Ганнуся бачила, як велике колесо крутить триб із дерев'яними зубами, від чого все тут двигтіло й ходило ходором, але ніяк не могла собі пояснити, чому воно крутиться і виграє в раменах таємничим голосом вітру. А одного разу вона там таке уздріла, що — матінко рідна! — хтось живий приліпився до крила й кружеляв по колу, опинявся на самім вершечку вниз головою, а потім злився з раменами і став невидимим у шумовинні вітру. Дядько Трохим злякався, потяг за мотузку гальмо й зупинив млина.
Ганнуся впізнала того шибайголову, який змагався з вітром, — то був Ярко, найдужчий у селі парубчисько, що жив біля Кривого Узвозу. Про нього що завгодно можна було почути, казали, що він розгинав руками підкови, кулаком забивав у землю кілки, міг подовгу стояти на голові, вигинатися колесом і котитися куди йому треба, а то якось підліз під бугая, взяв того за передні ноги й підняв над землею. Бугай так перелякався, що потім, люди казали, сахався навіть корів. Але то пусте, ось де небачене диво — хлопець став вітром, розчинився у ньому, став вихором, веремією, бо, видно ж, недарма він і звався Ярком, по-дорослому — Веремієм.
Похитуючись, він зійшов на землю з крила вітряка, довго дивився стуманілим поглядом на Ганнусю, потім ні сіло ні впало спитав:
— Хочеш теплого борошна?
— Хочу.
І вона їла тепле просяне борошно прямо з його руки, як лоша.
— А хочеш — підемо вниз на берег і нап'ємося з джерела?
— Хочу.
І вона пила воду з його пригорщі.
— А хочеш покружляти отак зі мною?
— Хочу…
Того ж вечора вона злилася з вітром, їй було зовсім не боляче, тільки солодкий страх пронизував тіло, як на гойдалці понад безоднею, коли душа стискається в макове зерня.
Ярко пообіцяв, що коли вони поберуться й стануть на ноги, то відкупить у дядька Трохима цього млина. Але невдовзі Ярка постригли в солдати. Повернувся він через довгих шість років, бо після німецького фронту ще воював у кінно-гарматному дивізіоні Армії УНР під командою полковника Алмазова. Коли в листопаді двадцятого петлюрівці відходили за Збруч, Ярко вирішив пробиратися додому: краще пропасти, ніж іти з ганьбою на чужину. Він повернувся цілий-цілісінький, з одним невеличким шрамом, та й то у такому місці, що його могла побачити тільки Ганнуся. "Боже! — сплеснула вона в долоні, коли вгледіла вперше. — А якби…" — "Я б тоді застрелився, — сказав Ярко. — Прямо з гармати".
Вони одружилися, взялися будувати нову хату, вже й верх викинули, та прийшли денікінці й усе пустили за димом. Тоді Ярко подався до лісу. "Я недалеко, не плач, — сказав він Ганнусі. — Буду навідуватись".
Невдовзі всі почули про отамана Веремія. Отаман-вітер. Сьогодні він у Гунському лісі, а взавтра вже на станції Фундукліївка перевіряє документи в більшовицьких комісарів чи десь під Златополем товче продзагін, який виїхав дерти "развйорстку"[*].
Додому навідувався зрідка. Одного разу прийшов уночі з чужим, схожим на сову чоловіком, який мав ширшу, ніж довшу, голову й закандзюбленого носа. "Не бійся, Ганнусю, це Чорт, — сказав Веремій. — Гарний хлопець, то він тільки зверху такий набурмосений". Чорт спробував усміхнутися, проте став ще страшнішим. Повечерявши, він пішов надвір вартувати отаманову ніч. Це було чотири місяці тому, вони любилися довго й жадібно, після того вона завагітніла і прийняла це як Божу ласку. Шкода було, що минуло стільки часу, а про це досі не знав Веремій.
Біля Високої Греблі Ганнуся підіймалася до вітряка, що похмуро маячів на пагорбі, і за кожним кроком відчувала дедалі гострішу тривогу. Що там? — чи не ждуть її часом оті, в шкуратянках, що приїжджали бричкою, а тепер вирішили посміятися з неї, поглухмитися, заодно й довідатись, чи знає вона про смерть чоловіка. Якби знала, то не прийшла б…
Вітряк стояв холодний, закостенілий, давно вже тут не мололося, замок із дверей було зірвано, крила скидалися на перекошений хрест.
Ганнуся зійшла на приступку, яка так заскрипіла, що в неї похололо всередині. Якби тут був Веремій, він би побачив її ще здалеку навіть крізь щілину й, певна річ, обізвався б, не ждав, поки в неї вискочить серце. Не думає ж він, що це якась бабуся приблукала сюди. "Його там немає, — міркувала собі Ганнуся, — але хто ж тобі, голубко, сказав, що це він тебе повинен тут ждати, а не ти його. Заходь, заглянь у вітряк, не бійся. Якщо тебе хтось чужий пантрує, то вже не втечеш".
Вона піднялася рипучими приступцями до дверей, насилу їх відчинила — протяжний скрегіт дернув по душі, і холодний протяг війнув із темної пустки, пропахлої мишами та пташиним послідом.
Схоже, тут нікого не було. Ні своїх, ні, слава Богу, чужих.
А якщо Веремій лишив у млині який знак, то як вона це побачить?
Ганнуся боязко поставила кошика, навпомацки знайшла в ньому свічку, дістала сірники, та тільки-но засвітила вогонь, як у піддашші щось залопотіло, забилося, вона вся стислася, не дихала, поки нарешті здогадалася, що то прокинулися від світла чи кажани, чи сови. Пересилюючи страх, глянула вгору й побачила двійко горлиць, що смирненько сиділи на жорнах із приплющеними очима.
Ганнуся погасила свічку, взяла кошика й вийшла надвір, де було не так лячно, як у млині. Їй нічого не лишалося, як ждати.
Може, Веремій ще надійде, а може, його по дорозі щось насторожило чи сполохало. Ганнуся до болю в очах вглядалася в темряву, вслухалася в ніч, поки зрозуміла, що його не буде.
Повагавшись, зав'язала в білу шматину окраєць хліба та кілька вже холодних бараболь, потім знов заглянула до млина, поклала той вузлик за поріг. Причинила важезні двері, що знов завищали іржавими завісами, й пішла. Пішла, так і не помітивши тут ще одного птаха, який примостився на крилі вітряка. Це був чорний ворон. Він дивився услід Ганнусі і, хоч був сліпий на одне око, бачив усе, що його цікавило. Зараз ворон якось так чудно ворухнув шиєю і крильми, наче "знизав плечима".
2
Ніщо так не придушує чоловіка, як безнадія.
Уперше вона заглянула нам в очі восени двадцятого року після замирення поляків із росіянами. Українська армія, яку ми так виглядали і з якою збиралися вимести москаля з рідного краю, перейшла Збруч, де поляки, колишні наші союзники, кинули її в табори з повним завішенням зброї. Але ми цього ще не знали. Не відали всієї правди. Нас годували легендами, а потім дехто з нас і сам почав їх вигадувати. Так було легше. Я ж вірив лише в одну легенду — ту, яку ми залишимо по собі нащадкам. Що довше протримаємося проти окупанта, то більша надія на майбутні сходи нашої боротьби. А якщо зараз складемо зброю — то це вже на віки вічні.
Якби ми знали правду про нашу армію, уряд, про розгубленість наших головних провідників, то могли б і самі все повернути інакше. Могли зібратися докупи й піти на Київ. Та бракувало нам гетьмана, який придушив би анархію і самоправство.
Бодай такого, як Василь Чучупака, — терпіти не міг балакунів, котрі мали язики довші за шаблю. Ніколи не забуду, як на гамірній нараді в монастирі він грюкнув об стіл рукояттю бельгійського бравнінга — й залягла така тиша, що чути було, як у старому сволоку ворушиться шашіль. Любив порядок, послух і добрий тютюн. У кімнаті ігумені, де Василь розмістив свій штаб, плавав дим дорогих цигарок, на столі перед ним лежала червона коробка "Camel" з одногорбим синім верблюдом, і всім було зрозуміло, що отаман Холодного Яру недавно потрусив ешелон із денікінцями.
Можна, можна було йти на Київ, якби не сліпа віра в повернення нашої армії. У вересні двадцятого, коли в Мошнах зібралися три курені холодноярців (уже під проводом Деркача), коли надійшла Степова дивізія Костя Блакитного, підоспіли загони Лютого, Голого, Мамая — нас лише в цій місцині налічувалося тридцять тисяч, а скільки ж було по всій Україні!
Ну, добре, зійшлися, а чим закінчилося?
Узяли Черкаси, переповнені червоними з їхніми бронепотягами, мітрельєзами Гочкіса й далекобійними гарматами (з Дніпра навіть гатили бронеплави), розтрощили москалів упень, хоча й не одному нашому коневі хвоста відірвало, потім набрали солі, мила, сірників, тютюну і розійшлися по своїх кутках замість того, щоб іти далі. Е, що тепер казати! Пізно про це говорити й думати.
Правильно тоді сказав Трохим Голий, коли ми стали перекурити при дорозі: "Мій вояка — сіра селянська кобила: хоче — везе, хоче — ні. Набрали дядьки доброго краму, то вже рвуться додому жінок порадувать. Вони, бач, звикли більше коло своїх стріх воювати. А то б…" — Голий замріяно поглянув у небо й побачив на телеграфному стовпі два необірваних дроти. Миттю дістав мавзера: бах-бах — і дроти повисли, а Трохим так, ніби це йому було завиграшки (таки любив отаман позадаватися), дмухнув у дуло мавзера й гукнув до своїх козаків: "Заводь нашу!"
І поїхали голівці на городищенські насиджені гнізда, затягнувши улюблену пісню:
Ой, наїхали хлопці, еге-гей,
Ой, із України.
Та попускали коней, еге-гей,
Ой, та по долині…
Співали так, наче Україною було насамперед їхнє Городище та довколишні села біля нього, а вони оце заїхали в дикі поля, налетіли в черкаські краї погуляти та й попускали тут своїх коней пастися.
Але то був час, коли здавалося, що все ще попереду. Той час минув, настала година примарних сподівань, одчаю і неймовірної втоми.
Іноді з-за кордону ні-ні та й з'являлися посланці, які присягалися, що там, за Збручем, збирається на силі й формується нова наша армія, що незабаром пролунає загальне гасло — сигнал до всеукраїнського повстання. Це вони так підтримували наш дух.
Проте надія на перемогу танула, а нашої армії не було й не було. Думаю, що, якби не чорна безвихідь, мало хто з повстанців заломився б, пішов на амнестію, зрадив ліс. Нерви більше не витримували. І в мене вони теж були не залізні. Я вже терпіти не міг закордонних емісарів, котрі приходили нас підбадьорювати, готовий був розстрілювати їх як провокаторів. Навесні двадцять першого ще один такий розумака прибився до нас, випоров з підкладки полотнянку[*], яка свідчила, що він є представником повстанського штабу Юрка Тютюнника в Польщі.
— Улітку все розпочнеться, — казав він. — Українці в польських таборах уже отримали зброю, з нетерпінням ждуть головного наказу. В серпні над Україною кружлятимуть літаки, робитимуть мертві петлі, і то буде гасло — сигнал до початку загального повстання.