Хто ти?

Олесь Бердник

Сторінка 79 з 99

Що знайдеш там? Не знаю. Не бачу. А може, це сон? Може, ти лише привиділася, примарилася?

Оксано, що ж мені робити? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами віків і просторів? Як без тебе пройду по цій землі, по спустошених садах, по збляклих полях, по квітниках, де пелюстки оббиті нещадним ураганом?

Знаю, що робити! Тебе нема й не було. Забуду все. Викину тебе з серця. Розвію по вітрах, розсиплю на життєвих стежках. Подарую іншим дівчатам те, що готував для тебе. Беріть, беріть, топчіть собі під ноги. Хай пропадає все — щирість, кохання. Думатиму про вічність, про музику, про прийдешнє і безмежність, про далекі світи і таємниці життя. Тільки не про тебе. Іди, куди хочеш, з ким хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що ти посміло подумати, серце?

Оксано, Оксано, що ти наробила?

РОЗДУМИ

(З щоденника Євгена)

"…Скільки часу минуло відтоді, як я дізнався, що в он а… А втім, що це я пишу? Навіщо? Все переклекотіло. Здається, ніби минула вічність. І разом з тим одна мить.

Ураган пролетів, прокотився наді мною. Тиша. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися зненацька?

Ні, ні!

Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.

Але я люблю її.

Щось у глибині душі іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується. Просто й звично, як рушником, як попільничкою, як… Стій, зупинися! Яке ганебне слово — користуватися, користь. Яким би я був сам перед своїм сумлінням, аби лю-бив лише для себе, для "користування"? Звичайнісінький єзуїт.

Так, так. З надрів підсвідомості, з сутінків "планети Аїда" пливе всяка атавістична, ящерна каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе, ричить і погрожує. Та я не дамся тобі на підмову, древня рептиліє. Геть від мене, маро!

Вона вільна, вона має серце і вибирає свій шлях сама.

Нехай іде, шукає. Хай буде щаслива.

Роман зупинив мене сьогодні, намагався щось пояснити, довести, в чомусь переконати. Я спокійно дивився в його очі, намагався збагнути брата.

— Ти щасливий, Романе?

Він помовчав, дивлячись десь убік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:

— Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш у руки. Пурх, пурх, і полетіло воно. Та й що таке щастя, старик? Нащо нам залазити у хащі схоластики? Давай краще вирішимо наш конфлікт. Ти повинен мене зрозуміти.

Я не захотів з ним розмовляти. Та й "розуміти" його нема охоти. Навіщо? И так усе яс-но.

…Мама через знайомих "влаштувала" мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, славу. Я твердо відмовився.

Чому?

По-перше, хоча б тому, що за мене "потурбувалися", що мене привезли на "місце при-значення" в колисці. Все одно, що альпініста доставити на вертольоті на Ельбрус. Хороший спортсмен буде з такого альпініста? По-друге, гидко, мерзотно! А по-третє, не бажаю я пра-цювати так, як багато мазунчиків, котрі бояться навіть мінімум сил докласти для осягнення власної мрії. Мені хочеться нового, буряного, таємничого.

Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. Незабаром стане й докто-ром. У тридцять років. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько! Про це знають Романові колеґи, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не відає докорів сумління? В кого він вдався? Адже ми з одного кореня. Одне виховання, але цілком протилежні запити, праг-нення, погляди. Ніби з різних планет.

Дивно, тривожно. Віковічна леґенда про двох братів, котрі протистоять один одному.

І в головному він теж став на моєму шляху. Вкрав у мене її. Вкрав, підло, низько, підступно.

Що це я пишу? Навіщо? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову пла-че, стогне, вилива свій жаль. Інколи думаю: а може, я просто заздрю?

Ні, я чесний перед собою, перед своїм сумлінням. І моя зневага до братових вчинків, до його духовного убожества відбиток моїх поглядів.

Куди ж мені йти, до чого докласти руки, розум, серце?

Зустрів сьогодні Н. Один з Романових колеґ, котрий був на моїх іменинах. Але, на відміну від брата, чесний і порядний. Батько казав, що Н. надзвичайно здібний, що руки в нього золоті, кожен експеримент він проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, отже, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.

Ми з ним згадали мої іменини, фантастичне оповідання, яке я читав Н. того вечора сидів мовчки, лише посміхався, вислуховуючи наші суперечки. Тепер він сказав поблажли-во:

— А ти знаєш — непогано. Цікаво. Твоя фантазія викликає опір, а відтак загострює тве-резий розум, бажання утвердитися на звичному, реальному, надійному. А то, знаєш, якщо віддатися на волю твоїх вигадок, то можна пірнути у хаос, у безликість. Ти анархіст, недисциплінований фантазер! У тебе, як би це точніше сказати, своєрідне завихрення ума, схильність до гіпертрофії деяких абстрактних уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень, в абсолютність, у безмірність. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, бачиш його через безліч емоцій. Навіть вводиш поряд з нашим всесвітом, з меґасвітом сонць та планет, космос якогось всебуття, викінченості, абсолютності. А по якому праву?

— До чого тут право? — обурився я. — В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу, зрештою.

— Мало що ти бачиш, — засміявся Н. — Хіба природа рахується з нашими хотіннями? Вона є те, що є. І не більше. А те, що бажають подібні до тебе "філософи", — не більше, ніж міраж у пустелі. Скільки віків минуло, свідомих історичних віків, у які вже формувалася до-питлива думка, тривав пошук осмисленої відповіді на запитання, — звідки, чому, куди? А чого досягли всі ті "мудреці", святі, йоґи, аватари, месії, пророки? Чи вказали якусь альтер-нативу? Чи відкрили двері до інших світів, крім цього — єдиного?

Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядав і в його криштале-во-прозорих, мов крижинки, насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.

— Не треба вигадок, — повчав він мене. — Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів та формул, ма-шин і експериментів. Усе у видимості. А те, що не сприймають наші почуття, наблизять нам прилади, чутливі помічники розуму. Все можна пізнати, змоделювати. Чому? Бо ми, люди, випадковість. Флуктуація стихій. Природа викинула на кон буття серію підходящих карт, що отримали здатність ідеально відображати реальність і самовідтворювати унікальне, щасливе поєднання часток, молекул. І ця здатність експонентою ринулася в безмірність, навіть уявила себе первісним станом буттєвості, ідеалізувала свою лотерейну випадковість. Та наука вже збагнула вікову "загадку" буття, відкинула всі містичні жупели. Самовідтворення в світі мо-лекул стало надпровідністю в інформаційних каналах біосфери. А раз виникла інформаційна надпровідність, то вона невпинно посилюється, самонагромаджується, самореґулюється. Життя стало "сніговою бабою" інформаційної сфери, воно буде ліпити само себе, аж доки не вступить в дію закон рівноваги і зруйнує надмірну пухлину біовипадковості. Ясно? А ти вигадуєш пришельців з гармонійного світу, із глибин всеможливості.

— Не лише я. Багато мислителів думали про це, мріяли. Наприклад, Ціолковський, Ку-превич, Вернадський, Чижевський.

— Не нагромаджуй імен, — засміявся Н. — Не лякай мене авторитетами. Всі ті вчені, окрім того, що були прекрасними фахівцями в тій чи іншій галузі, мали ще й здатність до безконтрольного фантазування, таку собі рожеву мрійливість. Хто з нас не розчулюється, читаючи казку або дивлячись талановитий мультфільм? Усі ми — діти. Але, Євгене, протри очі розуму. Порівняй себе… і всесвіт. Безмірність — не жарти. Ми ніщо в океані безмірності. Ефемери. Наш вік, сімдесят чи навіть сто років, мить. Були — нема. Згадай минулі імперії, царства, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, храми, будівлі, походи, знання, реліґії, де їхня пиха і велич? Розвіяне вітрами історії, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій.

— Для чого ж ти живеш? — запитав я, холонучи від дивного почуття жалю до нього.

— Як то для чого? — здивувався Н. — Мене хіба питали — народити чи ні? Оскільки ж я все-таки з’явився по невблаганному закону необхідності, то тепер повинен жити і діяти, пливти в інформаційному потоці. І оскільки мій струмінь перебуває в певному поєднанні явищ, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь соціальний орґанізм, я повинен виконувати веління цього орґанізму. Мені приємно жити.

— Для чого?

— Просто так. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади, розгадувати загадки природи. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитися на зорі в небі, купатися в Дніпрі чи в морі, приємно відчувати силу, міць, енерґію, приємно бути.

Що ж, в його словах є маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. І всі його "наукові" ідеї лише переспів прадавнього механіцизму, котрий проповідували ще Епікур, Лукрецій та їхні послідовники. Науці вже давно подаровано діалектику, цей крилатий погляд на антагоністичні складнощі світу. Чому ж такі здібні мислячі вчені ніяк не можуть подолати реліктової очевидності, ринутися у вільний політ мислі, щоб синтезувати інформаційну гору, сотворити з неї тонку, чутливу споруду нового розуміння, безстрашного, революційного? Адже саме життя, виникнувши, було незміряно сміливішим, ніж теперішній його "вінець" — людина. Життя легко долало бар’єри табу і заборон, мужньо самозаперечувалось, щоб сягну-ти небувалого вияву, а ми тепер дрижимо, самозберігаємося, боїмося пірнути в глибини власної тайни. Невже не розуміє він, що життя щось ЗОВСІМ ІНШЕ?

— Усе те, що тобі подобається, скоро й закінчується, — сказав я.

— Ну то й що? — легковажно перепитав він. — Інші продовжать моє відчуття.

— Але ж мільярди людей не т а к відчувають. Є й голодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…

Н. розсердився.

— Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім у науці, в техніці, в біології, в сільському господарстві. Щоб дати радість життя всім. Щоб не було ні холоду, ні голоду.

— Цього мало, — сумно заперечив я.

76 77 78 79 80 81 82