— насупив брови Павлуша. — А чого ж тоді і до тебе, і до мене? І на різний час?
— Хіба я знаю... — знизав я плечима. — Мабуть, хтось із нас основний, а хтось дублер. Знаєш, і в космонавтів так само завжди дублери, і, певне, в таких справах...
— Могло бути, — зітхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.
— Чого це!
— Ну, тобі ж на годину раніше призначають.
— Ну то й що! Це нічого не означає. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душі думав, що основний таки я, бо справді, чого б це дублерові призначали на годину раніше, ніж основному. Так і є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б і нешляхетно, і нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромність...
— А тепер, після моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я ніби для того, щоб заспокоїти Павлушу. І раптом я усвідомив те, що сказав, і аж похолов. А справді! Який же я основний після такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо і в дублери не втраплю!
Я нервово засовався на ліжку. Ні! Ні! Я таки почуваюся краще. Значно. От і сила в руках з'явилася. Можу вже підтягтися, узявшись за спинку ліжка. А позавчора ж не міг зовсім. Нічого, нічого! Все буде гаразд...
— А ти кому-небудь казав про це все?
— Звичайно, ні.
— І їй не казав? — Я не хотів називати її імені, але Павлуша зрозумів.
— Та ти що?! — він почервонів.
І я чомусь подумав, що він, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав і Гребенючку грязюкою з ніг до голови (вона не сказала), і раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорівни того вечора. Я ж нічого Павлуші не казав про того чолов'ягу.
— Слухай, — і тут-таки почав розповідати. Коли я закінчив, він лише плечима стенув:
— Казна-що робиться тут у нас. Нічого не розбереш...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ. Події розгортаються блискавично. Невже один з невідомих — вона? Не може бути! "Він хоче вкрасти її!" Ми поспішаємо на допомогу... Асса!
Цікава штука людський організм. То він ледве дише, тане, як свічечка, людина голови підвести не може. То раптом (звідки й сили беруться!) починає міцніти й бадьорішати з кожною годиною. І ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, найголовніше для видужання організму — це бажання видужати, бути здоровим.
Коли є велике, жагуче бажання і ти всіма силами прагнеш бути здоровим — ти обов'язково видужаєш. Я в цьому переконався на собі. Після відвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.
їв я тепер, як косар. Подвійні порції.
Медичка якось сказала:
— Хворим слід їсти головним чином те, що їм хочеться. Організм мудрий, він сам підказує, що йому треба.
Слава Богу, мені хотілося їсти все, що давали. Але одного разу я хитро глянув на діда і сказав:
— Діду, мій мудрий організм підказує, що йому треба... морозива.
Дід кахикнув і відповів:
— Куме Андрею, не будь свинею. Тільки з лихоманки видряпався і знову хочеш? Скажи своєму організмові, що він не мудрий, а дурний, якщо таке тобі підказує. Зовсім видужаєш — тоді їстимеш.
Це ще більше додало мені бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!
На третій день після нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу і сказала:
— Можеш потроху виходити, але дуже не бігай.
Як же то приємно замість стелі бачити над головою бездонно-голубе небо і дихати свіжим вітром, що лоскоче тобі шкіру ніжним дотиком, і чути, як привітно шепоче листя на деревах, і відчувати під ногами пружну землю, і чепуляти вулицею без усякої навіть мети, і усміхатися без причини, просто тому, що світить сонце, що муркоче на призьбі кіт, що рохкає у калюжі свиня — що життя прекрасне!..
І хоч ішов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекі прогулянки мені ще були строго-настрого заборонені), та ноги самі повели мене в бік вулиці Гагаріна. А мені ж на вулицю Гагаріна медичка навіть носа показувати не дозволила.
— Я знаю, всі зараз там дружно працюють, і тобі закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всіх візьму за вухо й поведу додому.
Я добре знав, що медичка — жінка серйозна і слів на вітер не кидає. Але... я нічого не міг зробити зі своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу біля школи — як ви думаєте?! А що, як там... Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що він уважно стежить за щоглою, кілька разів у день дивиться на неї і мені доповідає. Але що, як він запрацювався і...
На щоглі сиділа сорока і легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетіла. Ніякого прапорця не було.
Тепер я міг спокійно чепуляти до вулиці Гагаріна.
Ще здалеку я почув веселу музику будівництва: дзвінко цюкали сокири, лунко перестукували молотки і голосисто виспівувала циркулярка, яку притягай з колгоспної столярні й поставили під нашвидкуруч збитим навісом біля електричного стовпа. І вся вулиця смолисто пахла свіжою стружкою. Все навколо гуло й мура-шилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, різне причандалля. Здебільшого то були мо-
лоді, гиряво стрижені здорові парубки, голі до пояса. Лише по зелених штанях і чоботях можна було впізнати, що то солдати. На підручних роботах у них були наші хлопці й дівчатка. Оно й Васько Деркач, і Степан Карафолька, і Вовка Маруня... Та й Павлуша десь там, мабуть.
Ремонтували хати, ставили нові тини й паркани.
І працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось співав, хтось насвистував, хтось жарти відпускав, і враз вибухав дружний регіт...
Я став на розі за криницею з дашком і тільки заздро позирав на цю веселу, гамірливу метушню. Позирав і ховався за криницю. Не хотів, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу з ними, то навіщо... І раптом почув радісно-дзвінкоголосе:
— О! Ти вже видужав? Вітаю!
Позад мене стояла з відром у руках Гребенючка і привітно усміхалася.
Я почервонів і насупився. От же ж! І треба ж, щоб саме вона мене побачила!
— Дякую! — буркнув я і, не озираючись, пішов геть. Увечері я почав наступ на батьків.
— От, — тягнув я, скривившись як середа на п'ятницю. — Скільки ще мучитися! Я вже зовсім здоровий, а мені нічого не дозволяють! Так я захирію і зовсім ґиґну. Я не можу більше. Ну, діду, ну ви ж наймудріший, ну, поясніть їм, що я вже здоровий.
Мені довго доводили, що я дурний, що я сам не розумію, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, ніж потім знову лежати.
Словом, наша дискусія велася в одній площині: я доводив, що вони ж розумні й мусять мене зрозуміти, а вони казали, що я дурний і нічого не розумію.
Нарешті матері набридло, і вона сказала:
— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останній день ти ще побудеш на карантині, а післязавтра, як усе буде добре, зможеш піти трошки попрацювати, тільки трошки, годинки півтори, не більше. І щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш...
Останній день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймарудніший, найважчий. Це як оті останні хвилини на вокзалі перед відходом поїзда.
Уже попрощалися, поцілувались, уже радіо оголосило: "Проводжаючі, перевірте, чи не залишились у вас квитки від'їжджаючих, і звільніть, будь ласка, вагони". Уже вкотре сказано: "То ти ж дивись, обережно! І одразу напиши, добре?" — а поїзд стоїть...
Я тинявся подвір'ям, безлюдними вулицями і нудився, нудився... Вулицю Шгаріна я обминав десятою дорогою. Я тільки здаля слухав веселий гамір будівництва. Зате до школи я підходив разів з десять. Мене мов на налигачі тягло туди, до тієї почорнілої від дощів, роз-сохлої і трохи скособоченої вітрами щогли, яка стирчала посеред шкільного двору. Під час шкільних лінійок на ній весело й урочисто майорів прапор, а в інший час вона втрачала своє високе призначення, і хлопці намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рідко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втіхи, бо тоді влаштовували незвичайне змагання— хто зіб'є шапку грудкою. Кидали по черзі, кожен три грудки. Порядок при цьому був "залізний", і хто намагався його порушити (чи то кинути більше як три, чи то кинути поза чергою), той діставав потиличника! Якось мені сильно пощастило: я не тільки закинув шапку на щоглу, а й збив її, і шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Він нею дуже хизувався — біло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Той день я завжди згадував, як один із найщасливіших у своєму житті. От і зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свій тріумф, і стало мені тепло на серці. І захотілося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвір'ям, потім — за школу, туди, де був сад, пришкільна ділянка. Баба Маруся завжди на старій яблуні розвішувала сушити ганчірки. Та, звернувши за ріг, я враз забув про ті ганчірки. Увагу привернули малюнки, виставлені у вікні піонерської ,кімнати. То була постійно діюча виставка робіт гуртка малювання. Анатолій Дмитрович виставляв кращі малюнки своїх гуртківців у вікні, і ця виставка постійно поновлювалася.
Тепер усі малюнки були нові і всі присвячені тому, як рятували село від повені. Затоплені хати, амфібії, навантажені різним скарбом, солдати знімають людей з дахів і таке інше.
А один малюнок... У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я...
Темна, майже під стелю затоплена хата, у кутку ікона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дріт від лампочки, у воді — я...
Ну, звісно, то був малюнок Павлуші. І так гарнющо, так точно було намальовано, наче він сам перейшов це. От що таке художник. Молодець! Ну ж молодець! Він таки стане художником. Таки є в нього здібності.
У мене щодо цього — жодних сумнівів. І вперше я подумав про це без заздрості, а зі щирою радістю.
І я вперше відчув, яке це чудове почуття — гордість за друга.
Я довго розглядав малюнки. Були там кращі, були гірші, але з Павлушиним не міг зрівнятися жоден.
І мовчав же, сатана, ні слова мені не сказав.
От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, і... дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне — не задаватися, їм обов'язково треба час від часу давати у вухо.
Я рішуче попрямував на шкільне подвір'я.
І раптом зупинився як укопаний.