Передай самому товаришеві Венеційському, що ти ходив до мене просити вибачення. Сподіваюсь, таку партію ти зіграв тільки зі мною? Бо не в кожного можуть витримати нерви, хтось і на інфаркт спроможеться вже в королівському гамбіті, навіть не в ендшпілі. Йди!
Він вилетів із хати ще прудкіше, ніж Соломія. Гм, від чемпіона району — до чемпіона світу! Зійти на шаховий Олімп — хто не мріє про такий тріумф?.. Лишенько, як мало треба людині, щоб вона забула й простила! Просто треба, щоб кривдник під’їхав до неї на кривій, щоб очі замилив і за ніс поводив. Глибоко приховане шахове самолюбство — ось та струнка, на якій зіграв оцей хитрунець. Навіть не сказав, хто він і звідки. Та, зрештою, це не має ваги.
Ви вже здогадуєтесь, либонь, що після навідин Соломії та переодягненого гітлерівського офіцера, котрий так і не відрекомендувався, я став чекати на татарську орду. Авжеж, мали вони ввірватись на знахарчине подвір’я не на косма— тих степових конях і не з кривими ятаганами дамаської сталі в руках, не з горловим криком хижих зайд і не з розбійницьким шовковим арканом... Справді, незабаром зупинилось під хатою дві легкові машини, з яких висипало близько десятка парубків. Я не став очікувати гостей у хаті й вийшов назустріч.
їхня спішена ватага вже вступила у ворота. Вирлоокі, щелепасті, лобаті, з кривими та горбатими носами, широкі в плечах. І зодягнені — хто в джинси чи бостон, хто в льон чи кримплен, хто в полотно чи шерсть. Ступали дружно, впевнено, наче молотами гатили в землю. Оточили з усіх боків, немов у бран узяли, й на мить я знову відчув на шиї доторк шовкового аркана.
— Доброго здоров’ячка! — привітались.
— Не від самого товариша Венеційського? — поцікавився я для годиться.
— Від самого товариша Венеційського,— пролунала відповідь.
— Хочете нарешті взяти мене в ясир? — спромігся я на невдалий жарт.— І відвести десь на невольничий ринок у Бахчисарай чи в Кафу?
— Та ні,— стали запевняти похмуро, блимаючи спідлоба, зизом чи косо.
— Значить, на невольничий ринок іще далі, аж у Стамбул?
— Та зовсім ні,— супились вони, хмарились та бурмо— сились.— Сам товариш Венеційський прислав, аби покаялись перед вами та вибачення попросили.
Ой, не стерся ще в моїй пам’яті отой доторк шовкового аркана! Мимоволі я підніс руку вгору й помацав горло. Непривітні ординці стали ще непривітніші — справжня татарва!
— Гаразд, хлопці, йдіть... Передайте самому товаришеві Венеційському, що зустрічалися зі мною.
Повернулися спинами й ордою посунули до воріт. По— втискували свої дебелі тіла в машини, й гуркнули мотори. Післяполудневе сонце зарожевило куряву, що знялась у вулиці від прудких коліс. Криво всміхнувшися сам собі, я сів під грушею на поліно, цюкане-перецюкане сокирою: очевидно, знахарка на цьому поліні рубала дрова. З поля долинав гуркіт комбайнів: кипіли жнива, в розпалі було збирання врожаю. Я подумав про те, що тепер, після всіх недавніх гостей, мені найдужче кортіло б побачити моїх визволителів козаків, що в той весняний день порятували з яничарського полону. Проте не сумнівався, що козаки не навідаються з візитацією, бо вони — молоді шофери, комбайнери, механізатори широкого профілю — зараз на збиранні врожаю. Якщо не в Яблунівці, то в Сухолужжі, в Чудвах, у Великому Вербчому, по інших селах району.
Сидячи під грушею на поцюканому поліні, очікував я зовсім на іншого гостя. Час тягнувся неймовірно повільно, мовби в нього, лінивого, був слід по золотому. Від літньої спеки широкі лопухи під тином поопускали свої капловухі вуха. Пахло сухою курявою й гарбузовим гудинням із городів. Безконтрольно я поглядав раз у раз на наручний годинник, дивуючись: чому бариться саме той гість, на якого я так нетерпляче очікую і який ну просто зобов’язаний висповідатись переді мною! Й коли на вулиці за бузиновими кущами майнула знайома постать, я став напрочуд спокійний. Так, напевне, спокійно почувається в могилі отой Гаврило, який не вмер, а галушка задавила.
Нарешті гість ступив на подвір’я. Й поки дибцяв до груші, я пильно роздивлявся оцю тінь, яка ще так недавно була здоровим, тілистим чолов’ягою. В очах його, здавалось, чоловічки догори ногами стали. Це в тих очах, де ще зовсім недавно мовби космічний пил мерехтів, а зіниці скидались на зоряні галактики. Гострий горбатий ніс, який нагадував форштевень старовинної турецької фелюги, ще дужче загострився: таким гостряком можна було б колись, ідучи в морську атаку, протикати наскрізь судно супротивника. А де поділися соковиті червоні губи, що красномовно, хоч, може, й безслівно говорили про любителя прянощів земного буття? Здавалось, обросли губи порохом смутним та печальним. Куди вже там, щоб у малюнку тих губ угадувалась владолюбна людина.
От що сталося з тим, хто не так давно нагадував Мефі— стофеля доби не гетевської, а нашої. Можливо, саме такого вигляду й повинна прибрати душа митця після титанічних творчих мук, тоді, коли тіло зникає, самознищується, а душа зостається гола-голісінька, безтілесна?
— Ви прийшли до мене за наказом самого товариша Венеційського? — звівся я з поліна під грушею назустріч давно очікуваному гостю — художнику. Авжеж, як ви вже догадались, на знахарчине обійстя ступила нога художника— бороданя. І відзначивши, що борода в нього зосталась на диво густа й пишна, я додав: — За наказом начальника районної міліції?
— Так,— мовив художник плюсклим голосом плюсклого пророка.
— Ваші колеги встигли нанести мені візити раніше,— мовив я, вирішивши грати відкритими картами й не приховувати козирів. Та й чом би мав приховувати, коли всі козирі були в моїх руках.
— Тепер моя черга,— мовив художник, і голос йому затремтів, мов остючок на вітрі.— Сам товариш Венеційський наказав просити у вас вибачення, пригрозивши, що в разі непослуху розцінюватиме мою творчу діяльність за статтями карного кодексу. Мовляв, деякі аспекти моїх експериментальних пошуків у мистецтві пахнуть криміналом.
— Можливо, й так,— мусив я визнати слушність міркувань начальника районної міліції, котрий судив про мистецтво бороданя зі своєї адміністративної дзвіниці, зведеної на строгому кодексі.
— Знову невдача! — зітхнув.
— Так, знову невдача,— не став я втішати його вражене творче самолюбство.
І справді, в Яблунівці він звідав не тільки втіху мистецького самоствердження, а й низку прикрощів і невдач. У пам’яті промайнули деякі епізоди... Ось у фойє Будинку культури бородань перемальовує на стіну налигану натуру — червоної масті, з вигнутими вінком рогами, з рожевим вим’ям корову з колгоспної череди. Основоположник естетики рухомого живопису! Сподівався, що намальована худобина доїтиметься, даватиме шкіру, шерсть, м’ясо. Сподівався, що в майбутньому всі стануть художниками. Рухомий живопис мав сприяти росту матеріального добробуту трудящих, а також розквіту самобутніх індивідуальностей. На жаль, оту корову, що правила за прототип, вибракували, вона потрапила на бойню, й голова колгоспу сказав, що не можна серед селянської маси пропагувати образ такої корови, це в корені суперечить принципам рухомого живопису.
Далі він намалював на стіні у фойє новітній комбайн, котрий наче щойно зійшов із заводського конвейєра. Намалювавши комбайн, бородань явив себе справжнім генієм мотовила, проте, як з’ясувало правління колгоспу на чолі з Димом, генієм не вповні. Бо припустився незначних неточностей: мотовило вийшло трохи менше за розмірами, центруюча втулка не відповідала ГОСТу, ланцюжок транспортера закріплено неправильно, недосконалий у технічному відношенні кронштейн... Авжеж, комбайн із таким мотовилом не міг прямісінько зі стіни рушити на колгоспні поля, щоб збирати високий врожай. Брак, чистісінький брак!
А картина весняного поля, трактори, сівалки, з сошників ллється зерно в рахманний грунт? А на передньому плані— купа суперфосфату, мішки з зерном?.. Здавалось, краще не намалюєш. Проте правління "Барвінку" на чолі з Димом забракувало. Мовляв, автор не поставив перед собою надзавдання. Навіть якась піонерка помітила один із про— рахунків митця: на картині не передбачено біологічний захист рослин від шкідників!.. Отже, основоположник естетики рухомого живопису припускався помилок прикріших одна за другу.
А хіба панно трудової слави принесло бороданеві творче задоволення і перемогу? Хіба нарешті він зміг би сказати сам собі, що його новаторська дорога в мистецтві — правильна, що саме такою дорогою слід іти далі, народжуючи масу послідовників і епігонів, шкіл, шкілок, течій, групок і угруповань? Поклавши руку на серце, він так сказати не міг. Хоч панно трудової слави й вимріяно розумом могутнім, але ж і воно не стало закономірним вінцем творчості, подією в світовому мистецтві...
Ми стояли під грушею на знахарчиному подвір’ї. Листя на гіллі ледь гойдалось од легкого й теплого вітерцю, й на виснаженому обличчі художника ворушилось мереживо тіней. Я болісно відчував на собі погляд його нужденних та злиденних очей: такими очима, либонь, можна дивитись якщо не з шибениці, то з самісінького пекла. Не хотілося б мені бути в його шкурі, не хотілося б звідати такого розпачу, що, дивись, і душу, наче пташку, вигнав би з тіла.
— Невже ви не здогадувались, що невдача — закономірний результат ваших пошуків? — поспитав я.
Перше ніж обізватись, губи йому судомно здригнулись, наче биті електричним струмом.
— Прокладати нові шляхи в мистецтві завжди важко,— сказав.— Та й хіба митець не має права на помилку?
— На помилку, яку змушений виправляти начальник районної міліції сам товариш Венеційський?
Погляд у бороданя знову став злиденний та бідний: якби до бідноти такого погляду докласти ще копійок зо три, то можна купити бублик.
— Своїми поразками я, либонь, уже заплатив по обух.
— То ще тільки сто кіп за петрушку... А доведеться втратити ще сто кіп за рибку! — Зрештою, я не міг стримати свого здивування: — О, яку фантазію треба мати!
Іскри диявольської гордості сяйнули в його дешевій, мов хрін на базарі, пустоті очей. Либонь, і справді пишався своєю фантазією: вродився пирогом, тому й пирожився.
— Хоч почув од вас однісіньке слово визнання, спасибі.— Пожвавішавши від моєї скупої похвали, бородань уже начебто не скидався на голову дохлого лева, а швидше — на хвіст живого собаки.— О, ніхто з сучасників не міг би дорівнятись до мене буйством фантазії! Згодьтесь, що ідея рухомого живопису, який я намагався утвердити в Яблунівці, є грандіозною ідеєю.