ці його, дратували, оскільки він щиро сприймав їх як непотріб. І от маєш: йому поклали за обов’язок оцю паперову жуйку щоранку дегустувати до повної відрази. Аби щось там якось не проскочило. Сенсу в цьому читанні Хейніш не бачив, тим більше, що з матеріалами знайомився вже по виході газет у світ, а не до друку, коли, на випадок чого, ще можна щось вдіяти.
Віллі затримувався, що було на нього не схоже. Хейніш підвівся з-за столу, пружно пройшовся по кабінету, дослухаючись до м’якого порипування новеньких чобіт. "Чоботи, як і обличчя, беруться зморшками з віком, — подумав мимохіть. — І так само, як обличчя, їх омолоджують. Обличчя — жіночою мазаниною, чоботи — масним гуталіном". Дідько б узяв цього Віллі! Навіть пожартувати нема перед ким і разом пореготати! Де ж він зрештою?
Схопив телефонну трубку і суворо запитав:
— Майєре, чому ви примушуєте мене чекати? Чи не знаєте, котра година?
Оберштурмфюрер з’явився негайно. З папкою. Мовив заклопотано:
— Забарилися перекладачі. Отже…
— Отже, кладіть на стіл найбільш характерне, я сам перегляну, — рішуче завершив Хейніш.
Віллі розгорнув папку і поклав на стіл лише одну перекладену статтю.
— Пане оберштурмбанфюрер, гадаю, найперше слід звернути увагу ось на це…
Хейніш всівся в крісло і взяв аркушики обома руками. Читав, спершись на лікті.
— Що таке? — раптом звів на ад’ютанта гнівні очі. — "…контрударом Червона Армія досягла успіху і просунулася вперед в районі…" Що ці йолопи пишуть! "…частина населення ухиляється і намагається чинити опір окупаційній владі…" Який кретин це редагує?
— Пан Шниряєв! — коротко доповів Майєр.
— Зараз же їдьмо до редакції! — Хейніш лунко ляснув долонею по лискуче полірованій поверхні столу. — Готуйте машину, Віллі. І попередьте редактора, щоб чекав на місці. Я навчу цю російську свиню!.. Розшукайте шарфюрера Бергер — нам знадобиться перекладач. Де вона зараз?
— У готелі.
— Тож не баріться, Віллі! Даю вам півгодини. Папку залиште мені.
Фрейлейн Крістіна Бергер краєм вуха слухала ранкове повідомлення берлінського радіо. Як і минулих днів, не казали нічого конкретного, факти заступило одноманітне оптимістичне галасування:
— …Випадкові успіхи, котрих росіяни досягають взимку, не мають вартого уваги стратегічного значення і будуть легко ліквідовані під час першого ж удару вермахту!
Трохи відхилила чорний прямокутник, що затуляв вікно, аби хоч кілька хвилин помилувашся денним світлом.
Надворі було безхмарно, проте блакить неба затягувалась прозорим, перламутровим серпанком, що обіцяло несталу погоду.
У двері номера тихо постукали. Шарфюрер Бергер з незадоволенням затулила світло дня чорніш картоном, вимкнула радіо і лише по тому проказала:
— Прошу!
Увійшов Віллі Майєр. Свіжопоголений, напахчений парфумами, усміхнений.
— Доброго ранку, фрейлейн! Чудово виглядаєте… На цьому чорному фоні ваша золота голівка просто вражає! Ех, нема на вас Рембрандта, — він полюбляв такі класичні контрасти.
— Вітаю вас, Віллі! Ви, як і завжди, починаєте службовий день з компліментів. Вам самому не стає від цього нудно?
— Звичка! — з удаваною легковажністю стенув плечима оберштурмфюрер. — Ви, Крістіно, виробили у мене, мов у відданого пса, безумовний рефлекс, звісно, по-людськи поміркований. А промовляти компліменти таким молодим, вродливим, зворушливо тактовним дамам — сама насолода.
— Віллі! Ви мене запаморочили!
— Уже виправляюся, фрейлейн! Тому виголошую наказ: за десять хвилин будьте напоготові, щоб супроводжувати пана Хейніша до редакції місцевої газети. Шефу не терпиться побалакати з редактором.
— Що у нього спільного з редакцією? Навіщо?
— Гм, — мугикнув Майєр. — "Навіщо…" Запитайте краще у нього, якщо стане сміливості.
— А ви не гадаєте…
— Я ніколи не гадаю, бо не належу до віщунів. А от ви останнім часом виявляєте забагато зайвої, а тому підозрілої допитливості. — Це вже пролунало як застереження. Поки що дружнє. Поки що…
Після розмови в машині дорогою до Ставрополя на їхні стосунки ніби впала прозора тінь. Майєр подумки картав себе. За кожної згадки про власне нерозважливе поводження його обпікав сором. Аж відчував, як починало палати на щоках руде ластовиння.
Ніяк не міг збагнути, що спонукало його на відвертість. Небезпека з боку Кеслера? А хіба раніше вона не існувала? Та й, здається, вдалося її вчасно локалізувати і звести, по суті, нанівець. Адже Хейніш сам особисто затулив Кеслерові пельку, і по тому слідчий вже ні до кого не ліз зі своїми підозрами. Та й взагалі, на які факти йому спертися? Про сувенірний "вальтер" Кеслерові нічого не відомо… Так, не варто було цвірінчати. Розпатякався, мов хлопчисько. Розчулився, погруз у сентименти…
— Якщо не бажано розголошувати, — спокійно мовила Крістіна, — вважайте, я ні про що й не питала.
— До чого тут бажано чи не бажано? Невже ви ще не засвоїли просту істину: в нашій фірмі надто допитливі працівники в кращому випадку довго не слугують, в гіршому — мало живуть.
— Не перебільшуйте, Віллі, і не залякуйте! — мовила Крістіна холодно і наче замкнулася в собі. — Я мала право на запитання, оскільки йдеться про виконання моїх обов’язків. І я знову питаю вас: про що, власне, мова?
Оберштурмфюрер важко глипнув на неї, замислився, зосередився. Нарешті мовив:
— Згода — запитання слушне. А йдеться про Шниряєва, це прізвище редактора. Річ ось у чім. Оберштурмбанфюрер вважає, що в останньому номері місцевої газети для росіян викладені факти, що суперечать імперській пропаганді і можуть посіяти серед тубільців небажані для окупаційної влади висновки й зухвалі вчинки. Передбачається вельми серйозна розмова з тим панком редактором.
— І мені в цій розмові відведено певну роль?
— Ви потрібні Хейнішеві лише як перекладачка.
— А чи можу я знати, Віллі, хто цей Шниряєв?
— Коли ви, фрейлейн, зволили про нього запитати, то слухайте. Цей Шниряєв — надто колоритна фігура, як і всі тутешні, кого залучила до співпраці окупаційна влада.
Отой Борис Шниряєв, чверть віку тому штабс-капітан царської армії і переконаний монархіст, до останнього дня громадянської війни гасав по рухливих, як хвилі, фронтах під "білими прапорами" Корнілова, Денікіна і Врангеля. Накивати п’ятами за рубіж на пароплавах "союзників" не встиг, оскільки все воював та воював, навіть тоді, коли інші відвоювалися і, навантажені тлумаками, штурмували водоплавні фортеці. Тому пізніше намагався перейти кордон молодої Країни Рад суходолом. Однак минулися часи, коли таким, як він, щастило, — потрапив прямісінько за грати. Суд, вирок, ув’язнення.
Відбув належний строк покарання, вийшов на волю і оселився в Ставрополі. Роботу одержав за обраним фахом. Працював лектором у краєзнавчому музеї, читав історію в педагогічному інституті і в середній школі. Потрійний заробіток забезпечував пристойне, безжурне життя. Південне підсоння, курортний клімат. Тільки фашисти вступили у Ставрополь, як "історик" першого ж дня окупації став на порозі фашистської комендатури. Відрекомендувався "багатостраждальною жертвою комуністичного режиму". Хутко знайшов "спільну мову" з карателями. Гестапівці нарядили "пана науковця" в офіцерський мундир вигаданої ними ж "Російської визвольної армії", і "культуртрегер" Шниряєв опинився у збитому докупи добірному товаристві запроданців.
Закривавив руки по лікті. Внаслідок дослужився до звання "капітана РОА" і фашистського Залізного хреста. Згодом був призначений редактором окупаційної газетки. Сягнув апофеозу сенсаційної "знаменитості", коли на станиці Кубані і Тереку геббельсівська рота пропаганди почала скидати з літаків листівки, на яких красувався "пан" Шниряєв власною особою. У мундирі зрадників. З орденським хрестом окупантів на грудях. З власноручно писаним (під диктовку завойовників) і фотографічно відтвореним закликом "будувати нову Росію без комуністів і жидів".
Коли їхали до редакції, Майєр запитав Хейніша:
— Пане оберштурмбанфюрер, арешти передбачаються?
— Вирішимо на місці, — процідив Хейніш. — Викликати варту — не проблема.
— Чи можу поцікавитись, — не вгавав Віллі, — в якому ключі вестимемо розмову з Шниряєвим?
— У цій країні на всіх тубільців один ключ. — Хейніш повчально звів догори вказівний палець. — Запам’ятайте це назавжди, Віллі!
— Який же?
— Страх! — пояснив коротко. — Заляканий раб шанує навіть свій ошийник з ім’ям хазяїна. — Він всміхнувся до Крістіни: — Гадаю, ви, фрейлейн, переконалися У цьому, коли виховували свого пса. — І меланхолійно завершив: — Відмінність одна — пес віддячує всім своїм життям, а від двоногої істоти цього чекати годі. Для двоногих рабів, окрім канчуків, потрібні ще кулі та шибениці, як у Древньому Римі були потрібні каральні хрести для профілактичних екзекуцій. Не варто нехтувати класичною спадщиною! Іноді досить лише вивчити і вдосконалити історичний досвід!
Редактор газети зустрів прибулих привітно. Певне, й гадки не мав про наслідки. На його обличчі не майнуло й тіні занепокоєння — ясно, не відчував за собою жодної провини. Говорив статечно, з послужливим самовладанням, як і належить в його становищі,— щоб виглядало і гідно, і догідливо, та ще й пристойною німецькою мовою, чим зняв з фрейлейн Бергер необхідність перекладати, отже, й заощаджував оберштурмбанфюрерові дорогоцінний час.
— Радий вітати вас, пані й панове! Прошу сідати, — люб’язно вказав на м’які крісла і присунув їх ближче до столу, не лінуючись здмухнути невидимі порошинки. — Чим зобов’язаний?
Це був дужий, міцно збитий чоловік, трохи заогрядний, проте цю ваду вдало скрадав щільно припасований до тіла офіцерський мундир. Залізний хрест визивно блищав на випнутих грудях.
Хейніш уважно оглянув приміщення.
Кабінет, як на унтерменша, — запросторий.