Настає перманентний голод...
Так виглядає міна уповільненої дії, закладена Марксом у гранітні підмурки нашої держави. І хоч у нас поки що вітрини гастрономів не відлякують своєю порожнечею, але партія повинна зрозуміти, що... "
Далі я читати не могла. І хоч не вперше перечитую ці рядки, темніє в очах від жаху за те, що має статися з нашим народом. Та заспокойся, Софіє, не станеться! Партія не дозволить. Якщо вірив у це Василь, то звідки ж у тебе право не вірити?..
Пробую зрозуміти, що мені належить зробити. Відчуття таке, що є дуже важлива справа, якої я ще не зробила. Думаю, пригадую, але нічого згадати не можу.
Зодягнулася, підійшла до вікна. Ранок видався погідний, напрочуд гарний. Дерева вгорнулися в прозорий туман, що залягає на галявинах рухливими озерцями. Просто перед моїми очима стоїть хата Макарихи, а точніше, хата на хаті. Таке враження складається тому, що другий поверх Яків надбудував пізніше, поставивши на цегляні стіни незграбну дерев'яну споруду. Невідомо, де діставались оті дошки, що пофарбовані у небесний колір. Цеглу в нас роздобути легше, ніж дерево. Та сусіди підказали Макарисі, що цегляної надбудови зводити не можна, підмурки не витримають, за першої ж повені стіни осядуть. А воно, бач, навіть дерев'яна надбудова виявилась важкою. Навіщо Макарисі ота надбудова? Живе вона сама, бо Яків з дружиною в санаторному селищі квартиру одержали. Правда, влітку наїздить до Макарихи чимало дачників.
Макариха підгортає картоплю. У людей тільки посходила, а в неї вже цвіте. Ніби в Макарихи на городі й весна почалась раніше. Помідори із парників висаджені, редиска соками наливається, вже й на базар пора. Та й полуниці вже поспіли. Це, звісно, не гріх. Колотиться Макариха з ранку й до вечора, сама спини не розгинає і Якову з невісткою спочину не дає. Тож ніяк ту копійку нетрудовою не назвеш. Одного не розумію: навіщо Макарисі стільки грошей? Всі ж знають, що Якову нічого не перепадає. Обіцяє Макариха мотоцикла синові купити, бо щодня після роботи до матері на город поспішає, а воно ж таки далеченько. Працює Макариха сторожихою біля санаторних човнів. Добу сторожує, а три доби вдома, бо за одну добу їй чотири робочих дні записують. А від кого ж ті човни стерегти? І вдень, і вночі виспатись можна. Отож у неї досить часу для базарювання. Не те, що в інших хуторян.
Ось і невістка із хати вийшла. Хуторець іще спить, бо в робочий день рідко людям виспатись випадає. Шкода мені Надійку, знала я її ще школяркою, та й зараз вона дитиною виглядає, їй би теж поспати, бо натомлюється на роботі, відра з розчином тягає, а це ж не вода — розчин значно важчий. Що не кажіть, а ми, жінки, не для такої роботи народжені.
Рано в Надійки руки загрубіли і синці під очима з'явилися, рано прокреслилися зморшки і ніс загострився. І хоч у ній ще дитяче вгадується, та вже можна помітити й таке, що в тридцять років жінку старою робить.
А Макариха сапку в землю встромила, розігнулася й кричить на невістку:
— Ти ще й досі не прочухалась? Я вже й корову видоїла, і порося
нагодувала, а невісточка вилежується. Бери налигача та корову виводь.
Де він таку нечупару викопав?..
— Не кричіть, мамо, — вкрадливо, несміливо кидає Яків. — Вона
сьогодні нездужає.
— Еге ж, і по ній видно. Все ждете, що мати на хліб заробить.
За хатою Макарихи три берізки стоять, мов сестриці з лісу вибігли, та й зупинилися раптово, налякані чимось. Далі починаються луги росяні, що переходять у болото. Увечері оте болото жаб'ячими голосами із солов'їним лісом змагається. Чи Макариха коли-небудь чує солов'їв? Я певна, що вона їх просто не чує. Жодної квітки на її городі не побачиш, бо навіщо, каже Макариха, бур'ян розводити?
Нарешті я зрозуміла, що мені належало зробити. Серце підказувало: піди до Якова, побалакай з ним, він же виріс у твоїй хаті, бо завжди від матері тікав, била вона його немилосердно. Невже в ньому не прокинеться совість? Невже можна отак зректися товариша?..
Нашвидку причепурилася, вийшла з двору, попрямувала до трьох берізок. Там уже Надійка корову на налигачі водила. Можна було й не водити, нехай собі пасеться, та порядок-такий заведено у нас. Бо оці ліси для людського відпочинку призначені. А корови нібито природу псують.
Навколо берізок трава витолочена, рвані газети біліють, биті пляшки дитячим ногам каліцтвом погрожують. Босоніж тепер у ліс не підеш. Пішли якось позаминулого року підгірські дівчатка по конвалії — далеко від лісу живуть, не знають, скільки тут битого скла — та на руках свою подружку до шосейної дороги винесли, в лікарню повезли. Ото тільки відразу після війни ліс був такий небезпечний, як зараз. Тоді на мінах діти калічились...
Саме про це я й заговорила з Надійкою, бо не знала, з чого розмову почати. А вона дивилася на мене так, наче й слів моїх не чула. Маленька вона, ще й досі в дитячому магазині одяг для себе підбирає. І тоненька, ніжна, мов стебельце ковилове. З листя папороті віхтика склала, біля коров'ячої голови вимахує. Так, мабуть, мух від Якова відганяє, коли той п'яний засне. На слова мої відповіла неохоче:
— Не тямлять вони, що роблять, стиляги нещасні.
Слово "стиляги" з запізненням у нашому хуторці прижилось. Молодь одягається по-міському, на київських вулицях молодих хуторян від міської публіки не відрізниш. А слівце оте у нас тепер прикладають до тих, що автомобілями в ліс наїжджають, траву витолочують та смітники всюди після себе залишають.
Вимахує Надійка зеленим віхтиком, рої мошви, мов жива сажа, кружляють у повітрі. Надійка, видно, одеколоном "Гвоздика" натерлась, мошва його не любить, а корову хіба від цього лиха порятуєш?
— Бондарчуки вчора свою дорізали, — каже Надійка. — Бачите, як
ніздрі обліплює?.. Так, бідна, мошвою надихалася, що легені вже й
повітря не приймали. Сьогодні м'ясо на базар повезли.
Розуміє, мабуть, Надійка, що мені з Яковом побалакати хочеться. Наперед знає, про що мова буде. Хоча й шкода їй Сергія, та чоловік, звісно, дорожчий. Я вже шкодую, що спинилася біля неї, бо обидві ми почуваємо себе пригнічено — ніби мертва Марина стоїть поміж нами. Нарешті Надійка не витримала:
— Ви зараз до Якова не ходіть. Краще потім туди прийдете, — на
квартиру.
І відвернулась від мене. Я розумію Надійку, мучить її совість, бо знає вона, що вбивство сталося з вини Якова. Мені боляче за неї, не владна Надійка совість свою від гніту звільнити. Так вона й буде тепер очі від мене ховати.
І все ж я не послухалась — обійшла берізки, повернула до їхнього двору. Штовхнула хвіртку, підійшла до корівника. Макариха саме теля напувала. Побачила мене, руки об спідницю витерла, заспішила назустріч. Коли Макариха посміхнеться, в її очах з'являється стільки доброти, що кожен, хто її не знає, прийме її за жінку доброї, лагідної вдачі.
— Ой, Софіє Кирилівно, проходьте, проходьте. Таке лихо, ще й досі торішня повінь у печінках сидить... А ви проходьте, голубонько. Сама хотіла до вас забігти, молока занести. Ви ж без корівки лишилися. Часто я Василя Микитовича згадую. Тепер таких людей немає. Що за чоловік був! Ніякої роботи не цурався, наче простий мужик. Та й прості мужики тепер запаніли. Прийде з роботи — і ні за холодну воду. А Василь Микитович, бувало, і щавлю сам нарве, і борщу наварить. І мене шанував, не так, як інші. Добрий був чоловік, царство йому небесне. Та й синок від нього розуму набрався...
Все ніби й правда. Неправда тільки, що Василь Макариху шанував. Вітався, звичайно, бо таки ж сусідка, але часто, бувало, вголос роздумував: звідки отакі люди беруться?
Світиться Макариха своєю нещирою добротою, а сама стоїть поперед мене, стежку до Якова заступає. Через її плече бачу його бугристу спину, що на сонці потом лисніє, бо Яків, оголений до пояса, великою грабаркою накидає пісок у ящик, — мабуть, розчин готує. На мене ніби й уваги не звертає, але ж по обличчю видно, що крізь землю провалитись готовий.
А Макариха солодко щебече:
— Синок ваш — праведник великий. Може, й справді немає Бога, не
знаю. Але люди без Бога запоганіли, бий мене хрест. Раніше по селах
які мужики були? Батько мій покійний, Карпо Гаврилович, бідкався: "Де
вже тим бідним воликам воза витягнути?.. Так засів, що й сам не подужаю". Тепер не той мужик пішов.
Яків крадькома до нашої розмови дослухається. Про що він думає зараз? Невже й досі матері боїться?
Повернутися б мені та вийти з двору, бо Надійка правду казала: при матері з Яковом не побалакаєш. А про що, власне, я говорити з ним хочу? Все вирішено, Сергій провину взяв на себе. То навіщо ж мені чужу совість ворушити? І все ж таки хочеться упевнитись, що за добру людину Сергій страждає. Колись, може, і Яків груди свої за товариша підставить. Чого в житті не трапляється?
Макариха, мабуть, зрозуміла, що я покликати хочу Якова. Вся доброта її раптом щезла, очі позеленіли, хижістю налилися. Крикнула так, ніби не на мене, а на Якова хижість ота спрямована:
— Ну чого розминаєшся? Чого розминаєшся, телепню? Гадаєш, сонце тебе ждатиме? Біжи до Грицька, тачку попроси. Я ж тобі ще вдосвіта
казала.
Яків розігнув спину, піднятим плечем спітніле обличчя витер. Ненароком на мене глянув і одразу ж очі в землю потупив.
— Йому самому тачка потрібна. Глину біля воріт скидали.
— Потім перевозять, — гримала Макариха. — Як штани перешити,
до кого біжить? Своя робота не роблена, а сусідонькам догоджаю. Ану
біжи — одна нога тут, друга там.
Яків знає, чому мати з двору його спроваджує. Звик до її крику, ніби так воно й годиться, щоб мати його на людях лаяла. Але зараз йому соромно. Ставний, м'язи під шкірою грають, іще до армії двопудовою гирею хрестився, а все ще від голосу материнського тремтить. Нап'яв на себе сорочку і вайлувато поплентався з двору. Десь, мабуть, у лісі пересидить, доки мати якось від мене відчепиться.
А Макариха тим часом у хату мене затягнула, саморобного вина на стіл поставила.
— Ви, Софіє Кирилівно, мене не цурайтесь. Як до Сергія зберетесь, я курку зарубаю. Хоч він у вас і не хрещений, а я завжди його за хрещеника мала. Може, й мене візьмете. На двох ваше лихо розкладемо.
Темно й незатишно в її хаті. І вікна великі, а темно. Мабуть, тому, що горіх під вікнами розрісся. Заради отого горіха Макариха сибірського кота завела, бо лісові білочки весь урожай обносили.