Шляхтичі знову повсідалися на лави. І король, розгладивши цупкими товстими пальцями чорну чуприну і втупивши погляд у той бік, де сиділа опозиція, знову загримів своїм гучним голосом, надавши йому трагедійно-урочистого забарвлення:
— Гадаю, що і пан Яблоновський, і пани Сапеги, і всі, хто дав себе обдурити хитрому і підступному великому підскарбію і сенаторові Морштину, готові хоч і сьогодні встромити ногу в стремено, щоб рушити на захист Речі Посполитої, і, якщо буде потрібно, не пошкодують за неї своєї крові і свого життя! А ми всі до цього завжди готові!
Знову дужий грім оплесків прокотився з краю в край залу. Аплодували також змовники, крім Морштина, від якого враз відсахнулися всі його недавні спільники. А найдужче — брати Сапеги та Яблоновський.
— Холера ясна! — лайнувся упівголоса Спихальський і показав поглядом на коронного гетьмана. — Ти видів, брате, таке лицемірство? Хай буду песій син, якщо то щиро! Ні, хитра бестія бачить, що тут непереливки. І відразу відколовся од Морштина, рятуючи свою шкуру.
— Здається, цьому сприяв сам король, — відповів Арсен. — Він зробив усе, аби розколоти змовників і перетягти на свій бік усіх, кого можна. Морштин залишився сам як палець, і схоже на те, що накладе головою.
Тим часом з усіх боків пролунали вигуки:
— Розслідувати справу з підкупом! Розкрити змову! Покарати змовників!
Собеський підняв обидві руки, просячи тиші, а коли вигуки уляглися, сказав:
— Ні, панове, я вважаю, що зараз не на часі розслідування цього діла. Воно ясне. В усьому винен один великий підскарбій і сенатор пан Морштин, за що я й позбавляю його цих високих звань, бо він не годен їх носити. Гадаю, що він сам себе покарав належним чином. І місця йому серед шляхетства нема! Тож хай їде до свого укоханого короля Людовіка у Францію і там жис так, як йому забажається!
— Правильної Банітувати! Вигнати його! — підтримали короля посли. — Хай зразу ж іде звідси! Він не годен сидіти поряд з нами!
Згорбившись, не піднімаючи голови, Морштин підвівся і поволі попростував до виходу. Жоден із його недавніх спільників не глянув йому вслід співчутливо, не промовив доброго слова. І коли за ним зачинилися двері, Собеський окинув поглядом притихлий зал, промовив тихо:
— Будемо вважати, що віднині у нас немає французької партії, як немає і австрійської. Є польське шляхетство, яке дбає про добробут і безпеку ойчизни. — Ці слова були перервані схвальними вигуками. Перечекавши хвилину, Собеський уже іншим тоном сказав:— Панове посли, за угодою з імператором Леопольдом, яку ми підпишемо найближчим часом, ми повинні виставити сорок тисяч війська. Сейм має вирішити, де взяти гроші, щоб найняти і спорядити таку кількість вояків. Державна казна порожня. Кварці доходів короля, призначеної для утримання кварцяного війська, заледве вистачає для того, щоб я мав особисту варту. Залишається два джерела, звідки ми можемо черпати кошти, — підвищити податки на посполитих і розкошелитися самій шляхті...
Зал знову загув. Подив, обурення, роздратування вчувалися в тому гулі. Останні слова короля, видно, не сподобалися депутатам, бо пролунали несхвальні вигуки, спочатку ледь чутні, а потім усе голосніші.
— Шляхта вкрай збідніла!
— Збільшити подушне на хлопів!
— Набрати військо на Україні! Найняти козаків!
— Правильно! Послати комісарів на Україну, хай наберуть козаків! Вони зубожіли зараз так, що підуть воювати за одні військові трофеї!
Арсен і Спихальський багатозначно переглянулись. Вони бачили, як скривилося одутле, подагричне обличчя Собеського, ніби від зубного болю. Король, мабуть, думав, що шляхта одностайно підтримає його і виверне кишені, а виходило, що зразу ж почала шукати, на кого б звалити весь тягар майбутньої війни.
— Ходімо звідси, пане Мартине, — шепнув Арсен. — Сейм побачили. Розгром французької партії — теж. Чого нам ще треба? Хай тепер посли вирішують, де взяти військо і гроші, щоб оплатити його... А мені пора їхати — дорога ж далека!
Спихальський на знак згоди кивнув головою, ще раз глянув на Собеського, який підняв руки, щоб угамувати збуджених шляхтичів, і вони непоміченими, поза колонами, вислизнули із залу.
ЗНАМЕНО ПРОРОКА
Все султанське військо — яничарські полки, загони спагіїв та акинджіїв, кримська орда, — навесні 1683 року було стягнуте до Белграда. До них змушені були приєднатися вояки Афлаку та Богдана, а також волонтери Текелі. Здається, такої сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто тисяч, понад двадцять тисяч волів та верблюдів, що тягли сотні гармат, возів з порохом, ядрами і провіантом, а воякам та їздовим ніхто не знав ліку! Справді, сто, двісті чи триста тисяч озброєних людей вів намісник бога на землі — кому це могло бути відоме?
Вранці першого травня війська вишикувалися на величезному майдані, перед палацом белградського бейлербея.
Ждали виходу султана.
Всі знали, що, власне, сьогодні розпочинається справжній похід, справжня війна.
В цей час від наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся стукіт копит. На спітнілому карому коні мимо війська промчав стомлений, запилений вершник. Він ледве тримався в сідлі, але бистрий погляд сірих очей, яким відкрилися безконечні ряди воїнів, та міцно стулені запечені уста свідчили про невичерпну внутрішню силу цієї людини і її витривалість.
Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив на землю. До нього пвдбігли чорбаджії. Хтось забрав коня. Хтось підтримав його. Він промовив кілька слів, і серед гурту чорбаджіїв, що громадилися перед входом, прошелестіло:
— Дорогу чаушевії Дорогу чаушеві великого візираї Чауш струснув з одягу пилюку і ступив пару кроків наперед.
І тут, розштовхнувши старшин, назустріч йому кинувся гарно вдягнутий, красивий чауш-паша.
— Арсені Ти? — І обняв прибулого.
— Я, Сафар-бею...
Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнілий, з запалими щоками і давно не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.
— Звідки?
— З Каменіче... З листом до великого візира.
— Ходімо. — 1 Сафар-бей попереду попростував до дверей.
Всі розступалися, давали їм дорогу.
Вибравши хвилину, коли вартовий пішов доповідати і в широкому розкішному передпокої вони залишилися самі, Сафар-бей швидко спитав:
— Арсене, ти справді привіз листа від кам'янецького паші?
— Так.
— Про що лист? Він не зашкодить нам і нашим друзям?
— Це донесення турецьких вивідачів у Польщі. Гадаю, що вони не зашкодять ні Польщі, ні Австрії, бо я все зробив, щоб привезти їх якомога пізніше... А що зі Златкою?
— Вона тут.
— Тоді ми визволимо її! — вигукнув Арсен. Сафар-бей поклав йому руку на передпліччя.
— Тс-с-с! Не кричи! Вартові теж мають вуха. Я забув, що ти не знаєш, що Кара-Мустафа взяв її, а також багатьох інших одалісок з собою у похід. Це у них узвичаєно: так робить султан, так роблять візирі й паші. Але ми не можемо зараз визволити Златку...
— Чому?
— Бо сьогодні чи навіть зараз вирушаємо. А втекти ж ми не зможемо непоміченими. Нас відразу схоплять. Ходімо! За нами йдуть.
Капуджі провів їх у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло кілька пашів і старших чорбаджіїв. Показав Арсенові рукою на двері.
— Зайди!
Арсен ступив наперед і, побачивши на протилежному боці розкішного залу султана в оточенні візирів і пашів, упав на коліна.
— Вісті з Ляхистану, о великий повелителю правовірних! — проказав хрипко, виймаючи з-за пазухи цупкий сувій.
Султан повів оком на Кара-Мустафу. Той кивнув головою — і йому подали, вихопивши з рук чауша, листа.
Кара-Мустафа впізнав руку кам'янецького паші Галиія.
— Ну, що там? — нетерпляче спитав Магомет.
Великий візир дочитав послання. Сказав голосно:
— Король Ляхистану Ян Третій у присутності членів сенату і депутатів сейму в останній день першого весняного місяця підписав договір з Австрією... Ляхисган обіцяє виставити сорок тисяч війська. Головнокомандувачем стане або імператор, або король — в залежності від того, хто з них на час кампанії буде при війську...
— Гм, отже, Ян Собеський домігся свого, — задумливо промовив султан. — Звичайно, сераскером гяурів буде він... Леопольд занадто боягузливий, щоб очолити військо. Але ми повинні не допустити об'єднання їхніх сил і розгромити Леопольда до підходу Собеського! Що думає про це великий візир?
Кара-Мустафа кивнув чаушеві, щоб вийшов, а потім вклонився султанові.
— Устами падишаха глаголить сам пророк! Ми розіб'ємо їх поодинції І хоча сил у нас достатньо, щоб розгромити об'єднане військо гяурської коаліції, ризикувати не слід. Гадаю, Собеський підійде до Відня не раніше, як восени. До того часу ми оволодіємо столицею Леопольда, а потім всіма силами нападемо на короля Ляхистану і приведемо його на аркані в Стамбул!
Султан на знак згоди похитав ствердно головою.
— Інч аллаї Так-так, сила у мене величезна! Її цілком достатньо, щоб змести з лиця землі і Австрію, і Ляхистан, і Венецію, і німецькі князівства... Я вважаю, що мені нема потреби далі залишатися при війську. Зорі неприхильні до мене, і було б безглуздям не прислухатися до них. Я повертаюся в Стамбул з надією на повну і остаточну перемогу, яку я забезпечив тим, що зібрав таке величезне військо, якого не мав жоден султан до мене!
— Так, так! — захитали головами візирі й паші.
— Я передаю всю повноту влади над військом великому візирові і наказую: негайно, сьогодні ж, вирушити на Відень і взяти його якнайшвидше!
— Ми покладемо його до ніг падишаха всесвіту! — низько вклонився й урочисто пообіцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радість, що вдарила йому в груди.
Зовнішньо він був спокійний, але серце клекотало. Збувається його заповітна мрія! Він — сердар. Головнокомандувач. У його руках таке військо, якого справді ще не мав жоден султан. І це військо принесе йому і славу на віки вічні, і почесті, й багатство при життії 3 його допомогою, на хвилях його перемог він випливе до вершин влади і здійснить те, що задумав. "О аллах, допоможи мені, рабові твоєму, перемогти невірних, і я клянусь — половину гяурського світу своєю шаблею наверну до ісламу, а другу половину знищу на коренії"
Тим часом султан підвівся.
— Коня мені! Я хочу виїхати до війська. Винесіть священне знамено пророка!
Розкішна барвиста процесія рушила на майдан.
Побачивши султана, що їхав на білому коні, гармаші на стінах белградської фортеці пальнули залпом з усіх фортечних гармат.