Чи, як каже дружина, проклятющу соску посмоктати, вставати ще й уночі курити, звичка не вельми приваблива (бо й за білого дня шкідлива), але що вдієш — раб нікотину, чия крапля — чи стільки там? — вбиває і коняку. Тож дотепники й додають: і навіщо коневі давали курити? Та й не спалося, хоч треті півні в селі вже почали пробувати голоси.
Сиджу на призьбі під білою стіною (вночі та при світлі місяця, вона ще біліша як удень), за двором та вулицею — урвище з ярами, за ними наче в сріблі мріє внизу Дніпрове привілля. Ночі там незвичайні. Навіть якісь аж казкові. Особливо, як місяць зійде й у нічній високості над Дніпром зависне — очей від нього не відірвеш. Нічний світ зовсім не похожий у селі на денний, вночі і найбідніше село видається ледь чи не романтичним. А тут — широчінь Дніпра, місяць уповні з ледь видимою щербинкою — картина на полотні та й годі. Сиджу з сигаретою, аж двері — рип, дружина вийшла. Присіла поруч на призьбі, тихо запитала:
— Смокчеш ядучу соску? Ще й уночі? І не остобісіла вона тобі? Мені — так уже в печінки в’їлася!
Ну що їй скажеш? Сиджу — ні пари з уст. Бо дружина права. Та й вона вмовкла. Сидимо, незвичайну ніч у себе вбираємо — хіба у місті подібні ночі бувають? Навіть у благословенній Мексиці, на Ісля Мугерес таких ночей немає.
— Ти чого не спиш, чоловіченьку? — по хвилі запитує Оля.
— А ти чого, жіночко?
Вона понімувала, а тоді кудись у простір озвалася:
— Та, мабуть, того, чого й ти… — І після тривалої мовчанки: — Снилась мені Мексика. Острів Жінок. Його я наче наяву бачила. І хатину на березі океану, у якій ми так гарно відпочивали. Ти рибу ловив та мурен сварив… Що вони тобі ловлю псували. Сердито їх називав поганими та ще — в’юнами…
Я посміхнувся, бо й справді так бувало не раз…
— А що тобі ще снилося?
— Буцімто ти ската морського спіймав — здоровенного! З отакезним хвостом!
— Морську лисицю?
— А, мабуть, хоч я в них не розбираюся… Той скат так смиконув за волосінь, що ти не втримався на кручі й полетів у море. А падаючи, закричав. Від твого крику я й проснулася…
Я чекав од неї іншого зізнання, відчуваючи, що їй снився наш юний друг Альфредо Крус, але Оля чомусь так і не зважилась у цьому зізнатися. Мабуть, аби не довелося нам знову і знову повертатися до долі Петька Паляниці, що вже почала ятрити душу.
Так ми й просиділи на призьбі до ранку, доки місяць не зблід у вранішньому небі й не розтанув у світанковій високості — цвіркунами насолоджувалися. Ніде до того я не слухав таких нічних співунів, як у тітчиному селі над Дніпром. Їх там!.. Міріади! Вдень сплять у нірках, а як сонечко за Дніпром почне сідати, починають свої концерти. Десь так о сьомій вечора подасть голос найнетерпеливіший. Як сюркне у вечоровій тиші, як заллється!.. І раптово й урве свою пісеньку — рано ще. О восьмій вечора чи о дев’ятій інший озветься, або й кілька — просюрчать прелюдію і знову тиша. Голоси пробують чи що? А вже після дев’ятої, не змовляючись, всі починають один поперед одного. І вечорової тиші, а потім і нічної — як не було. Таке завзяте сюрчання стоїть у селі, що й гомону не чути. Звідусіль воно лине — з двору, городу, із садка, з вулиці, з кручі, від Дніпра, з боку степу… Іноді ми й сном жертвували, годинами сиділи, вслухаючись у цвіркунячий спів — бо де ще таке почуєш?! І так доти, доки й сіріти почне, до світанкової роси…
Іноді серед ночі й тітка Марина до нас виходила, крекчучи, присідала на призьбі поруч.
— Хоча й наслухалася за життя цих сюрчальників, а все одно ще хочеться слухати… Таких цвіркунів, як у нас, ніде більше в світі немає.
Гомоніли іноді й до світанку. Тітка Марина ожила (чи наше товариство на неї подіяло, чи ліки, що їх ми привезли?), мовби й поздоровшала. Слава Богу! Тільки коли вже почали збиратися додому, занудьгувала, хоч виду й не подавала. Лише зітхнула.
— Недарма, значить, люди кажуть: як у гостях не добре, а дома ще краще… І сонечко вдома ласкавіше сяє, і дні світліші. Та й рідні стіни допомагають… — Осіняла нас дрібними хрестиками: — Хай Господь наш дарує вам безхмарне життя. І Дажбог хай додасть вам безхмарної днини. А чого? Він же бог сонечка на нашій Русі, а ми всі його, як сказано, онуки. Дажбогові. А що ми ще й християни, так тож тільки на краще. Ісус нам допоможе, і Дажбог — надійніше буде жити. Від богів не треба відмовлятися, чиї б вони не були — християнські чи поганські. І віщі птиці хай посилають вам щастя — і сирин, і каган. А найперше — птиця щастя Гамаюн.
На тім і ухвалили.
Ми востаннє сходили до Дніпра, покупалися, поніжилися на гарячому прибережному камінні. В краю, де колись ревів Звонець, третій поріг Дніпра, було тихо і благословенно…
— Я тобі не все тоді повідала про свій сон, — зненацька зізналася дружина.
— Я це відчув. Тобі снився Альфредо?
— Так, той індіанський хлопчик, який колись був — якщо йому вірити — Петьком Паляницею із придніпровського села, у якому ми оце з тобою добуваємо свою відпустку.
— Припустимо, що це так. Але як він потім спинився у Мексіці, на Ісля Мугерес та ще й став індіанином?
— Ось над цією фантастикою, — вигляд у дружини був наче трохи аж зляканий, — я й міркую останні дні. І, здається, вже здогадуюся, в чому тут суть. Може, моя здогадка теж фантастична, але іншої я поки що не знаходжу.
Пильно на мене дивилася.
— А чому ти не питаєш, яка саме здогадка?
— Здогадуюсь яка. В останні дні ми обоє знаємо, про що ми думаємо, але вголос про те навіть одне перед одним не зважуємось вимовити. Ти — мені, а я — тобі…
— А тебе не дивує, що на фотографії замість українського хлопця Петька Паляниці ми побачили тубільця з Мексики?
— Тепер вже, здається, ні. Лише вражає. Я ще не відаю, чи загиблий Петько і нині сущий Альфредо — одна й та ж особа, але душа в них, здається, спільна. Точніше, в Альфредо Куса душа Петька Паляниці. Після загибелі українського хлопчика вона переселилася в мексиканського тубільця Альфредо — от і все. Десь тут поруч залиті водами Дніпрогеса ті скелі, з яких і розбився Петько.
— З одним, однак, уточненням: не він, а його тіло. А душа, залишивши тіло, переселилася в іншого хлопчика.
— І ти цьому віриш?
— А ти?
— Що з того, вірю я чи ні, як воно так і є, Альфредо — це копія, якщо так можна сказати, Петька Паляниці. Його друга сутність. Іншими словами, його друге життя. Тільки й того, що національності у них різні. Але для переселення душ національність не відіграє ніякої ролі, головне, що душа людська і в людину переселяється.
— Себто друге перевтілення Петька Паляниці?
— Так.
— Тоді ставимо крапки над "і": реінкарнація? — швидко запитала дружина, запитала про те, про що ми, не змовляючись, думали осібно.
— Ти хочеш сказати, що реінкарнація — це вже не така й вигадка? — питав я про те, про що думав у ті дні. — Іншими словами: і після смерті існує життя? Тільки або в іншому вимірі планети Земля, або в інших краях нашого. Але неодмінно в іншій личині, де національність та все інше, пов’язане з цим, ніякої ролі не грає. Ти це мені хотіла повідати, дорога?
— Якщо знаєш, то нащо питаєш?
— Але в мене запитань більше, аніж відповідей на них. Чи бодай пояснень. Отже: ре-ін-ка-рна-ці-я?
— Я досить наслухалася про неї. Власне, начиталася. Але ніколи й подумати не могла, що зіткнуся з цим феноменом у житті, — коли вмовкла, губи її все одно ворушилися, наче сама з собою розмовляла, сама себе переконувала чи навпаки, відганяла од себе думки, на які не було відповіді. — Реінкарнація, — зрештою озвалася. — З латини перекладається так: ре — зворотно, назад, ін — в, карна — тіло, плоть. Себто переселення назад у тіло. Закон реінкарнації входить до багатьох релігій Сходу. Наприклад, біблія індуїстів "Бхачавагіта" вчить, що безсмертна душа періодично міняє зношене тіло на нове, як ми змінюємо одяг, якщо він нам стає чомусь непридатним. Це знали жерці Давнього Єгипту, Греції. А ось у християн закон реінкарнації, перевтілення душ було "відмінено" на П’ятому Вселенському соборі. Але це точнісінько так, якби наприклад Академія наук та раптом відмінила всесвітній закон тяжіння — він що, після такої "відміни" зник би? Така ситуація і з законом реінкарнації.
— Невже й справді ніхто не помирає Назавжди?
— У це треба вірити.
— Вірити чи так воно і є?
— Цього я тобі ще не готова відповісти з глибоким переконанням, мій любий чоловіченьку. Але дуже хочу, аби ніхто й ніколи не помирав назавжди. І ми в тім числі, як надійно, звичайно, нам час. Так ось у тій книзі розповідається — і таких прикладів історія знає багато — про жінку, яка під гіпнозом раптом заговорила на якомусь скандинавському наріччі… Про існування якого вона до того й гадки не мала. Виявилось, що то — застаріла шведська мова, яка вже давно вийшла з ужитку.
— Тобто жінка в одному із своїх попередніх життів була шведкою. І жила у ті давні часи, коли застаріла сьогодні мова була ще в ужитку?
— Так. Як Альфредо Крус колись, будучи Петьком Паляницею, жив у цьому селі — ось звідки він знає українську. Тоді вона була його рідною мовою. Потім, вже в наступному своєму житті в Мексиці він про неї забув. Як і про своє попереднє життя в Україні на березі Дніпра нічого не пам’ятав. Потрібний був поштовх, щоб хлопчик все пригадав. Таким поштовхом і стала для нього українська мова, що її Альфредо почув від нас… І він негадано заговорив нею, сам цьому дивуючись, бо ж не знав, звідки у нього взялася чужа і незнана йому мова. То виходить, що й справді ніхто… не помирає назавжди? Невже можливий такий феномен, як життя після фізичної смерті? На момент такого сумного і тяжкого явища, як фізична смерть, що її не уникнути кожному, хто народився і живе на планеті Земля, біоенергетичний згусток людини, себто душа (для інших — аура) відокремлюється від фізичної оболонки, званої тілом… Тіло смертне, тлінне і недовговічне, душа ж — дарунок Бога — вічна і безсмертна. Бо тіло помирає (одіж тлінна), а душа непідвладна смерті, вона лише міняє місце перебування…
"Душа в сто тисяч разів легша, аніж розум, — стверджував Вівекананда, індійський мислитель-гуманіст, релігійний реформатор та громадський діяч, — але настільки ж вона сильніша від нього. Душа — наділена світлом, що потужніше, аніж електрика, яскравіше, аніж сонце чи місяць…"
На дев’ятий день по смерті тіла душа залишає цей світ і направляється до одного із семи каналів виходу біоенергетичного поля Землі.