Лісове Озеро

Вони так і казали: "прочісувати". Наказ мали простий і короткий — жодної живої собаки. Постріли лунали з ранку до вечора, постріли і страшне, хрипке, передсмертне скавчання.

Все живе, як чуми, сахалося отих чорних, ворожих шинелей. Навіть квіти, здавалося Варі, стулювали пелюстки і никли, зіщулювалися, коли на подвір'я заходили окупанти чи їхні прислужники. Кури забігали, залазили у найдальші закапелки, горлиці переставали аврукати, затаювалися у гіл­лі, замовкали горобці. Собаки — поки вони ще були — мит­тю щезали. Кішка боялася особливо: у неї знову були кошенята.

Собак не стало, а кішка жила. Ну й дивне ж створіння! До війни мама не дозволяла брати її до хати, і кішка, наче знаючи про це, ховалася від Вариних батьків, безпомилково, на слух вгадуючи їхні кроки. Так було. А на третій день господарювання чорношинельників і їхніх хазяїв вийшло так, що Агафія Яківна застала дочку за годуванням усього кошачого сімейства. Варя злякалася і аж сіпнулася борони­ти кошенят, а кішка — навпаки: поглянула на Варину ма­тусю і — вперше — не утекла, а довірливо й лагідно замур­котіла...

Летить, летить сніг. Варя іде луками. Суха нехвороща б'є по ногах. А ось реп'яхи. Скільки їх — не обійти. Дів­чина відхиляє дрючком сухе бадилля, щоб не начіплялося, і все одно на подолі так і рясніють сухі чіпкі кульки.

Бадилля...

Сніг...

Незрозумілу свавільну красу відчуває дівчина в цім поєд­нанні: темне бадилля, таке буденне, таке звичайне, і летю­чий химерний, зовсім наче неземний, білий, аж синюватий, сніг...

І така чистота в усьому...

Забіліли сніги...

Забіліли...

А це що чорніє? Варя мало не спіткнулася об щось довге, велике, злегка притрушене сніжком. Глянула і жахнулася. У витолочених будяках біля ями лежав горілиць кремезний, дуже чимось знайомий чоловік. Одяг брудний, закривавле­ний і весь пошматований. Великий клапоть сорочки, мабуть, вітром відгорнуло, і він накрив голову.

Варю аж трусило, ніколи в житті не бачила такого стра­хіття. Перше бажання — тікати. Тікати світ за очі. І все ж таки вона примусила себе нахилитись, обережно, кінчиками пальців відкинути сорочку. Це був Петро Андрійович Зи­мовський, директор їхньої школи.

Трохи оговтавшись, роздивилася віддалік чиюсь розвалену хату. Під повіткою чорніли знайомі уже шинелі. Чулися п'яні голоси, регіт...

Як добігла додому — розповіла батькові, а вночі присни­лося: школа, клас... Сонце — все аж сяє... І директор — живий, радісний, такий молодий — розповідає про комуну...

Батько повернувся вже вранці. Розповів, що поховали директора біля лісу, недалеко й берізку примітили. Сльози душили Варю...

Сніг танув. Брудне, каламутне небо низько нависало над брудною вулицею. Вдяглася і побрела. Куди? І сама не знає. Туману не було, та йшла наче у сутінках. Йшла і не помічала ні вулиць, ні стрічних односельців. З нею вітали­ся — не чула, йшла і йшла.

Йшла і раптом спинилася. Тополя... Так, це тополя — її тополя, посаджена ще комунарами...

Стояла й дивилася, дивилася й думала.

Учора підбили нашого винищувача. Упав у Онищенковім яру. Бігла, аж задихалася: може, живий? Може, удасться врятувати, сховати? Прибігла — самі уламки... Понура бре­ла додому. А вдома — радість: живий! По всій Безлюдівці гітлерівці і поліцаї розшукують нашого льотчика: значить — живий! На парашуті спустився...

Скільки не нишпорили, так і не відшукали. Об'яви розві­шали: ті, хто переховує радянського пілота, якщо його не видадуть "законній владі", будуть розстріляні "по за­кону"...

"Законній"... "По закону..."

Люди мовчки читали і мовчки всміхалися: село продовжу­вало жити за своїм законом.

Як заздрила Варя тій дівчині (вона чомусь була переконана, що це саме дівчина), яка, важачи життям, рятує льотчика. Значить, прийшла уже її година...

До дівчини — прийшла. І для братів Вариних (брати на фронті) година подвигу уже настала. А Варина? Коли вона прийде? Може, то буде не година — день, тиждень? А може, не один рік?

З низьких хмар почала сіятися мжичка, далину затягло туманом. Біля одного із шкільних будинків спинилася чор­на крита машина з гратами на єдиному віконці. У Варі стислося серце. Плачучи, припала до стовбура, обняла, при­тулилася щокою...

2

Хто ж він, її кривдник?

Що він за сила, лютий, її навіки непримиренний ворог?

Сонячного, березневого ранку послала мати до знайомої бабусі: за півцеберки картоплі та мала дати трохи солі. Бабуся жила далеченько — на Підборівці, аж на Харківсь­кій вулиці. Саме на тій вулиці і побачила Варя того ранку німецького солдата.

В Безлюдівці гітлерівці не стояли. Лиш дорогою на Змі­їв і на Харків досить часто моталися машини. Часом вони зупинялися, солдати шастали по подвір'ях, брали що зама­неться, а потім знов їхали. Тут же, на Харківській вулиці, ніякої машини не було видно, а німець виходив із хвіртки. Невже і в їхньому селі стоїть уже якась частина?

Але... Що це? Слідом за солдатом, повагом, з наприндже­ними обличчями виступають аж чотири здоровані із бляха­ми на випнутих грудях. Жандарми... Солдат — під кон­воєм...

На вулиці — натовп. Люди мовчки дивляться: такого ще не було — німці заарештували німця...

Варя затесалася у юрбу і раптом помітила біля себе шкільну подругу, однокласницю. Дівчина ця жила тут же, на Харківській вулиці. За рогом загурчав мотор — машина, видно, чекала на жандармів. До неї і повели німця...

Варя зайшла до подружки, і та їй усе розповіла.

Німець оцей — звуть його Гейнц Таксвейлер — жив у су­сідів. Недалеко від них є порожня, покинута хата, там він і оселився майже п'ять місяців тому. Сусідський хлопець — а він трохи знав німецьку — зайшов, розговорився. Німець спершу почав був пояснювати, що от, мовляв, відстав від частини, а потім признався, що просто не хоче воювати про­ти нас, і попросив дати йому щось із цивільного одягу.

З тиждень прожив німець у родині того хлопця, а потім перебрався до іншої сім'ї.

Гейнца "охрестили" Миколою. Гвинтівку і протигаз він закопав у погребі і в родині, і для сусідів скоро став зов­сім як свій. Діти хазяйки добре грали на балалайці. Гейнц любив слухати.

Розповідав про себе. Син робітника, разом з батьком пра­цював на фабриці. Перед самим нападом на Радянський Союз в їхній саперній роті прочитали наказ: брати росіян у полон забороняється, всіх червоноармійців і командирів розстрілювати.

Все це просто-таки приголомшило. І вже тоді Гейнц ви­рішив: це не його війна... В жовтні, коли рота стояла в Луб­нах, втік.

Пішки йшов до Харкова. Два тижні йшов. Від усіх дово­дилося ховатися: для одних — дезертир, для других — сол­дат ворожої армії... В Харкові хотів примудриться, отрима­ти талона на харчування. Не вдалось, ледве живий вискочив. Пішов навмання. На другий день примандрував до Безлю­дівки.

Вертаючись з Підборівки, Варя довго роздумувала: хто він, отой Гейнц? Так, він німець, але він не ворог... Правий батько: не в націях, у класах суть...

Отже, німецькі солдати вороги не тому, що вони німці, а тому, що вони служать фашистам.

А хто ж такі фашисти?

В школі, ще до війни, учителі пояснювали: фашизм — це остання надія капіталізму.

Фашизм, капіталізм... Досі ці слова сприймала, як щось дуже абстрактне...

Досі... Ось він, на її вулиці, отой фашизм. Спершу — на вулиці, а потім — настав такий день — і у саме Варине життя ступив кованим чоботом. На собі відчула, що вони значать, оті терміни...

А все почалося знов же із тої солі. Пішла Варя на цей раз аж у Харків — солі купити і сірників. Вийшла вдосвіта. Поки добралася до Кінного ринку, а вже й світанок, уже й скінчилася комендантська година.

Була неділя, ранок був теплий, погожий. Листя ще не роз­пускалося, та свіжий квітневий вітерець так солодко, так запаморочливо пахнув весною, що все оте гнітюче, тяжке, яке з приходом окупантів не відступалось і на годину, ніби пригасло, подаленіло.

Базар — як море. Чого лише на ньому нема, але які ці­ни... Склянка пшона — двадцять п'ять карбованців, склян­ка солі — тридцять п'ять. Є навіть сало і м'ясо, і не лише конина, та до м'яса страшно і підходити.

Варя і не підходила. Їй би книжку... Заглянула у той ку­ток, де на землі розкладені були просто-таки неймовірні ба­гатства, стала, дивиться, а про ціну на ті книжки і не пи­тає: все одно нічого купити не зможе, мама дала тільки на сіль та на сірники...

Скупилася, уже з базару виходити, а тут — поліцаї. Пе­регородили дорогу і всіх — крім хіба що зовсім ветхих ді­дів та бабусь — на грузовики.

— Пустіть!

— Ой боже!

— Куди ви нас?

Лемент, крик...

— Куди? — поліцаї всміхаються. — Там побачите...

Варя — назад. Може, де яку дірку знайде — ні... І назад уже дороги нема...

Повезли їх аж на ХТЗ — окопи рити. Фронт іще далеко, так от, значить, не певні вони вже в своїй силі, заздалегідь стелять соломку.

Соломка...

На підлозі у бараці солома аж чорна — брудна, стоп­тана. Спали всі покотом. Удосвіта — підйом, лопати в руки і: "Тафай, тафай! Рус, рапотай, рапотай!"

Варя — зуби зціпила: вона їм "нарапотає"! Хай чекають! Старалася: тільки наглядач одвернеться, а вона — навпаки, не риє, а засипає. На неї дивлячись, і всі так. А фашисти лютують...

За весь час Вариного перебування "на окопах" один день був найстрашніший — день народження Гітлера.

...Ізранку всі наглядачі — напідпитку. В обід їх уже хи­тало. А по обіді — почалося... Бігають понад краєм тран­шеї і строчать, строчать з автоматів — хто куди: хто вгору, хто вниз...

Люди — тікати, а вони — по людях... Хтозна, чим би во­но все закінчилося, коли б саме в цю мить не виринула з-за весняної хмари малесенька срібна цяточка. Мить — і лі­так уже над землею. Просто в очі сяйнули величез­ні червоні зорі! Дух забило від шаленої несамовитої ра­дості!

— Наші! Наші! — одним подихом вигукнули сотні голо­сів. Фашистів немов вітром здуло. Варя вихопилася на бру­ствер.

— Куди ти? Уб'ють! — закричала якась жінка.

Хай уб'ють! Як так жити!.. Аби хоч перед смертю поба­чити, як біжать, як спотикаються, як падають, як, випнув­ши зади, плазують у кущі недавно такі пихаті вороги.

— Наші! Наші!

Страшно почався цей день, а закінчився, бач, — радісно...

Що їх усіх чекає, чи відпустять їх, чи постріляють — ніхто не знав.