Ложки. не го-. дились, аби ними їсти котлети, а виделок чомусь того дня в шкільній їдальні не дали. Мирко довго упрошував Марію Гнатівну, котра виглядала такою славною й добродушною у своєму чистенькому білому халаті, щоб вона дала йому киселю замість підливки до картоплі і виделку замість ложки до котлети, але Марія Гнатівна розгнівалась не на жарт і сказала зовсім так само, як Катерина Петрівна на уроці німецької мови:
— Не блазнюй, хлопчику!
Мирко ж не блазнював, бо справді не вмів їсти котлету ложкою, і зламав їх одну по одній ще з півдесятка — зламавши першу ненароком, решту згинав і ламав для потіхи товаришів. Тут уже справді Марія Гнатівна мала б рацію, якби сказала: не блазнюй!
Юрків брат, котрий ходив до школи в другу зміну, довідався, що Марія Гнатівна подалася з тими ложками до Михайла Івановича, і Миркові треба було сподіватись другого дня розмови з ним — це вже напевно. За всіма справами ложки забулись, і хлопець дивом дивувався, що інші пам'ятають таку дрібницю. Юрко при мамі й Христині не хотів увечері говорити нічого, а тепер витяг з портфеля три алюмінієві ложки, більше він не встиг учора роздобути, але попросив усіх, кого міг побачити, принести ще.
— Вічно ти щось устругнеш, Троян,— сердився Юрко,— і далися тобі ті ложки!
Мирко й сам розкаювався, але таки сміх його розбирав, коли вже перед першим уроком він виявився власником величезної кількості алюмінієвих — і не тільки алюмінієвих — ложок. Негайно ж було вирішено випробувати, чи не годяться вони для того, аби грати на них, і в класі стояв фантастичний тріск і гамір. Виклику до Михайла Івановича Мирко чекав озброєний, як то кажуть, аж до зубів.
І коли справді його покликали, він ішов без найменшого страху.
— Якщо ви, Троян, зможете мені пояснити, чому раптово почали ламати ложки в їдальні,— сказав Михайло Іванович,— я вам буду дуже вдячний. Бо для мене це просто загадка.
— Перша сама зламалась, коли я спробував їсти нею котлету,— таки трохи знічений, пояснив Мирко.— Ну, а далі — якось так вийшло... Я їх склеїв, Михаиле Івановичу,— раптово зважився хлопець і виклав на стіл не менше двох десятків ложок. Можна було запрошувати гостей до обіду.
— Хм. І чим же ви ото їх клеїли? Може, мішали кару к із силікатним? — поцікавився Михайло Іванович. І десь там поза гнівом, поза невдоволенням немудрою витівкою учня на обличчі вчителя раптом з'явилась хитрувата лукавинка, і він подумав, що сам би, може, не здогадався так гарно й просто вирішити всю справу з ложками. Дітлахи, мабуть, цілим класом зносили ті ложки для Трояна.
— Якщо по правді, Михаиле Івановичу, то мені їх подарували,— признався Мирко.
— Бачите, Троян, скільки клопоту через ваше дітвацтво? А ви майже дорослий... Ну, що ж, підіть і віддайте цей скарб Марії Гнатівні. Й обов'язково попросіть вибачення. Я не сподівався, що ви до такого вибрику додумаєтесь. Мушу вам сказати, що ви ані трохи не схожі на вашу сестру.
"Вона ніколи не ламала ложок",— за своєю звичкою договорювати в думці чужі фрази, додав Мирко. Але цього разу він не вгадав, бо Михайло Іванович сказав зовсім інше:
— Хотів би я знати, на кого буде схожий наймолодший Троян?
— Не знаю, мабуть, на самого себе.
— Не так уже й погано — бути схожим на самого себе,— з роздумом вимовив Михайло Іванович і якось дивно глянув на хлопця. Мирко собі не повірив: директор, здається, усміхається? Але це тривало одну коротку мить, бо потім він сказав знову суворо:
— То йдіть уже, Троян, і не забудьте вибачитись.
Поки Мирко щиро каявся перед Марією Гнатів-ною і віддавав їй усі принесені ложки, купивши для закріплення миру триста грамів цукерок-горошку і частуючи ними Марію Гнатівну і всіх учасників операції "алюмінієва ложка", Михайло Іванович розповів про ці ложки Оксані Григорівні й порадив більше не дорікати хлопцеві за те, бо він уже говорив з Мирком досить серйозно.
— Знаєте, щось є у тому хлопцеві дуже привабливе. Поза тими його постійними вибриками і якоюсьневтримністю — щось у ньому є. Може, якраз ота невтримність. І хоч би не розгубив, не втратив... Якесь воно таке людське, таке хороше — не міститься в звичайних словах.
Михайло Іванович говорив неголосно, мовби сам до себе, і Оксана Григорівна не знала, чи відповідати йому щось, і думалося їй, ніби все те має якесь безпосереднє відношення до неї самої, ніби Михайло Іванович боїться, що вона не зуміє допомогти Трояну зберегти в собі те щось — живе і добре, і людське, що важко було наразі окреслити,— але, незважаючи на ту неокресленість, усе-таки воно було, втратити його Мирко не мав права, і вона мусила допомогти йому вирости, стати дорослим — і не позбутися дитячої доброти.
— Вибачте,— раптом похопився Михайло Іванович,— ви до мене з чимось прийшли?
— Так, я хотіла просити, щоб у суботу зал відкрили зранку, Михаиле Івановичу, бо ми ж влаштовуємо вечорниці і треба все підготувати.
— Пам'ятаю, знаю, Оксано Григорівно. Відважно ви все-таки вчинили з тими вечорницями — навчальний рік кінчається, екзамени за яких три тижні...
— Якраз тому і влаштовуємо вечорниці — потім було б пізно, а вони всі такі захоплені минулорічною поїздкою, що тепер тільки й мови про Канів. А на екзаменах не підведуть, побачите самі.
— Ну, я думаю, мені можна буде заглянути до вас, Оксано Григорівно? Не зіпсує вам настрою старий дідуган з бородою?
Про суботні вечорниці давно вже йшла мова, і сьомий "Б" давно до них готувався, і було багато охочих потрапити на ті вечорниці.
Минулого року вони їздили до Русова на відкриття пам'ятника Стефанику. Тоді не знали, з якого кінця почати, де роздобути грошей на подорож — окрім усього, мали переночувати в Коломиї, оглянути там музей народної творчості, Оксана Григорівна стільки про дива в музеї оповідала, що діти збирались туди, як у казку. Досконало знали маршрут, їхати мали через Галич, там хотіли зупинитися і оглянути місце старовинного замку. Сперечалися, з котрого боку лежатиме Бурштинське море, в якому році закладено замок в Галичі.
Запал їхній тішив Оксану Григорівну, вона сама була зацікавлена так само, як учні, і разом з ними вишукувала способу роздобути грошей на подорож. Поклали в скарбничку кількадесят карбованців, влаштувавши в школі платний концерт для батьків Напередодні Восьмого березня. Безголосі — й ті щосили підтягували, аби слухачі не скаржились, що хор співає слабенько. Потому надумали влаштувати лотерею. Заковика була тільки в одному — лотерейки легко понаписувати, навіть вималювати можна, але які виграші видавати? Оксана Григорівна сказала, що все мусить бути зроблене власними руками — інакше й ламаного шеляга не варто платити за виграш, не те що карбованця. Хлопці в майстерні робили маленькі ослінчики та дощечки для різання хліба — чим не виграш? І все ж це було щось не те, не зовсім те, чого хотілось захопленій ідеєю поїхати з дітьми до Русова Оксані Григорівні. Думка про вишивку прийшла надто пізно — мало хто з дівчаток умів гарно вишивати, роботи були не надто цікавими. Однак для початку принесли, хто що мав, бо часу на нові вишивки бракувало. Одне було добре в тому: вирішили наступного року обов'язково організувати гурток вишивки, і тоді всі напевно будуть вдоволені виграшами, а людей збереться ще більше, бо кому ж не цікаво оглянути мистецькі роботи?
До Русова ж таки поїхали. Йшло так, як собі задумали: був Галич, а ще перед тим — удалині, як крізь імлу, Бурштин, а також минали Рогатин, і ночували в Коломиї, в готелі, і тільки одне псувало настрій — дощ. Падав і падав, небо сіре було й глухе зовсім — не чуло, як вони благали погоди; заболочені коломийські вулички, які чимось, хоч дуже віддалено, а все ж нагадували львівське передмістя, хляпалися й плюскалися, ноги у дітлахів геть-чисто промокли, та ніхто не хотів сидіти в приміщенні, всі попросили влаштувати для них екскурсію до коломийського музею, йти було зовсім недалеко, а музей був вартий того, щоб до нього добиратись навіть за тридев'ять земель.
Були там такі вишивки, така різьба й такі писанки, що уві сні побачиш — повіриш, що могло
приснитись таке диво, а наяву вгледиш — не повіриш. Дівчата мали охоту перемалювати всі візерунки, намагались запам'ятати барви, а вони плутались, від їх яскравості аж очі хотілось заплющити.
Вранці зійшло сонце. Воно тепліло, піднімалося все вище й вище, ставало над Русовом, Стефаників Русів ніби аж рожевів і, обігрітий сонцем, красувався поміж горами. Приїхали вони зовсім рано, йшли непросохлими ще дорогами до подвір'я Сте-фаникової хати і насторожено, з напругою роздивлялись і мовчали, бо ніби розучились говорити й галасувати. А, однак, незважаючи на те, що всі мовчали, Русів займався гомоном і переповнювався людьми, і важко було повірити, що може стільки люду прийняти й умістити. Купили собі значки з портретом Василя Стефаника. Такі самі могли бути й у Львові, але ж ці русівські, геть-чисто стефаниківські. І ще ледь поборовши складність його писання, відчували, що мусять піти далі, мусять пізнати до кінця.
Мирко запам'ятовував усе, що трапляло до зору? по зеленій майовій траві — білуваті й сірі плями; то вівці пасуться. Стікає краєм дороги струмок. Білі хати під чудними, ніколи перше не баченими дахами. Згори на Русів дивитися найкраще: село на пагорбах, а по хребтах, як би століттями втоптувані, дороги в світ, а поміж зеленими пагорбами — плями світлішої зелені, і м'яка поросль замаєних аж ніби прозорим листом дерев, і русівські хлопчаки, Миркові однолітки, святочно вбрані, і величезний, незліченний гурт людей на площі, і несподіваний, ні на що не схожий, тривожний і урочистий звук трембіти, котрий вдаряє просто в душу, поминаючи слух, і спадає полотно з пам'ятника, і вже просто в очі
Миркові дивиться Стефаник — ніби його одного побачив, йому одному щось має сказати. А може, то з кожним так діється, кожному так здається?
Криниця ще була, з котрої усі напилися чистої русівської води, таким дерев'яним черпаком зачерпували й напилися холодної води, а потому клали квіти до Стефаникової могили, а довкола на пагорбах ріс гай, молоді дерева садили, молодші вони були од Мирка, а перестоять не одне покоління, всі приймуться, бо на Стефаниковій землі саджені.
Цього літа намірялись відвідати Канів.