Високо знялися бризки, й колами пiшла вода.
Тур вирнув далеко. На березi вже збагнули, що сталось, i багато печенiгiв стрiляли з лукiв, iншi, ждучи, коли вирне невiдомий, стали на колiна, натягли тятиви.
Стрiли пiрнали в воду близько вiд Тура. Вiн чув їх свист, чув, як поруч булькає вода, i ще раз, ще раз пiрнав. А там поплив через Днiпро, вийшов на лiвому березi й зник у кущах.
Пiзньої ночi на пiвденнiй околицi города, в хижах бiля ворiт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до ворiт. Загорiлось через недогляд, чи, може, залетiла палаюча ворожа стрiла — нiхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожує дерев'яному городу.
— Гасiть її, гасiть! — волали навкруг. Але не було води. I тодi люди кинулись гасити вогонь руками, тiлом, з криком розвертали, трощили хижi. У диму, серед червоних вогняних язикiв вони падали, задихались.
Стогоном i зойками зустрiчали ранок знесиленi, обпеченi люди. Вони просили води, ковток води!
Не тiльки покалiченим, здоровим нiчим було дихати в городi. Повiтря мiж стiнами отруїв дим, iз-за Днiпра встало й швидко пiднiмалось у небi гаряче сонце, за нiч земля остигла, але тепер її немилосердно розпiкало безжальне промiння.
I тодi в самiй серединi Гори, проти теремiв княжих, недалеко вiд Перунового требища, почали сходитись люди. Їх нiхто не збирав, але, здавалося, хтось пiдказував, що треба iти усiм з концiв сюди, до теремiв.
Iшли чоловiки, жiнки, iшли ремiсники з передграддя, люди простi з Подолу. Спираючись на палицi, важко пересувались покалiченi, зi стогоном, що краяв душу, пiдходили обпеченi, на яких страшно було дивитись.
I вже десь iз цього натовпу, мов викинутий хвилею, пiднявся над усiма, став на каменi старий чоловiк з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима — головний жрець Перуна.
Простерши вгору праву руку, вiн кричав:
— Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!
I, як стогiн спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:
— Жертву! Жертву! Жертву!
— Перун вимагає людську жертву! — кричав жрець. Тепер людей нiщо не могло зупинити. Вони дивились тiльки на жерця, що стояв на каменi, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.
I раптом жрець опустив руку, — на стiнах Гори вдарили била. Звiдти залунав переможний крик:
— На Днiпрi лодiї князя Святослава!
Раннього ранку в станi печенiзькому над Днiпром, а далi скрiзь, аж до Либедi, зчинилась тривога, —забряжчали щити, залунали сполоханi голоси.
Раннього ранку вдарили била, задзвенiли щити й почулись голоси i на городницях Києва.
Раннього ранку, тiльки над лiсами лiвого берега стало рожевим i враз заголубiло небо, на Днiпрi проти Києва i скрiзь по плесу, нiби з води, виринули лодiї, на них трубили труби, чулись гучнi крики, а лодiї прямували через Днiпро — до круч i Почайни.
В цей час на Горi вiдчинились ворота, пронизливо зарипiли жеравцi, що так давно не обертались, гучно лiг на другий бiк рову мiст, з города почала вибiгати княжа дружина, кинулись ремiсники, подоляни.
З стiн Гори було видно, як носи лодiй зариваються в пiсок на березi, як з них стрибають вої, як вони вибiгають на кручi, кидаються навперейми печенiгам. Багато печенiгiв було порубано, тiльки деякi з них, що встигли сiсти на коней, помчали понад берегом Почайни, далi понад Днiпром до лiсу над Либiддю.
Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Днiпрi, як пiсля довгих днiв i ночей хотiлось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодiях, несли їх на Гору — жонам, дiтям, якi не мали навiть сил спуститись до Днiпра.
— Слава, слава воям Святослава!
Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дiстався, знайшов на лiвому березi воєводу Претича й розповiв, де i як стоять печенiги. Пiсля того чернiгiвська дружина й усi вої, що були на лiвому березi, вночi пiдпливли до Києва й одолiли печенiгiв...
Проте печенiги не втекли й вiд меча князя Святослава. Вiн зустрiв їх орду, що летiла вiд Києва до Росi, бiля Роднi, почав з нею рать, i печенiги одразу дали спини, їхнiй каган Куря здався на ласку князя Святослава.
Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сiли на в'ялiй травi один проти одного, схрестивши пiд собою ноги, — про мир по покону слiд було говорити тiльки сидячи, — торкнулись руками землi, щоб вона чула кожне слово.
Князь Святослав сказав:
— Дивно менi бачити тебе з ордою тут, пiд Києвом. Печенiги й руси не воюють мiж собою... Хотiв би я — давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва?
Печенiзький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись:
— У нас була голодна зима... Орда iшла, шукала хлiба.
— Ти брешеш, Куря! — крикнув Святослав. — Голоднi зими бували й ранiше, чому не погнав табунiв до херсонiтiв — за коней вони дали б тобi i хлiба, й вина. Та й руськi люди прийняли б вiд вас табуни.
Каган спробував брехати далi:
— Ми хотiли гнати табуни, але руськi вої зачепили нас у полi...
— I ви тодi пiшли на Київ? — засмiявся Святослав. — Нi, Куря, не вiрю я, що руськi вої зачепили вас у полi. У нас є багато дiла i без печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду.
Куря дряпнув рукою землю.
— Говорю правду...
— Нi, брешешi
— Земля знає, — твердив Куря, — я говорю тiльки правду.
I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше.
— Слухай, кагане, — сердито промовив вiн, — Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле? Печенiзький каган мовчав.
— Вiдповiдай, кагане, — голосно сказав Святослав, — Укладемо мир чи зробимо сiчу? Вої мої готовi... —
— Мир, — дивлячись у землю, сказав каган.
— Тодi говори правду... Куря мовчав.
— Я допомагав ромеям, — нарештi сказав вiн.
6
Чим ближче доїжджав князь Святослав iз дружиною своєю до Києва, тим бiльша руїна вiдкривалась його очам... Над широкою, швидкою Либiддю лiс був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу, хмарами лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави бiлiли костi коней, скрiзь чорнiли слiди пожарища.
I от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стiнах города заявляються сторожi — аж тепер прийшов князь, — риплять жеравцi, опускається мiст.
Князь Святослав засмучений їхав по Горi — й тут пожарище, скрiзь руїни, попiд стiнами могили й могили. Почувши тупiт коней княжої дружини, iз хиж на Горi, з теремiв вибiгали люди. На них страшно було дивитись, — що тiльки робить брань!
Бiля княжого терема, де стовпились усi дворяни, Святослав круто зупинив коня, привiтався i, не розпитуючи нiкого, швидко пройшов сходами на ганок, ступив у сiни.
Тут, у сiнях, вже стояли i, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом iз боярами. Князь Святослав привiтався з боярами, пiдiйшов до синiв.
Минуло небагато часу, коли бачив вiн їх востаннє, але як змiнились вони: Ярополк витягнувся, погрубiшав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блiдий, несмiливий. Один Володимир кинувся до батька, поцiлував його. Але одразу ж, помiтивши, що брати образилися, вiдступив...
— Як княгиня? — запитав у бояр Святослав. Слова його почув священик Григорiй, що вийшов з дверей свiтлицi княгинi.
— Вельми хвора княгиня наша, — вiдповiв священик, —А про тебе вже чула, кличе...
Княгиня сидiла у свiтлицi, що виходила вiкном до Днiпра, у крiслi, спершись на поручнi, iз заплющеними очима — думала чи, може, спочивала.
— Мамо! — тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.
Вона одразу розплющила очi, — як глибоко запали тепер вони, — пiзнала сина, простягла вперед руки...
— То ти й приїхав? — дуже тихо сказала княгиня.
— Приїхав... примчав, коли почув звiстку про Київ.
— Спасибi, синку!
Святослав пiшов уперед, схилився перед матiр'ю на колiна, i вона поклала руку на голову сина, поцiлувала його.
Материнська рука! Вiн добре знав цю мiцну колись i теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?
— Мамо! — запитав Святослав. — Що з тобою?
— Видиш мя немощну сущу, — з болем вiдповiла вона. — Не можу нi їсти, нi пити, болить... все тiло... серце.
— Так покличемо лiчцiв, сотворимо жертву...
— Вже нiякi лiчцi й жертви менi не поможуть... Молюсь богу, щоб кiнчились мої страждання... Молись i ти, сину!
Вона заплющила очi, деякий час мовчала, а тодi нiби прокинулась, сказала:
— Що я i мої немощi, сину? У Києвi було дуже тяжко, печенiги мало нас не одолiли. Але людiє стояли твердi духом...
— Знаю, мамо, я зустрiв орду бiля Росi й гнав до Днiпра. Говорив i з каганом Курею. Печенiгам заплатили й наслали їх на нас ромеї...
— Знову вони, — важко зiтхнула княгиня, — Нi, ти не помилився, що пiшов на них, Святославе. I як там?
Вiн розповiв їй усе, що сталось вiдтодi, як рушили вої до Дунаю, розповiв, як брав городи в Болгарiї i як мало не дiйшов до Преслави...
Блiда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповiдь сина i нiби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина i його воїв у Болгарiї.
— А син мiй Улiб? А Свенелд? А Iкмор? Говори, говори, сину!
I Святослав вiдповiв на всi її питання.
— Добре! — сказала вона, коли Святослав кiнчив розповiдь. — Немає кесаря Петра, — що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, вiн згадає дiда Симеона, уклади з ним мир...
— Ой нi, — з гiркотою сказав Святослав. — Що Петро, що Борис, — обидва сiрi, грецькi. А з Константинополя Бориса пiдтримує новий iмператор — Iоанн Цимiсхiй.
— Так пошли пiдмогу дружинi своїй на Дунай, нехай блюде межi нашi, а сам побудь тут, у Києвi...
— Нi, мамо, негоже менi в Києвi бути, доки кесарi i iмператори не розбитi, доки вони насилають на нас печенiгiв. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там усi блага колись сходились, а зараз зiйшлась вся лжа. Там зi мною поряд стали не кесарi, а болгари, — там середа нашої землi, мушу i я там бути.
— А Київ-город? — болiсно промовила княгиня. — Не знаю всього, але боюсь i за землi нашi. Котре вже лiто iде вiйна...
— Думаю про Київ-город i про землi нашi, — спробував заспокоїти її Святослав. — Але ж тут сидиш ти...
— Що я? — посмiхнулась вона.