От тобі, дівчинко, й гостинець...
Павло розсуває шмаття Дабиитової сорочки і припадає вухом до грудей. Серце б'ється чітко, ритмічно. На грудях ятриться велика вирва.
— Аанис, — кличе дівчинку, вдаючи з себе спокійного.
— Хто? — виривається в неї тривожне запитання.
— Збігай до мене в хату, візьми на вікні пляшечку із спиртом і неси сюди. Не забудь рушника захопити.
Аанис ще якусь мить стоїть, переминаючись з ноги на ногу. Наче жде чогось. Так воно і є. Її чорні оченята палають. У них видовжилося німе й тривожне запитання — хто?
— Ну йди Треба кров спинити.
Почувши про кров, дівчинка блискавкою шугнула з лісу. За нею покульгав Тигин.
Зоставшись біля Дабиита, Грабовський почав оглядати його Мисливець був добре понівечений. Права рука, вибита з ключиці, лежала безвільно на землі, наче обривок товстого мотуза. Жили на лівій нозі, трохи вище коліна, немовби перерубані. Глибокі сліди ведмежих пазурів темніли на обличчі, спині, грудях. Видно, довго змагався чоловік з лютим звіром. Що ж тепер робити?
Як же він, Дабиит, сьогодні з'явився тут? Невже за два дні полагодив усі свої справи в Мархіно? Тричі вже викликали Дабиита за юрту в Бордонському наслегу: чому старий Байбал вештається по світу та ще й податку в казну не сплачує? Крутили, вертіли, мов злочинця, допитували. Думав, що заспокоїлися, бо ж останнього разу, коли їздив на виклик голови управи, одвіз їм півсотні білячих та заячих шкурок. Але на тому, видно, не минулось. Знову покликали чоловіка...
За роздумами Грабовський і незчувся, як з-за куща вихопилася Аанис.
— Ага?! —-— викрикнула дівчинка й остовпіла, дивлячись на закривавлене Дабиитове лице. — Ага-а... Тато-о...
— Цить, Аанис, цить, — розгубився Грабовський, лаючи себе за те, що не придумав, як зустріти дівчинку, щоб вона не перелякалася. — Давай сюди, — схопив її за рученята. — Не плач, татко здоровий. Ось ми йому зараз...
Вливши кілька краплин спирту мисливцеві в рот, почав обкутувати його рушником поперек грудей. Коли притиснув рушник до вирви, гамуючи кров, Дабиит розплющив очі і застогнав. Почувши батьків голос, Аанис ще дужче заплакала, а Тигин, що сидів біля неї, зализуючи скалічену ногу, хижо наїжачився і загарчав.
— Не плач, Аанис, тато вже дивиться.
— Дивиться?
— Еге ж, — ствердив Павло, хоч мисливцеві очі, блиснувши на мить, знову заплющилися.
Скінчивши порати непритомного, Грабовський зітхнув. А що ж далі робити? Удвох з дівчинкою вони не допровадять Дабиита додому.
— Тепер, Аанис, біжи в містечко за людьми.
Покликавши Тигина, дівчинка рушила.
Грабовський підвівся і лише тепер відчув гострий біль у ногах. Наче сотні голок ворушилися в них, немилосердно колючи. Довго навпочіпки порався над Дабиитом, от вони й заніміли. Ще ж, здається, не такий старий, тридцятий рік іде. Он Ромась лиш на два роки молодший за нього, а дивись, який дужий та шпаркий. Так захопився описом Вілюйського округу, що й місця не може собі нагріти. Все шукає, розкопує, ніби золотошукач. Допався чоловік до живого діла і ніби вдруге на світ народився.
20
Дабиитове подвір'я було переповнене людьми, а господар лежав на ведмежих шкурах під юртою і глухо стогнав. Біля нього, вклякнувши на колінах, розпачливо голосила Балбаара.
Грабовський покликав до себе Аанис, котра стояла в дитячому гурті і розповідала, як вони з Тигином знайшли під лісом батька. Даючи їй записку, сказав:
— Скоренько однеси до Гаврилових. Якщо Ольга Василівна дома, передай, щоб негайно йшла сюди.
Дівчинка вибігла з двору.
— Легіентей... Легіентей... — шугнуло натовпом.
Люди шанобливо розступилися, даючи дорогу місцевому шаманові і двом чоловікам, що несли за ним з півтора десятка орлів, ворон, чайок, гагар, зозуль, сайок та інших птахів, вирізаних з дерева, і невеличкий бубон.
Про Легіентеєві камлання проти різних хвороб Грабовський уже чував, але самого шамана, вславленого серед вілюйчан, ще не бачив і тому зараз роздивлявся його з неприхованим інтересом. Власне, в Легіентеєві, порівняно з іншими якутами, нічого особливого не було. З-поміж них він вирізнявся хіба що опасистим черевом, навдивовиж пронизливими, пойнятими хижим блиском очима та куцим шкіряним кійосаном, облямованим багатьма залізними й мідними прикрасами найхимерніших форм. На голові в шамана стирчала висока однорога шапка, спереду і ззаду підбита дорогим хутром, а носки чобіт скидалися на пазуристі ведмежі лапища.
Балбаара підвелася й поспішила назустріч Легіентеєві.
— Ой, горе в нас, велике горе, — простягнула благально руки.
— Що з ним трапилося? — запитав Легіентей, не дивлячись на Дабиита.
— Ведмідь покалічив.
Шаман закопилив масну губу.
— Не плач, — кинув невдоволено. — Слізьми не зарадиш. Ведмідь, значить. Даси корову і...
— Корову?! А як же ми без неї?
— Корову й п'ять лисячих шкур, — додав Легіентей тоном, що не допускав жодних заперечень.
— Боже!..
— Як знаєш. Каліцтво від йоге — то страшне наслання, його важко подолати.
— Хай уже й так, аби тільки жив.
— За це ніхто поручитися не може, хіба що святі духи. Значить, корова сьогодні буде в моїй череді...
Легіентей кивнув двом своїм помічникам, і ті, оддавши йому бубон, почали ставити довкола Дабиита дерев'яних птахів, які символізували собою святих духів.
Шаман глянув на недужого, обійшов усіх ідолів, спиняючись біля кожного і нечутно щось мимрячи. Звів побожно очі до неба і якусь мить остовпіло стояв. Нараз з усієї сили гримнув у бубон і підстрибнув. Далі годі було й розібрати, що діялося з ним. Вигукував якісь закляття, лиховісне завивав, чудернацько викривляв руки, ноги, трясся, наче в лихоманці. Все це, як і несамовите дзеленчання брязкалець на кійосані, приголомшувало людей. Діти, що раніш було вилізли наперед, тепер схлипували і ховалися за дорослих.
Шаманове біснування не займало тільки Дабиита — мисливець продовжував лежати з заплющеними очима. У воротях показалися Аанис і Ольга.
— Сюди йдіть! — гукнув їм Грабовський.
Гаврилова пройшла між ідолами і взяла Дабиитову руку, слухаючи пульс.
Легіентей коршуном кинувся до неї.
— Хто ти така?
— Милосердна сестра, — відповіла Ольга, видобуваючи з своєї валізи медичне приладдя.
— Руська? Політична? — гримів шаман.
— Для хворих це не має значення.
— Але Дабиит — саха, якут.
— І це нічого не важить.
— Важить! Ти хочеш отруїти його! Я справникові поскаржусь!
Грабовський став між Легіентеєм і Гавриловою.
— Скаржитися можете й маєте право, — кинув шаманові, — але лікувати потерпілого не заважайте. Дабиитові зараз потрібна медична допомога, а не ваше біснування.
— Біснування?! — верескнув шаман, немовби його шилом шпигонули. — Я самому губернаторові!.. Дабиит — саха і може бути врятований тільки камланням. Ви, політичні, не втручайтесь в наше життя, ми, якути, самі розберемось. Не дозволимо вам його труїти. Ідіть геть!
Грабовський не рушив з місця, а Гаврилова тим часом перев'язувала мисливцеві рани.
— Балбааро!! — затупав ногами шаман. — Вижени їх з двору! Зараз же вижени! Геть! Геть!
Приголомшена лихом жінка тільки скрушно хитала головою. Вона посоловілими очима дивилась на людей, наче питала їх, що їй робити, але вони мовчали, перелякані.
— Чого стоїш? — наступав Легіентей. — Хіба не бачиш, що вони отруюють твого чоловіка? Виганяй!
— Кого виганяти? — донеслося з вулиці.
Грабовський озирнувся і побачив Байбала й Дулембу, які забігли в подвір'я, тримаючи в руках довгі вудлища.
— Кого, питаю, виганяти? — гукав Байбал.
— Легіентей велить, аби я їх вигнала, — відповіла Балбаара, показуючи на Грабовського й Гаврилову. — Вони, каже, труять Дабиита, а я...
Та Байбал уже не слухав невістку. Посинілий від обурення, не тямлячи себе, він розмашисте ступнув до Легіентея, вихопив у нього бубон і жбурнув об землю.
— Труять?! — гукнув, захлинаючись. — Це ти сказав? А хто тебе сюди просив?
— Я сам прийшов! — врочисто відповів Легіентей. — Сина твого рятувати прийшов, Байбале, від отрути.
— Сам?! Ану забирайся геть, щоб тобою й не смерділо! Іди рятувати своїх тойонів, яким лижеш сідниці.
— А-а-а! Он як, — наїжачився шаман. — Ти тягнеш руку за політичними злочинцями, царевбивцями? Зневажаєш заповіді великого шамана?
— Не твоє діло! — одрубав Байбал. — А політичними мені не дорікай, бо я не ручусь за себе. Іди!
— Я піду, але пам'ятай про кару святих духів.
— Геть!!
Зганьблений шаман ще трохи потоптався і рушив з двору.
— А корова щоб сьогодні була в моєму загоні, — подав голос уже з вулиці.
— Яка корова? — не зрозумів Байбал.
— Наша, — відповіла Балбаара. — Він заправив її за камлання, і я пообіцяла, бо ж іншого виходу не було.
— Дурна! — гримнув старий і погрозив Легіентеєві кулаком: — Я тобі дам корову!
Люди якийсь час стояли, мов приголомшені.
— Байбале! Байбале! — загукали навперебій Легіентеєві помічники. — Що ти наробив?
Розгублені й перелякані, вони повизбирували своїх дерев'яних ідолів і кинулись навздогін.
Тільки тепер натовп, здавалось, прийшов до тями.
— Образив шамана...
— Скривдив святих духів...
— Гніву неба не минути... — тривожно гомоніли люди й поволі виходили з двору.
--— Куди ж ви? — хапала Балбаара їх за поли, забувши.вже й про недужого чоловіка. — Покидаєте нас самих?
--— Не знаємо, нічого не знаємо. Шаман, Легіентей, — озивались до неї ті, що ще не встигли вийти з подвір'я, але також поспішали за передніми.
— Чого ти, Балбааро, побиваєшся? — гукав Байбал. — Чого? Хай тікають, коли такі.
Скоро подвір'я майже спорожніло: на ньому залишились тільки найближчі Дабиитові сусіди, що, мабуть, зважили на Балбаарине слізне благання та плач маленької Аанис.
Прикра пригода глибоко вразила Грабовського. Дивувала не так Байбалова звага, як поведінка людей, що залишили скаліченого мисливця й пішли за шаманом. Але чим глибше вдумувався в цю пригоду, тим ясніше добачав те, що раніше й не приходило в голову.
Яка незмірна далина пролягла між Якутією і Україною! Її навіть важко уявити. Яка колосальна відмінність у способах життя та рівнях духовного зросту мешканців обапіль Лени і Дніпра, Вілюя і Бугу, Індігірки та Дінця, Колими та Десни, а забобони, моторошний страх перед карою господньою — все таке споріднене й близьке. Хіба там, на Україні, не так само, як тут? Трудовий люд, а найпаче сірома, подібно до Байбала, дошкульно глузує над попами, називаючи їх брехунами, ненажерами, п'яницями, жіночими облесниками, лицемірними боговідступниками, і водночас боїться їхніх погроз, нерідко й зрікається своїх близьких, друзів, навіть кревних родичів, відданих з амвона анафемі, покараних єпітимією.
Дивувало й інше — взаємини між Байбалом та Дулембою.