Опісля давали їм ножі в руки і вони самі вже собі радили. Трохи далі паслися позабирані воли та корови, цілі табуни коней і отари овець. На возах було всяке награбоване добро: сукна, полотна, пухова постеля, дорогі килими, золотий та срібний посуд, гроші. Цей татарський загін плюндрував на Поділлі, найбагатшій частині України, й добре там обловився.
— Що робити далі? — спитав отаман старшини. — Ми вибралися в Крим, у саме серце Татарщини, а по дорозі трапилася нам дуже корисна робота...
— І здобич така, — докинув один старшина, — що і в самому Бахчисараї40 кращої не добув би.
— Правда, — казав Богданко. — Ото ж, чи йти нам далі спаленим Перекопом, куди вже раз пустилися, чи завертатися додому? За тим, щоб іти далі, промовляло 6 те, що там нема тепер кому боронитися, коли ми орду, що верталася, розбили. Та що зробимо з нашою здобиччю, що тепер здобули? Тягти її за собою в Крим? Тоді матимемо спутані руки й ноги, нічого не вдіємо. Хіба заховати її десь тут? Тільки ж ногайці, аби здорові, и тепер за нами зорять, прийдуть і позабирають усе готове...
На те обізвався сотник Мотовило:
— Виходило б на те, що ми випустимо горобця із жмені, щоб піймати орла під небесами. Нема над чим багато роздобарювати. Вертаймося на Січ і дякуймо Богу, що стільки здобули. Я даю мою голову на те, цю як підемо далі, то пропадемо мов ті руді миші. Я татар знаю. Вони тільки в чужій землі такі боязкі, коли їм не поталанить. А на своєму смітті кожний татарин хоробрий і завзятий. Там кожний куш стане проти нас. А як підпалять степ, то наші коні й ми вигинемо на безвідді.
За думкою сотника Мотовила пішли всі. Тої самої думки був і отаман, та він з нею не вихоплювався, чекав, що інші скажуть.
На Січі привітали козаків як переможців. Стріляли на валах із гармат, вигукам із тисячі грудей не було кінця. Богданко пішов до кошового.
— Слава Богу, що здорові звернулися, — привітав його кошовий. — Завтра скличемо велике коло, і тобі треба буде розповісти все товариству, Богданку. Це буде день твого великого свята!
— Не всі ми вернулися, — сказав Богданко. — Багато нас полягло в рукопашному бою, багато ранених попривозили...
— А ти б гадав без утрат? — сказав кошовий. — Де рубають дрова, там і трісок чимало паде. На це не звертають у нас уваги, аби тільки з побідою вернутися.
— Я був певен, що ми переможемо, — сказав Богданко самовпевнено.
— Завтра, товаришу, день твоєї слави... Ще один такий удатний похід, а тебе, певно, не мине булава, побачиш... Тільки як завтра говоритимеш, то не висовуй себе наперед, бо козацтво цього не любить. У нас не люблять самохвальків-чваньків. У нас — громада! Коли б козацтво помітило, цю ти хвалишся, пропала б відразу твоя слава з останнього походу, хоч який він був славний. Зробило все: козацтво, наше славне військо, товариство.
— Спасибі, батьку-кошовий.
— І не згадуй, що ти казав мурзу настромити на кіл. Хай це забудеться, а то козаки нагадають собі зараз , що це твоя власна помста за твою дружину. А втім у нас, у запорожців, немає звичаю винуватців на кіл настромлювати. То тільки в ваших краях таке водиться...
На другий день рано січовий довбиш вибивав на січових котлах збір до великого кола.
За січовим звичаєм на раду в велике коло мусів іти кожний козак-товариш. Десятники41 ходили по куренях та слідкували, щоб часом котрий не залишився дома. Та того дня цього робити не треба було, всі поспішали на майдан, кожному було цікаво почути від отамана самого, як той славний похід вийшов.
Богданове оповідання всім дуже сподобалось. Йому часто переривали голосними похвальними вигуками:
— Слава нашому товаришеві Богданкові, дай нам, Боже, таких більше! Щоб на камені такі родилися!
Богданко був того дня на всіх устах.
* * *
Від того пам'ятного дня Богданкові пливло життя на Січі серед безнастанних небезпек у походах проти невірних. Петро пильно стежив за зміною його вдачі. Інколи здавалося, що він уже наситив жагу помсти, що він уже виконав те, що пообіцяв під присягою. Таке саме здавалося й самому Богданкові. Але сумління раз у раз пригадувало йому, що присяга не виконана.
"Я помстився на мурзі за безталанну дружину... Мати і синок іще не помщені..."
Часто вночі вставала із сім'євої гробниці покійна мати з онуком, і синочок докоряв йому:
— Не любиш ти нас, тату, забуваєш про помсту за наше життя...
З такого сну Богданко будився весь у потах. Уже його сон не чіпався до ранку. Тоді він надягав жупан або кожух, виходив на січовий майдан і тинявся поміж куренями, мов сновида, Ставав до розмови з вартовими, а то виминав людей, ходив самотою і придумував, як би то знову який похід видумати...
* * *
Не минуло року від походу на Перекоп, як товариство січове вибрало його курінним отаманом. А це вже недалеко до найвищої влади на Січі, до кошового отамана.
В тому числі Запорозька Січ виявила так багато енергії й лицарського завзяття з татарами, що польські королі та гетьмани мусили звернути на неї свою увагу і вважати її за найпевніше забороло проти вічних напастей з боку Татарщини на християнські землі. Січ Запорозька безнастанно стежила за татарськими рухами, не давала татарам переправлятися з походом у християнські землі, або нападала на них, як верталися зі здобиччю, била, відбирала здобич і визволяла бранців, а то й нападала на їх улуси, палила та нищила. Отаманська Порта42 жалувалася на ті козацькі набіги, грозила відплатою, коли Польща не спіймає винуватців і не пошле їх Туреччині в кайданах, щоб їх для прикладу покарали.
Польща забороняла козакам займати муслємів43, погрожувала карами, та це нічого не помагало.
Тоді ще не було сутичок між козаками й окраїнною шляхтою, навпаки, багато української й польської шляхти козакувало, самі приставали до козаків та йшли на здобичництво, або таким походам пособляли грішми, а за це діставали свою пайку зі здобичі.
Польща мала тоді мудрого короля Степана Баторія. До нього звернувся козацький старший Богданко Ружинський із проханням, щоб козацтвом заопікувався, щоб польський уряд затвердив за козаками ті землі, які козаки встигли відбити від татар. Королівським універсалом із дня 20 серпня 1576 р. король затвердив за козаками городи Терехтимирів44 і Чигирин, пізніш усе Придніпров'я від Терехтемирова по Дніпровий лиман, а в бік від Дніпра на захід по річку Буг та Синюху, а на схід аж до річки Донець та Дін.
Через те запорожці перестали бути безземельні, бездомні, бо дістали твердий ґрунт для свойого існування. Ружинський відплачувався Польщі видатними походами на татар.
Уже як кошовий Запорозької Січі одержав кілька великих перемог над ордою, що верталася обвантажена здобиччю.
Особливо важна була його перемога під Прогноями, над Дніпровим Лиманом, за Олешками.
Через те, що татарам небезпечно було вертатися втертими шляхами та відомими переправами через Дніпро, бо тут козаки на них чатували, — вони вибирали собі іншу, як їм здавалося, безпечнішу дорогу на Очаків. З Очакова мали їх перевезти турецькі галери45 на Кімбурську косу46, де вже була Татарщина, й вони були безпечні
Довідався про це Богданко, зібрав козацьке січове товариство й перейшов непомітно татарський степ недалеко міста Прогної.
Татари перепливли щасливо морем під Очаковом із усією здобиччю та йшли далі безпечно.
Тут зустрінулися з козаками. Розпочався бій. Місце було доволі вузьке, Й татари не могли розвинути своїх великих сил. Билися, мов на греблі. В козаків були гармати. Бій не тривав довго. Татари не мали куди вступатися. Скакали в море. Кого не досягла козацька куля, топився. Пощади не було для нікого.
Пішла козацька слава не лише по всій Польщі та Литві, а й по цілому християнському світі.
Король Стефан Баторій послав козакам клейноди: хоругву, булаву, бунчуки й котли.
Богданко Ружинський був у Польщі в великих ласках.
Та не тільки Польщі прислуговувався запорозький гетьман, а й іншим християнським народам. В 1576 р. татари, виминаючи запорозькі землі, куди їх не пускали, вибралися великою силою на Московщину іншим шляхом, Лівобережжям. Московський цар послав до козаків на Січ дорогі подарунки .і прохав, щоб його в біді порятували,
Богданко, не гаючись, зібрав велике військо, рушив на ногайські татарські оселі, палив їх улуси й вибивав татар. Татари мусили занехаяти московський похід, завернулися, щоб обороняти самих себе... А того тільки й треба було гетьманові: засів на них у пригідному місці, розгромив їх геть чисто, відбив награбовану на Московщині здобич, визволив бранців і відіслав їх додому.
Так Богданкові поталанило на полі; тим-то він загадав піти шляхом попередніх гетьманів і спробувати щастя на морі.
І тут кілька разів йому пощастило.
Турки хотіли загородити козакам прохід на море й задумали відновити свою фортецю Аслан-Кермень47, котру зруйнував був Байда-Вишневецький.
Це було не на руку ні козакам, ні Польщі.
Польський гетьман коронний написав до Ружинського, щоб не допустив до віднови фортеці, Богданко зібрав військо, яке було в тім часі на Січі, й пішов у похід на Аслан-Кермень.
Але турки встигли за той час зміцнити фортечні мури. Даремно козаки силкувались узяти фортецю приступом. Раз за разом відбивали їх турки з великими втратами. Треба було розбити грубезні мури. Козаки стріляли з польових невеличких гармат, та кулі відбивалися мов горох від стіни.
Треба було фортецю облогою виголодити й залогу приневолити піддатися. Та це вимагало багато часу. Козаки не могли довго побувати поза Січчю, бо хтозна, що за той час могло статися. Татари стежили пильно за тим, що на Січі діялося, і певно були б використали відсутність війська.
Треба було поспішати.
Але таких мурів без великих гармат не розіб'єш, а їх козаки не мали.
Що ж? Відступити, не вдіявши нічого?
Ружинський і думати про те не хотів. Він усе перемагав, до чого було лише взявся: І тепер поклав собі це гніздо здобути!
Петро порадив йому, що треба до того вжити турецької штуки: підкопатися під мур і закласти там міну з пороху: вона певно мур розірве, а тоді неважно буде дірою добратися всередину.
— Берімося до роботи, Богданку, так, щоб ніхто про це не знав.
І взялися.
Копали обидва вночі, коли і в городі, і в козацькому таборі все спочивало.