Та все ж про всяк випадок торкнувся кнопки дзвінка.
Двері одчинилися одразу ж, наче по той бік вже чекали на мене. Чоловік, який мені одчинив, був не в мундирі — в піжамі, і я з переляку спершу не впізнав у ньому полковника. Подумав: якийсь, мабуть, родич.
— Хазяїн удома? Чоловік усміхнувся:
— А я що, не схожий на хазяїна?
— Ох, пробачте! — Мені було дуже незручно.
— Нічого, буває.
— Я на хвилинку. — Господи, як йому сказати про ту прокляту смолу?
— Заходьте. Не будемо ж стояти в коридорі?
Провів мене до кімнати, такої прибраної, що в мене й душа отерпла. ("Смола!.. Проклята смола!")
— Так я вас слухаю... сідайте, будь ласка.
Де вже тут сідати! Я зібрався з духом і випалив:
— Ви на балкон виходили?
Полковник охнув, ляснув себе по лобі долонею:
— От чорт, забув! Жінка ж просила ще зранку прибрати білизну. Може, що звалилося в двір? — Він уже йшов до балкона.
— Ні, не звалилось... — Я ступив за ним як прив'язаний.
А полковник уже застиг у дверях. Спина у нього стала дугою, потилиця наїжачилась:
— Што это?!
Досі він розмовляв чистою української мовою. А тепер вдався до російської.
Я заглянув через його плече. Те, що там висіло, можна було назвати чим завгодно, тільки не білизною. Вона важко звисала, щедро заляпана смолою. Смола була й на перилах, і внизу, під ногами, в блискучих чорних озерцях.
— Откуда все это? — спитав ошелешено полковник. Довелося пояснити "откуда".
На моє здивування, він не розсердився, не кинувся на мене з кулаками. Хоч мав на те повне право. В нього був такий розгублений вид, що мені його стало жалко.
— Что же мне моя Катенька скажет? Она же просила меня убрать все это с балкона...
Уявив його "Катеньку", даму таку солідну і строгу, що кожного разу, коли з нею стрічався, рука сама піднімалась до капелюха чи шапки.
— Что же мне делать?
Я не придумав нічого мудрішого, як пораяти прибрати балкон. Хай "Катенька" хоч цього не побачить. А білизну заховати подалі з очей.
— Давайте я вам допоможу. Несіть ганчірки й відро.
За півгодини і впорались. Я дуже квапився: не хотілося, щоб "Катенька" застала мене в квартирі. Зчистили з перил смолу, зібрали з підлоги, а білизну склали в балію, однесли на кухню, засунули глибше під стіл. Полковник мені ще й дякував, а коли я завів мову про відшкодування, махнув рукою:
— Яке там відшкодування! Вам же дісталось не менше. — Він уже заспокоївся і знову заговорив по-українському.
Після цього випадку ми не те що зблизились, а пройнялися якоюсь взаємною симпатією. Зустрічаючись, не проходили, як то бувало раніше, мимо, а віталися за руку, зупинялись на хвилину чи дві, щоб перекинутись словом про погоду, про останні міжнародні новини, і я не раз думав: "Бач, і серед них люди бувають!" І в душі аж гордився, що в мене такий знайомий.
Тож коли мені зовсім стало непереливки — хоч у петлю головою! — я й подумав про свого сусіда. Думав про те, що органи, в яких він працює, — всесильні, і якщо вже там мені не допоможуть, то мене ніщо не врятує.
Я ще, може, якийсь час вагався б, коли б Надія в черговому своєму дзвінкові на кафедру не запитала:
— Коли твоя приходить додому?
— Для чого це вам? — У мене і в очах потемніло.
— Я хочу зустрітися з нею.
Ця остання погроза й надала мені сміливості відкритися в усьому полковникові...
— Ситуаційка!
Він почухав кінчика носа і якось аж весело глянув на мене.
— І що ж ви думаєте робити?
Відповів, що не знаю і сам. Що безвихідність така — хоч стріляйся!
— Оцього якраз і не треба робити... Це тільки на фронті стріля-лись, щоб не здатися в полон. А ви баби злякалися.
"Злякався б і ти!" — подумав похмуро. Я вже розкаювався, що йому відкрився. Що він може зарадити? А полковник знову почухав кінчик носа.
— Гаразд... Спробуємо допомогти... Твердо не обіцяю, але спробуємо. У вас є телефон?
— Службовий.
— Давайте службовий.
Записав до книжечки, суціль помережаної телефонами.
— Вам, можливо, подзвонять... А поки що тримайтесь... Ну баби! — І потис міцно руку.
Минув день, минув другий — дзвінка не було. Зателефонувала Надія, поцікавилась, коли повернеться дружина (я їй знову сплів, що дружина поїхала у відрядження). Відповів, що затримується.
— На скільки?
— Сам поки що не знаю.
— Для вас обох буде краще, коли вона швидше повернеться! Я терпляча-терпляча, але і в мене може урватись терпець. Ти мене чуєш?
— Чую, — наче в могилу. Повісила рурку.
А звідти мовчали, і полковник, коли ми з ним зустрічалися, вітався так, наче й не було поміж нами жодної розмови.
Що я пережив за той час, не побажаю й найлютішому ворогові! Я дуже схуд, костюм теліпався на мені, як на опудалові, під очима залягли темні тіні. Дружина все гнала мене до лікаря: "Ти хворий!" Я обіцяв, що обов'язково сходжу, ось тільки трохи звільнюся на роботі. Посилався на лекції, на дисертацію, яку от-от мав захищати, на громадську роботу із студентами, — нас і справді завантажували так, що ми ледве тягнули, та ще й вимагали дбати про підвищення власної кваліфікації, не відставати од світового рівня ("Радянська наука — найпередовіша у світі!"), на нас їздили кому тільки не лінь: і деканат, і ректорат, партбюро і партком, райком і міністерство, тож інсульти й інфаркти збирали серед нас найщедріші врожаї, а у мене, на додачу до всього, ще й Надька, її майже щоденні погрози прийти до дружини чи написати заяву на парторганізацію — не знаю, що було для мене страшніше.
Тож довгі, серед ночі, години, повні розпуки й безвиході, і валідол під язиком, і валер'янка (я, що зроду-віку не вживав ніяких ліків, пропахся ними, як аптечний кіоск), і сухість у роті, й синці під очима, й чорні, од яких ні втекти, ні сховатись, думки.
Чортова гірка! Проклята гірка!
І трамвай. І ота ревізорша.
Ну навіщо, навіщо я кинувся до них? Міг же вдати, що нічого не бачу, не чую. Міг пройти мимо — вона все одно мене не впізнала б...
А потім — поштамт. Здерся вище, щоб усі бачили йолопа, якому збрело в голову грати закоханого. Догрався.
Подзвонили, коли я уже втратив усяку надію.
— Вікторе Андрійовичу, до телефону!
"Надька", — подумав приречено. Хотів сказати, що мене немає, але той йолоп гукнув над самісінькою руркою.
— Слухаю.
— Віктор Андрійович?
Х-ху, слава Богу, не Надька! В мене, як то кажуть, і в очах посвітлішало.
— Так.
— Я дзвоню вам за дорученням вашого сусіда Івана Михайловича. — Боже, який голос приємний!
— Ми зможемо сьогодні зустрітись?
— Зможемо! Зможемо!
— Десь за годину. Вас це влаштовує?
— Звичайно, влаштовує.
— От і добренько. Запам'ятайте адресу...
— Зараз запишу...
— Не треба записувати. Просто запам'ятайте: вулиця Леніна, сім, квартира дванадцять... Леніна, сім, квартира дванадцять. Чекатиму рівно о шостій. Все зрозуміло?
— Все! — Я ладен був цілувати рурку.
— Тоді до зустрічі!
По той бік замовкло, а я все ще стояв коло телефону. Квартира. Чому саме квартира?.. Гаразд, це не моє діло.
Швидко зібрався, пішов. Так квапився, що прийшов на півгодини раніше. Великий, ще дореволюційний будинок, з високими вікнами, мармуровими сходинами, бронзовими ручками. Ліфт із червоного дерева, весь у дзеркалах, в золотих віньєтках, золото давно пооблуплювалось, дзеркала помутнішали, все тріщало й поскрипувало, коли став підніматись, — скільки ж у ньому поколінь переїздило, скільки надій, розчарувань, що давно позникали, розвіялись димом. Третій поверх, просторий, хоч конем грай, майданчик, масивні двері з чорного дерева, цифра дванадцять на потемнілій од часу бронзовій дощечці, ледь помітний, витертий напис "Доктор-гінеколог такий-то". Спершу подумав, що помилився. Ні, таки цифра дванадцять.
Натиснув на кнопку, прислухався: по той бік ні звуку, не те що в наших квартирах зачуханих, двері можна пальцем проткнути... Хотів натиснути ще раз, але двері одчинились безшумно, вже знайомий, з хрипливинкою голос запитав:
— Віктор Андрійович?.. Прошу заходити!
Інтелігентне, приємне обличчя. Не подав навіть виду, що я приперся на півгодини раніше.
— Роздягайтесь... Не замерзли?
— Не замерз. Так поспішав, що аж змокрів.
— Все одно вгощу чаєм... Чи ви, може, любите каву?
— Не турбуйтесь, дякую.
— Ні, в нас так не заведено. Так чай чи кава?
— Чай, якщо можна.
— Зараз заваримо. Прошу до кімнати. Я, знаєте, теж звик до чаю...
Зайшов до великої кімнати. Прибрано, чисто і якось особливо безлюдно. Наче тут ніхто ніколи й не жив. Пізніше довідався: цю квартиру, як і багато інших, органи наймали (чи просто займали) для отаких-от зустрічей, як оце зараз зі мною.
За кілька хвилин повернувся хазяїн. Забув сказати, що він був не у військовому, як я сподівався, а в цивільному, і темно-синій костюм дуже йому пасував. Уніс велику тацю з двома келишками, з пузатою пляшкою, з нарізаним лимоном і коробкою дорогих цукерок, що давно уже не появлялися в кондитерських магазинах. Шоколадні діжечки, наповнені вимоченими у вині вишнями.
— Ковтнем для знайомства? Поки завариться чай. — Він уже наливав у келишки темно-бурштинову рідину. — Вірменський, марочний. З вірменськими коньяками не зрівняється жоден французький... Прошу...
Цокнувся зі мною, понюхав, обережно надпив, заплющив од насолоди очі:
— Божественно!
Коньяк і справді був понад усякі похвали. Скільки живу, такого не пробував.
— Закушуйте!
Підсунув лимон, цукерки, сам же дістав сигарети.
— Палите?
— Дякую, я некурящий.
— А я, грішний, палю. Особливо після такого напою. З вашого дозволу... — Клацнув запальничкою, затягнувсь.
Я ж смоктав дольку лимона, клав до рота цукерки. Подумав про доньку й дружину: принести їм хоча б по одній, хай би попробували. В голові вже приємно шуміло, коньяк робив свою справу...
— Так що там у вас сталося?
Чашки, з яких ми пили чай, вже стояли порожні. Він знову курив ("з вашого дозволу") і, примруживши очі, дивився пильно на мене. Слухав, покивував так, наче й не сподівався почути щось інше.
— Да, у вас становище... Не позаздриш.
— Де вже заздрити, — погодився гірко.
— А ви ніколи не задумувались, чому наші жінки такі агресивні?
— Правду сказати — не задумувався. — І аж затнувся од здогаду: — Невже й ви?..
— А я що, з лопуцька? — розсміявся він. — Бувало всього.
І, як не дивно, мені од цього зізнання на душі аж розвиднилось. Не я, виходить, один... Він же спитав:
— Де вона працює?
— В універмазі.
— Це вже легше.
Чому легше, я не міг зрозуміти, а запитать не наважився.
— Що ж, спробуємо вам допомогти.