Довгий, скуйовджений у боротьбі, оселедець надавав старому запорожцеві надзвичайний вигляд, а очі того в'язня дивилися на нього не з благанням, як він звик бачити у кріпаків, а сміло і спогорда. Управителеві, що служив довго у війську, була навіть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче він узнав за потрібне негайно перемогти й знищити сю гордовитість і вільний дух, щоб всі кріпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що ніяке волелюбство не може встояти проти його влади... І от, упиваючись тією владою, він глузливо сказав:
— Бачу, що ти занадто розумний! А скільки тобі років?
— Вісім десятків літ Господь держить мене на світі, і ніколи ще на віку я не бачив і не чув про таку кривду, яку ви нам чините.
— А ну, всипте йому вісім десятків різок,— сказав управитель до челяді,— може, старий дурень хоч після того порозумнішає!
— Мене різками? — вжахнувся Балан.— Та ліше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, аніж дамся я над собою так знущатися.
І не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив'язану за спину руку, що мотузки увірвалися. Та тільки даремні були всі змагання: на старого насіла челядь, звалила його на землю і, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайні, а слідом по ньому потягли Рогозу, Івана Луб'яного й Лантуха. І от на стайні, серед бруду й калу, кріпаки, що вже стеряли в собі іскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своїх братів.
Не стогнали запорожці під руками катів, бо біль у тілі був нічим, порівнюючи з мукою душі і серця покривджених. Вони мовчки, мов залізні, терпіли мордування, аж поки ставали непритомними.
Старий Балан після катування не підвівся... його непритомного винесли з стайні і, одливши водою, кинули на віз. Повкидали на воза й останніх.
Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сіні, бо йому соромно було глянути на Божий світ... Соромно було почувати себе живим після такої образи... Діди Луб'яний та Лантух голосно просили собі у Бога смерті; серце ж молодого Івана палахнуло почуттям помсти і він дав собі клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу.
Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, він, зібравши останні сили, проказав:
— У курінь... на пасіку...
Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в курені скривавлене тіло свого чоловіка і, коли туди ж унесли батька, хотіла доступитись до нього, але він спинив її:
— Не руш... Не руш, моя дитино... моя надія і втіхо... Прийшов мій час... Тоді, доню, оббаниш моє тіло, як відійде душа моя...
— Тату... таточку!.. — припала до батька Галя.— Не кажіть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте і ми кудись підемо звідсіля!
— Ні, доню,.. я просив Господа, щоб Він не дав мені жити після смерті неньки нашої Січі Запорозької і він, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовині я не знатиму того знущання, що тут… Про вас тільки, діти, болить моя душа. Як ви нещасні свій вік проживете...
Через годину старий запорожець горів уже, мов на вогні, і став непритомним, а світом Галя, ридаючи, вже споряджала тіло свого замордованого батька на той світ.
VII
Поховавши батька під вербами над лиманом, Демко, Іван і Галя, прибиті горем, сиділи біля його могили всяк з своїми думками, не наважуючись навіть слова сказати одно одному, бо ні про що, опріч як про недолю, ніхто не знаходив мови. Несподівано Іван, що від часу знущання над ним. став зовсім іншою людиною, ходив замислений, з лютим непривітним поглядом в очах і ні до кого не звертався, раптом встав, наблизивсь до Галі і низько їй вклонився, кажучи:
— Прости мене, моя сестро. Не нарікай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила мені коритися неправді.
— Що ти... що ти Івасику? Чого прощаєшся?.. — скрикнула Галя і, схопившись на ноги, припала братові до плеча.
Демко й собі підійшов до нього.
— Заспокойся, Іване! Ти намислив щось непевне!
— Не подарую я прикажчикові,— говорив Іван, хвилюючись,— того знущання над нами, а найбільше над старим батько нашим. Я довіку не мав би спокою, коли б не помстився за батька!
— Схаменися! — скрикнула Галя.— Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш!
.— Тихше гомоніть,— сказав Іван пошепки.— Сьогодні я вб'ю прикажчика і малим каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери мені харчів і поклади у той порожній вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тікатиму, так ті харчі заберу!
— Та ти ж загинеш у плавні! — з плачем говорила Галя.— Як же ти там житимеш?
— Не бійся, я не дитина. Запевне у плавні чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимів, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось мені харчів у вулик, а я приїздитиму у темні ночі й забиратиму їх, аж поки не помандрую звідсіля.
— Братіку мій ріднесенький! — заголосила Галя.— Зросли ми з тобою вкупі, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навіки розлучатися.
— Помандрував би й я з тобою, Іване... — сказав Рогоза, з заздрістю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборкані!
Галі сі слова чоловіка запекли у серці.
— Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се я з Миколкою приборкала тобі крила? Демко схаменувся:
— Боронь Боже, щоб я нарікав на тебе, Галю! Нагадав мені Іван, що на Дунаї товариство вільно гуляє, а ми тут загибаємо, от і вихопилося в мене таке слово.
Він заспокоїв Галю і не відмовляв Івана од його замірів. Порадившись, всі зважили за потрібне, щоб Демко з Галею ночували сю ніч на очах у людей, в хаті, щоб на них не було підозріння за смерть прикажчика.
Як порадилися, так все й сталося, і коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, на дворі люди вже галасували, що у коморі Лантухової хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною під серцем.
Через кілька годин після того до зимовника прибув управитель і, довідавшись, що старий Балан після катування помер, а син його в останню ніч зник невідомо куди, зрозумів, що то Іван заколов прикажчика, помщаючись за батька.
Того ж дня він призначив іншого прикажчика, молодого ще парубка з кріпаків, наказавши йому як найскоріше будувати переселенцям хати.
Після того справа з хатами справді почала посуватися хутко: лісу, людей і худоби було багато і за місяць од запорозьких зимівників потяглися дві вулиці: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого місяця, хоч хати й не були ще докінчені, по них уже почали жити, і одну половину Баланової хати, нарешті, спорожнили, так що Галя з чоловіком знову у ній оселилися. Тільки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Її скриня була майже зовсім порожня... Переселенці розтягли все, не лишивши їй ні празникової одежі, ні грошей, що батько за своє життя придбав своїй укоханій дитині, ні збіжжя покійної матері.
Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро і бажав тільки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вільне життя. Галя теж охоче погодилася б на сьому; до того, що бажав Демко, їй потрібна була тільки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокій у неї стало негарне молоко, та й того було обмаль.
Одного дня Галя пішла до прикажчика попросити, щоб з усієї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну корову.
Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напівпанському вбранні, з виголеною бритвою шиєю і підстриженим у круг довгим волоссям. Жив у окремій, новій хаті і як був нежонатий, то у нього була за прислужницю одна з кріпачок, літня удова.
Чорнява й огрядна, зовсім не схожа на російських жінок та дівчат, Галя зразу сподобалася прикажчикові, і на її прохання про корову він почав одповідати жартами. Сперше сміявся з її української мови, далі ж почав ніби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.
Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врешті хотів її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши:
— Бійтеся Бога! Чи не сором же вам зачіпати чужу жінку?
Прикажчик розсердився й насупив брови:
— Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобі корови, коли так... Та скажи ще своєму чоловікові, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сіяти хліб.
Галя передчувала, що Демко нізащо не згодиться одбувати панщину і що змагання за волю приведе його до загибелі. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колінах почала його благати, щоб не примушував її чоловіка до панщини.
— Змилуйтеся, пане!.. — говорила вона.— Мій чоловік з роду біля землі не працював і нічого не вміє в степу робити. Він з малих літ все козакував.
— Не вміє? — скрикнув прикажчик.— То дарма, навчимо різками! Не все йому козакувати, час і до діла братись!
Заплакана, з пригніченим серцем повернулася Галя До своєї хати і розказала Демкові про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що він наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навіть натякнути.
Ранком другого дня Демко побував на пасіці, бо її доглядав після тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рій і тільки що повернувся до хати, щоб поснідати, як у хату вскочив прикажчик і почав гримати.
— Ти, лежень, чому не виходиш? Скільки разів тебе просити?
— Куди не виходжу? — здивувався козак.
— На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралі мальованій, щоб обоє сьогодні виходили!
Рогоза зблід на виду. Він зрозумів, що наближається кінець пригодам останніх часів і що той кінець може бути тяжким. Проте, перемігши себе, він спокійно й рішуче відповів:
— На панщину я ніколи не піду і дружини не пущу!
— Он як! А через що ж то так?
— А через те, що я не кріпак, а вільний козак. Буде з вас і того, що хазяйство наше пограбували.
— Чув я про тебе... чув... — сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе!
Через півгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини і Рогозу знову зв'язаного везли до економії. Знову так само, як і той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробків січового кладовища і на той ганок скоро вийшов, досвідчений уже про непокірливість козака, управитель.
— Ти чому не хочеш робити? — спитав він Рогозу неначе спокійно.
— Я радий би працювати коло свого господарства,— одповів, теж вдаючи з себе спокійного, Рогоза,— та тільки у мене пограбовано все, що придбав мій покійний тесть для своєї дочки.
— Панщину чому не йдеш одбувати? — вже з запалом гримнув управитель.
— А через те, що я не кріпак!
— А хто ж ти?
— Вільний я! Я запорожець!
— Ага, ти запорожець!..