Так само, як колись сміяв-ся і старший Ярковий.
— Оце влучно сказано: в колію! Ввійти в колію традицій, а голову — в ошийник звичаїв.
Віра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргументація Никового батька здавалась їй переконливішою, проте в душі чомусь схилялась на бік Ника, всупереч логіці симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її "чому?", не знала 6, що й відповісти.
— Рано чи пізно, а тобі доведеться піти на компроміс, — сказав на закінчення батько. — І чим раніше, тим краще для тебе.
— Ніяких компромісів!
— Тільки без хлоп’яцтва. Ти вже дорослий, відповідальний член суспільства. Не забувай про це.
"Дорослий, відповідальний…— думав Никифор, втупившись у порожній екран.— А що я такого зро-бив?"
XIV
Кілька днів після розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нічого не розпитував у Віри, нічого не розповідав їй, навіть Кларою не цікавився. Годинами лежав собі чи сидів у кріслі навпроти скляної стіни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Віра, остерігаючись набриднути йому своєю увагою, захо-дила до кімнати якомога рідше. Увечері, плаваючи в басейні, спостерігала крізь плетиво гілля, що його скляна стіна кидає в простір лише тьмаві полиски.
А вечори пливли прозорі і такі тихі, що, здавалося, прислухайся — і почуєш шерхіт тіней. Віру тягло кудись, байдуже куди, аби тільки йти стежками, травами і щоб не самій, а вдвох. Хай би Ник мовчав, і вона б мо-вчала, аби тільки чула його дихання побіля себе. Ах, ці вечори! Кого вони не зачарують? Віра зітхала, накидала на плечі легкий халатик і неквапно йшла до свого покою.
Одного разу, коли вона вже спала, до вілли прокралася темна постать, прочалапкала до Никової кімнати і легенько постукала. Ник щось невдоволено буркнув, двері прочинилися.
— До тебе можна? Тільки не вмикай, будь ласка, освітлення. Це я, Гліб. Не впізнав?
— А чого ти так скрадаєшся? — здивувався Никифор.
— Та, знаєш, щоб Віру не потурбувати… Я ненадовго… — Він сів у крісло біля Никового ліжка, піді-бравши ноги і обіпершись руками, наче готувався схопитися і побігти. — Розумієш, Ник… Ти не ображайся, що я ото так відповів тобі… Знаєш, мені незручно було перед колегами…
— Незручно… — з іронією повторив Никифор. — Скажи просто: злякався.
— Ну, це ти занадто. Нічого я не злякався, але, розумієш, якось воно в такій ситуації…
Никифор слухав і дивувався: що сталося з Глібом? Колись поривистий, енергійний, незалежний у міркуваннях, зараз перетворився на свою протилежність — боїться навіть Вірі потрапити на очі, говорить зовсім не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не перебиваючи, але слова товариша несли так мало інформації, що він зрештою не витримав і махнув рукою:
— Досить! Ти не ввів програми в свою електронну машину!
Гліб здивовано вирячився на нього.
— Ну, знаєш, я думав… просто побалакати…
— Формальна увага до товариша, який спіткнувся?
— Чого там формальна…
— А рецепти, поради, настанови, приписи для мене маєш?
— Порада одна, — твердіше заговорив Гліб. — Поки Рада Моралі й Етики не застосувала до тебе санк-цій, ти мусиш чесно визнати…
— Оце вже думка! Хоч і убога, нікчемна за своєю суттю, але думка. А то лепече…
— Чому убога? Чому нікчемна?
— Ти цього не зрозумієш. А втім, подумай.
Розмова явно не клеїлась. Глібове моралізаторство нічого не дало. Трохи посидівши, візитер вийшов так само тихо й непомітно, як і зайшов. А Никифор довго не міг заснути. І шкода було, що втратив друга (ех, як потрібен йому зараз справжній товариш!), і якось ніби й легше стало на душі. Що ж зробиш, дрібнокаліберним виявився Гліб. Проскочив сюди, мабуть, щоб і Льоля не знала… Ну й нехай собі, нехай… Може, й Клара хоті-ла, щоб я в нашийнику ходив… Клара… Піфія…
XV
Віра посміхалася, спостерігаючи, як Никифор вимушено, але в силу необхідності підкоряється "кнопковій цивілізації".
— Ну, як тобі, Ник, полегшало?
— Трохи.
— А дикого меду не кортить?
Він тільки махав рукою і одвертався — мовляв, знайшла над чим жартувати. А згодом уже й сам сміявся:
— Якби ти знала, як вони накинулись! Хмарою! Коли б я не стрибнув униз та не відкотився під кущ…
— Не стрибнув, а гепнувся, — сварилась пальцем Віра. — Бо й ногу поламав і бока обдер.
— Не будемо деталізувати. Я затулив обличчя руками, а вони… Ох, і люті!
— Не треба їм дорікати: вони захищали свій дім.
— А чого ж переслідували, коли я відступив?
— Ти хочеш сказати: коли вони тебе прогнали?
— Яка різниця?
— А така, що вони хотіли прогнати ворога якомога далі. Може, й гарячкували трохи.
— І все-таки вони злостиві…
Довго, аж поки Никифор і не видужав, головною темою їхніх іронічно-веселих розмов були його контакт з природою, а особливо бджолине "частування". Жартами Віра весь час намагалася приховати хвилювання, яке охоплювало її в присутності юнака. Він же був чемний і… байдужий. Минали дні за днями, Віра продовжила собі відпустку, і зрештою Никифор не міг не розпочати наукової роботи. Зважаючи на ігнорацію, він і не нама-гався зайняти своє місце в Науковому Центрі, але через Віру одержував усі матеріали, які його цікавили, і про-сиджував над ними цілі ночі. Особливе заінтересування викликав у нього геомагнітний полюс в Антарктиді.
— Це, мабуть, тому, що там Клара… — якось напівжартома сказала Віра.
— Ти так вважаєш? — Никифор підвів голову від проекційного апарата.
Віра підійшла до Никифора і легенько торкнула за плече:
— Слухай, а ти… коли втечеш до Антарктиди?
— Не втечу, а відправлюсь, коли добре підготуюся, — І він заговорив на свою улюблену тему, немовби перевіряючи власні висновки. Напруга поля, силові лінії, функції — ці слова не зачіпали Віриної душі. Дівчина думала одне: "Поїде, поїде… Ну то й що? Але ж там Клара… Клара… Невже я ревную? Невже закохалась? От тобі й гра…"
— Ти чого мовчиш? — зупинився проти неї Никифор.
— А що? Хіба ти щось питав?
— Вже пізно, іди спати.
— Ай справді… — Встала, потяглася, помітила, що він ковзнув поглядом по ній, і зашарілася. — Пора! Я так замріялась… Ага, ти от кажеш: джерело… А це ж твоя вигадка? Навіть батько…
— А я доведу, от побачиш. Там, де полюс, там і джерело, вірніше — навпаки: де джерело, там і полюс. Бо коли б це була функція всього ядра Землі, то полюсів на поверхні не було б. В кожному разі пора вивчити його, бо фактично про магнітне поле Землі ми знаємо не більше, як у двадцятому столітті. Ну, а ти, я сподіваюся, здогадуєшся, яке це має значення?
Останні слова Никифор вимовив з іронією, але Віра тільки поблажливо усміхнулась.
— А яке це має значення, коли я не здогадуюсь?
— Дуже велике, — не сприйняв жарту Никифор. — Я думав, ти мені допоможеш…
— Збиратися до Клари?
Никифор спохмурнів. Останнім часом він не любив говорити про своє захоплення, але Віра не знала чо-му: чи охолов до Клари, чи, може, не хотів роз’ятрювати болючої рани?
Підійшла до нього, зазирнула в очі:
— Ти образився? Ну, не треба, я пожартувала. А про джерело магнетизму… Цікава вигадка, можна б створити відеострічку.
— Я думав: ти поїдеш зі мною…
Никифор притулився лобом до прозорої стіни і так стояв, дивлячись у чорну призму ночі. Вірі забракло слів, груди їй розпирали радощі, хотіла кинутися до нього, пригорнути, поцілувати. Це ж те, про що вона боя-лась і мріяти! Отже, гра продовжується! Ах, який він чудний!..
— А коли ми вирушаємо? — спитала якомога спокійніше.
Він обернувся, і першої миті на його обличчі сяйнула радість, але воно одразу ж зробилося непроникним, щільно зійшлися брови.
— Як тільки підготуємось, так і вирушимо.
XVI
Виявилось, підготовка до експедиції — не така вже й проста справа, як гадала Віра. Найперше, вони не знали, скільки це відбере часу, отже, який запас харчів брати. Та й спорядження важко було вибрати. Сніг, крига, морози…
— А знаєш що, візьмемо все те, що беруть альпіністи!
— Хороша ідея, — погодився Никифор.
Віра, звичайно, проконсультувалася в одному із спортивних осередків і наступного дня привезла на віллу два чудові альпіністські комплекти. Тут було і взуття, і одяг з електрообігрівом, і намет із теплими надувними ліжками, сухі харчі на два тижні, аптечка, рація і багато іншої дрібноти.
Никифор дні і ночі просиджував над літературою про Антарктиду. З невеликої картки на нього дивився норвежець Руаль Амундсен — людина, що першою ступила на Південний полюс. А геомагнітний — майже поруч! Тепер, коли в цей район планети можна дістатися комфортабельним геочовником, тільки зусиллям фантазії можна уявити собі, яка то була неймовірно тяжка і небезпечна експедиція! Невеличкий, як на теперішню мірку, відтинок шляху Амундсен з чотирма товаришами долав майже два місяці. Транспорт — собача запряжка. Никифор усміхнувся: а що, коли б і собі спробувати на собаках? Тільки чи витримав би він подібну подорож? Адже навіть такий досвідчений полярний дослідник, як англієць Роберт-Фолкон Скотт, котрий вслід за Амунд-сеном побував на Південному полюсі, загинув у снігах…
— Поглянь, Віро, на оце довгасте обличчя, — показав портрет Амундсена. — Бачиш, які суворі зморшки його покреслили?
— Мужній, видно, був чоловік.
— Ех, як я йому заздрю. Перед ним були ще не займані полюси…
— А я гадаю, він би нам позаздрив. Хіба не краще, коли мети можна досягнути меншими зусиллями?
— Е… — махнув рукою Никифор. — Ти не розумієш.
— Не журись, нам теж є що відкривати. Якщо твоя гіпотеза справдиться… Це буде грандіозне відкриття!
Відкриття… Чи не в цьому сенс людського життя? Перші кроки дитини — перші відкриття. Поступово, день за днем, рік за роком, людина відкриває світ і саму себе — у русі, звуках, кольорі, в думці, у видимому і схованому від ока. Затаєне мусить стати явним! Потяг до відкриттів — це органічна потреба людського духу. Але звідки починати? Як заглибитися до самісінького магнітного джерела?
Никифор зробив безліч начерків. Вирішив, що насамперед треба дослідити вже тисячу разів досліджений район магнітного полюса в Антарктиді. Бо попередники досліджували, маючи на оці свої специфічні цілі, але такої мети, як оце в нього, ще ні в кого не було! Регулярно складали магнітні мапи, визначали зміни величин вікових варіацій, але ніхто навіть не подумав копнути материк під крижаною товщею… А як, власне, він це зробить? Потужність крижаного покриву — чотири кілометри…
Никифор вивчав підлідну карту, що є ніби рентгенівським знімком материка Антарктиди, а уява малюва-ла йому чотирикілометровий крижаний панцир.