— Бачив твого вояку. От що значить кохання! — звернувся до візника. — Не встиг чоловік виїхати з дому, а жінка за ним навздогін.
— Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.
— Що Дмитрові сказали? — застигла, загрузнувши на обочині.
— Щоб ти додому повернулася. Сідай у сани, бо ні слова не почуєш од мене.
І Югина покірно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого Сніженка. Той допоміг їй сісти, пильно поглянув на Андрійка, примруживсь:
— Викапаний батенько... Ти не журись, — звернувся до Югини. — Приїде твій милий через пару годин. Усе добре! Тільки жени його на люди. Ломакою жени, щоб не закисав біля горшків. І розумний чоловік, а обгородився своїм господарством, наче в клітці сидить.
— Розгородиться, — радісно відповіла. — Ви ще не знаєте його.
— Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.
— Мало вивчили.
— Словом, кругова порука. Це треба розуміти, — обізвався візник і підморгнув сивою од паморозі бровою.
На полі стало холодніше. Засніжені проводи кидали на срібну скатерть кількаметрові бинди, а телеграфні стовпи гуділи низько і тривожно, як середина піаніно. Біля розстанні Сніженко притримав коні, скинув кожух і наказав молодиці:
— Закутай краще свого синка. Василю Калістратовичу, — звернувся до візника, — скоріше мчи її додому. — І пружно скочив на дорогу, що вела до його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, і вітер підняв угору веселі струмки хвилястого русого волосся.
— Я пішки дійду. Що ви, люди добрі, — розхвилювалась Югина, підводячись з саней. — Не каліка ж я, заради мене і людей, і худобу морити... — рукою вплелась у віжки.
— Сідай, молодичко, і помовкуй мені. Наш голова знає, що робить, і ти його не переможеш. Не такі проворні старалися... Да, молодичко, голова у нас — правильний чоловік. Справжній партієць! Це треба розуміти.
Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зібрану постать Сніженка, що, лише в одному піджаку, легко поспішає напівзабитою дорогою.
Проїхавши кілометри два, візник обернувся до Югини і показав пужалном вперед:
— Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже і в літах, а тьопає такою дорогою.
Югина підвелась.
— Та це ж моя мати! — скрикнула радісно і здивовано.
— От сімейка, так сімейка. Тримаються одне за одного, як у казці про ріпку.
Назустріч їм з невеличкою торбинкою в руці рівно прямувала Докія. Порівнялись.
— Мамо! — вискочила з саней Югина. — Повертайте назад. Усе добре, мамо. Скоре й Дмитро прибуде, — поцілувала Докію, начеб кілька років не бачилась з нею.
— Я ж казала йому: правди нашої у землю не втопчеш, — прояснилась Докія, нахиляючись до Андрійка.
— Та сідайте мені, бісові баби. А то ще вони й на дорозі мітинг відкриють і почнуть доказувати, чи усуспільнювати худобу, чи ні! — гримнув Василь Калістратович.
— Сідайте, мамо.
— Ні, дочко, їдь сама.
— А ви ж чому?
— Зайду в лікарню. Свирида Яковлевича провідаю. Це й пиріжків йому трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашнє — не завадить. А хто ж спече йому?.. Правда, буде сміятися, вилає, що стільки тьопала, а потім і подобріє. Хоч би не погіршало чоловікові.
— Від нас низький поклін передайте. Скажіть, щоб видужував скоріше.
— Рідня ваша в лікарні? — співчутливо запитав Василь Калістратович.
— Рідня, — водночас відповіли жінки.
* * *
— І ви до Мірошниченка? Це просто наказаніє господнє! Ваш Мірошниченко скоро лікарню в МТС перетворить і увесь медперсонал викурить звідси на тріскучий мороз, — невелика й кругла санітарка, наче в розпачі, сплеснула руками і з удаваним жахом підкотила очі під лоба. Тепер вона на диво була схожа на пухнасту коротеньку перину, з-під якої ненароком проглянуло по-дитячому рум'яне і життєрадісне обличчя.
— Яку МТС? — здвигнула плечима Докія, слідкуючи, як блискавично змінюється обличчя санітарки — від крайнього розпачу до добродушного усміху.
— Яку! Нашу, районну! Чоловік у лікарні лежить, а його начальником МТС назначили. І тепер ще ні світ, ні зоря, а до нього ціле стовковисько в палату збирається. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше пацієнтів до Мірошниченка ходило. І що ж, пособилося? Аякже! Ані чутіньку. Як причепиться, як причепиться, яка сльота — з ума можна зійти, нащо я покладиста натура. То папку тобі з важними ділами, то папірець, то командировку, то чеки тичуть — і мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш, щоб головний не побачив, бо такий тобі компрес поставить... А це тільки що приходить один лісоруб і так проситься, і так проситься, щоб впустити його. Серце ж у мене як віск — пропускаю. Бачу: лісоруб чогось зам'явся і боком, боком, як горобець, старається непомітно вскочити в палату. Придивляюсь до нього, а він до спини приклав пилку і норовить з нею вскочити до хворого.
— Громадянине, що це іще за винахід у медицині? Залишіть свій інструмент у вестибюлі, — гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар його кинуло, очима винувато кліпає. "Не можна, — каже, — Свирид Яковлевич наказали, щоб я з пилкою прийшов". І знову починає проситися. Побігла я до вашого Мірошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб розжалобити мене: "Марієчко, душа моя, радість моя, пропусти його з інструментом. Нову практику хочемо спробувати". — "А як мене головний за цю практику з лікарні нажене?" — "Тоді будеш у мене в МТС працювати. Найкращого трактора тобі дамо", — сміється. Ще й тракторів тих нема і не знати, коли прийдуть, а він уже найкращого дає. Пропустила я лісоруба, а сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику — пропала моя медицинська кар'єра, навіки пропала. Головний мені всю голову скрутить.
Одягнувши білосніжного халата, Докія в супроводі метушливої, балакучої Марієчки увійшла в невелику палату.
— Ну, от бачите! — знову сплеснула руками санітарка. — Товариш хворий, хто вам дозволив нарушати медицинський режим?
— Марієчко, пташко, не сердься... О, добридень, Докіє... — Свирид Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки подивився на жінок. На його незвично пожовтілому чолі виступили дрібні краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвічувалася іскорками сивини. Біля ліжка стояв уже літній лісоруб і молодий чорнявий хлопець. На стільці, вигинаючись, лежала пила, в одному місці присипана сталевою тирсою — Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санітарка докірливо похитала головою і вибігла в коридор.
— Оце так хворий, — підійшла до ліжка Докія. — Пора б уже трохи і вгомонитися чоловікові. Не маленький начеб.
— Розумієш, Докіє, нам треба ліс валяти на будівництво, а лісорубів — на пальцях полічиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два зубці — третій вкорочуємо. Здається, дрібниця, а така пила вдвоє скоріше ріже. Як по маслу іде, тирсою не забивається, не стрибає по деревині... Тільки зубці треба підрізати особливо, отак, — звернувся до лісоруба і, перехиляючись з ліжка, провіз терпугом по криці. — Знайомся, Докіє, з людьми. Це — молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу командировку на Поділля. А це — лісоруб Дем'ян Петрович. Він, кажуть люди, вночі у власній хаті може заблудитися, а в лісах — ніколи.
— Бо в лісах я родився, зріс, а хату зовсім недавно збудував — усе по чужих тинявся, — грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян Петрович.
— Ой, головний іде! — відчинивши двері, в палату влетіла Марієчка, подивилась на всіх зляканими очима і прожогом вискочила в коридор.
Лісоруб, прикусивши губи, під схвальний погляд Мірошниченка, засунув пилку під ліжко. Художник і Докія сіли на стільці.
— Невеликий переполох. Старий з характерцем, — усміхнувся Мірошниченко і звернувся до художника: — Що у тебе нового?
Павло Данилович заворушився на стільці. Темний рум'янець хвилясте побіг до скронь. Захвилювався хлопець, як тільки молодість хвилюється.
— Стільки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої МТС. Це прямо символічно: на місці тюрми стає тракторна станція. Повів мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидів. Відкриває залізні двері — і я бачу: на підлозі лежить добірне пахуче зерно. Зерно там, де смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше подумати, суть нашого нового життя. Ви згодні зі мною?
— Згоден. От збудуємо нову МТС, тоді сьогоднішню будівлю віддамо під музей.
— Вірно, Свириде Яковлевичу... Коли я вас малюватиму?
— Ну, це не швидко буде. І хочеться тобі чоловіка мучити і самому мучитись. От у мене ідея є: поїдь у Кам'янець-Подільський. Там у музеї є портрет Кармелюка. Тропінін малював.
— Ви думаєте, Тропінін? Знавці не мають таких даних.
— А вони хай краще їх пошукають. Усе говорить за це.
— Цікаво. Ви якісь матеріали вивчали?
— Не вивчав, а зустрічати доводилося.
В цей час відкрились двері, і головний лікар у супроводі двох сестер увійшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марієчка, але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселішала, заспокоїлась і знову заметушилась.
— Все збори і збори! — гримнув лікар. — Тридцять п'ять років працюю в лікарні, а таких пацієнтів, як цієї зими, не було.
— Історична зима, Валер'яне Орестовичу, — обізвався Свирид Яковлевич.
— Хворий, ви мене не просвіщайте. Сам знаю — історична! А хто ж історію творить? — насупився. — Люди! Живі люди, а не хворі. До мене привозять хворих, поранених, а вони в халатах тікають з лікарні. Спішать історію творити або, або... — Валер'ян Орестович помітив залізну тирсу на підлозі, нагнувся і спритно, не по літах, витягнув з-під ліжка пилку... — Маріє Іванівно! — крикнув він на всю палату.
Марієчка зразу ж обм'якла і, червоніючи, як троянда, опустила перелякані очі в підлогу. Вона добре знала, що коли лікар величає по батькові, — добра не жди.
— Маріє Іванівно! — затряслись довгі сиві пасма на голові лікаря. — Чи є у вас найменша різниця між лікарнею і дров'яним складом? Ви медичний злочинець. Непоправний злочинець! Я вас під суд, під суд віддам! Ви мені всі, — затупотів на сестер, — з лікарні конюшню зробили! Хлів зробили.
— Валер'яне Орестовичу, — крізь сльози звернулась Марієчка.
— Мовчать! Або говоріть, говоріть. Почуємо, Маріє Іванівно, ваше наукове слово, — з'єхидничав старий.
— Уже й наукове... Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу принесли.