— Чи мені до воєн ваших? Своя лялька коло цицьки, а мужик мій, як і ви оце, десь по лісах бігає вовком".
Дак перерили яни у хаті моїй усе чисто, і з коморі, і на горищі, і в клуні снопи розкидали, а гальки ж не одкрив їм Бог, де Сарині дєтки.
Тоді сказали люди, що в двір до Христі прийшли: "Підеш з нами до отамана, хай йон розбирається з тобою, бо нам точно підказано, у кого Сарині виблюдки". Узяла Христя на руки синочка свого, сонного., і пішла до причалу, а лісовики — за нею, півколом, наче вовча тічка. І як минала Христя гору Жомирівку, попелище, де хата Шльоми та Сари досі стояла, на очі тяжко лягло: ще диміло попелище і пір'я та пух од подушок Сариних білим снігом політувало. А як ішла Христя повз верби в березі, побачила вона на вербі старій, п ять обчухраних гілок якої, як п'ять пальців, угору стриміли, побачила вона мертву Сару, вірьовками до гілля прив'язану. А нижче, на дошці, до вербового окоренка прицвяшеній, написано було дьогтем: "Ой яка я, Сара, сміла, що й на вербу сіла, на весь світ дивлюся, отамана не боюся…"
Зайшлося серце Христі з жалю до людини, безвинно загиблої, з жалю до сиріт Сариних. Змахнула сльозу Христя, і тут самого Вовчара побачила. На бричці він сидів, залізом кованій, у шапці-кубанці і в чорнім чекмені наопаш. Бричка на крутому березі стояла, гризли вудила коні баскі, кулемет на бричці однооко дивився бік Лютежа, де матроський загін, рибалки розказували, отаборився. "Ти, Христе, що, по городах подолом метляючи, жидівським духом пропиталася, що Сариних щенят пригріваєш?" — хрипло запитав Вовчар. Було його обличчя червоне од випитого та з'їденого за ніч. "Калі б мені тольки й клопотів, що чужі дєтки. Аби хоч своєму лад дала", — смиренно одказала Христя.
Важко дивився на неї отаман лісовиків, і ніздрі його роздувалися, як у звіра, що кров учув. Тоді скочив з брички, прихилитався, брязкаючи зброєю, якою був обвішаний, до Христі і різким, нежданим ривком вихопив дитину з її рук, а двоє людей його стали між ним та Христею. І підняв він сповиток із синком Христі над краєм кручі. Унизу вода криваво червоніла — сонце над Чорним лісом визублювалося, наче згусток крові: "Де жиденят сховала, кажи скоріш, докуль я добрий!" Обмерла Христя, і тільки очі її жили на лиці білім як полотно, і струменіла з очей її сила дивна, а що то за сила — сама Христя не знала, і ніхто, не знав. Уже Уляна Несторка, як прийшла надвечір Христю провідать, про пережите нею од людей почувши, сказала: "Се, молодичко, сила добра в тобі. Хоч і гомонять, що зло всесильне, а добро кволе, як мале дитя, нерозумне, а — неправда сеє. І крихта добра для жисті болєй важить, аніж усе зло світу. Бо зло — безплідне, а з крихти добра, як із зерняти, нова жисть виростає, продовжена в часі. Так ще мій Нестор покійний казав, і я кажу".
І в'янув Вовчар у промінні очей Христі, широко розплющених, і відступав од краю кручі, і прохрипів примирливо: "Де твій Євмен тиняється?" — "Мо'(як і ти, з бабами та дітьми воює, хіба я знаю?" — осміліла Христя. "Хоч і не зі мною йон за мужицьку свободу бореться, але знаю, що й не з жидами та комуністами. І за єто я сину його жисть дарую, хоч ти, жидівська прихвосниця, і не заслуговуєш на добрість мою отаманську. Але язика прикрути і знай: очі й вуха мої — скрізь є. Одкриється, що під подолом твоїм жиденята, вознесуться душі — твоя, сина твого і щенят жидівських — до неба, з димом хати твоєї…"
І повернулася Христя додому, з сином на руках. А увечері нагодувала дитя своє, поклала, сповите, у ночви, а біля ночов посадила свекра сліпого, щоб колихав. Тоді дошку в засіці підняла, вивела дітей Сариних з хати і провела коноплями в берег, де човен припнутий був, Євмена дожидаючись, бо любив Євмен рибалити. І посадила вона дітей Сариних у човен, і сама біля них сіла. І відштовхнулася вона од берега тихо, щоб і вода не шелеснула в очереті, і попливла вона Білорічицєю до Невклі, а вже ніч була глупа і спало село. І випливла вона з дітьми Сарикими у Невклю і попливла за течією, до лівого берега веслом вигрібаючи. І довго вони так пливли під небом зоряним, аж поки забовваніли попереду обриси пароплава, що неподалік Лютежа причалений до берега стояв. І окликнув їх вартовий з пароплава голосом строгим, але відповіла Христя, що пливе жінка з дітьми, щоб не стріляли.
І дозволили яни, матроси, підпливти мені ближчей до пароплава. Тади вийшов на палубу командир червоних. І розказала я усе чисто, як на духу, і опустився у човен матрос, і дєток Сариних на палубу передав. І обіцявся командир до Мрина їх доставить, а там уже люди раду їм дадуть. Тади подякувала я і в ніч одпливла.
І вигребла Христя до правого берега, і залишила човна під кручею, бо вже не було сили гребти супроти течії, та й минала ніч, зоряниця займалась над сиволозькими лугами, а над Невклею білим маревом туман клубочів. Вибралася Христя на кручу поблизу Будища і почеберяла стежкою у бік Пакуля. І берегла її доля: ніхто не перестрів, ніхто не побачив, лише ніч і бачила. Уже розвиднювало, як перебрела вона Білорічицю і, мокра як хлющ, переступила поріг хати своєї. І мовив до неї свекор голосом докірливим: "Христе, врем'я тепер такоє: аби свою голову людяка на плечах уберегла…" — "У всяке врем'я людина людиною мусить зоставатись, якщо Бога за душею має. Хоч і тяжко сеє… — зітхнула Христя, в сухе переодягаючись. — Хіба є врем'я для добрих, а є — для злих?"
І нічого не відповів їй Пантелій Отрох.
Дак я вам гомоню, а ви — послухайте: правильно Христя і зробила, що керенок од Сари не взяла. Бо тими керенками уже стіни обклеювали. А треба було у Сари золото взять. А золото у Сари було, я вам гомоню — було! Тольки не знайшли його хлопці, хоч подушки й перини потрошили, аж білим мело по березі, як серед зими. А Корнет піднісся тади Вовчареві, що підгледів у вікно, як Сара золото у піч замуровувала. Дак хлопці розібрали піч ту по цеглині, але нічого не знайшли. Уже осьдечки по війні, як розбудовувалася цегельня, і той узвишок, де Шльомине дворище було, прихопила. І як зачепили бульдозером погріб, у кручі мурований, дак посипалися катеринки, наче листя восени. Дєтки кораблики з них робили і по воді пускали. А я тади пором у березі стеріг. Дивився я на ті кораблики з грошей давніх та й думав: ось як яно у світі ведетья, а колись же за тії катеринки людяки одне одному голови проламували. Золото ж так і не знайшлося, мо, Шльома, як уже робив у городі, у тому ГПУ, приїхав та й відкопав, так, що ніхто й не бачив. А якби Христя не була дурна та золота у Сари потребувала, не поскупилася б Сара, бо кожна матка, хоч яна і жидівка, задля дєток своїх останню сорочку із себе зніме і оддасть, так яно природою в ній закладено. А мала б Христя золото — і своїм дєткам не дала б померти голодною смертю познєй уже. Бо тади як — люди мерли, наче мухи, а за золотішко — у тому торгсині і хліб, і гречка, і що хоч. Так властю було влаштовано, щоб золото з людяк викачать, мо', й голод для цього пороблено було. Бо тади притьопала до мене Христя, упала на коліна переді мною, як перед іконою: "Дядьку, ви ж мені ріднею доводитеся! Дайте кули-дочку хлібця, бо вже мої дєтки од голоду пухнуть, уже плачуть, що їм ніжки важкі". Док я їй, правда, одрізав кусень добрий, у млині я в те врем'я робив, і голоду ми не знали. Так, нехватки були. Одрізав і кажу: "Бач, Христе, жиденят ти рятувала, а хто тепер од твоїх дєток смерть голодну одведе, хіба що Бог жидівський?.."
Дак розказують же, що Шльома їй за добро таки добром оддячив. Се в годі двадцять дев'ятім уже. Тади ж Євмен, з большаком їхнім, Яковом, тольки прижимать стали, повіявся кудись далеко, на роботи. А Христі з меншенькими не минула лиха година. Сам я їх і конвоював до Мрина, на відправку. За наказом Громницького, я тади в активістах ходив, галіфе приміряв. Дак Громницький скомандував: "На голих підводах куркульню одправлять!" А я — дозволив їм солімки підстелити. У Мрині, на станції, набили їх у столипінські вагони, як оселедців у бочку, і повезли світ за очі, в Архангельськую губернію, у ліси. А Шльома був старшим у тому поїзді, од ГПУ, і в нього списки на руках були. Дак йон і вичитав Христю у тих списках, а знав, хто його дєток колись порятував. Вичитав йон Христю у списках і наказав своїм помічникам, щоб привели до нього у теплушку. І гомонить Шльома, се уже Христя розказувала познєй: "Христе, може, ти мене і не впізнала, то знай, що я — Шльома із Пакуля, ти дітей моїх колись порятувала од смерті страшної. І я тепер твоїх порятую, як можу, бо за добро добром треба платити. Звідти, куди ми вас веземо, тобі ходу назад не буде, сама, може, і виживеш, а дєтки твої — навряд, бо там — ліси, та сніги, та морози, і більш нічого. Зроблю я так, що на одній із станцій, де поїзд стоятиме довго, зможеш ти вийти з вагона, дітей своїх узявши, і піти куди очі бачать. А я викреслю тебе із списку свого як померлу в дорозі. А як рушиш ти куди очі бачитимуть, простуй на південь, на сонце тепле, і більше сільських доріг тримайся, а великі міста обминай, бо там тебе перепинять і документи спитають. А я тобі ніякого документа дать не зможу, бо й мене за галіфе моє формене візьмуть… Я — на службі такій, що ніхто не пожаліє, не помилує". І так йон зробив, як обіцявся. І йшла Христя на сонце тепле, глухих місць тримаючись, місяців зо три ішла, чи й болєй. Дєток своїх несла і вела, бо одному ще й двох годиків не було, а друге уже ніжками чеберяло, за спідницю матчину ухопившись. І пропішкувала яна так через увесь Європ, із сівера на південь, як птиця восени летить, од зими спасаючи жисть свою. Пропішкувала через увесь Європ до самої Сибережі, що по той бік Невклі. А тамочки, у Сибережі, тітка Христі проживала. Дак Христя залишила в тітки дєток своїх і через ліси Сіверські, повз болото Замглай до Невклі притьопала. І Невклю уночі перепливла, бо яна добряче плавала. А як перепливла Христя Невклю, на своє дворище прийшла, душу її додому вірьовкою тягло, мо', надіялася, що вже Євмен із сином прибрели, раду дадуть. Але стояла хата пусткою, по стріху в бур'янах. І стала Христя хату чепурить, баба є баба. А хтось Громницькому і піднісся. Піднімає йон нас, активістів, серед ночі по тривозі: "Підете Христю Отрохову ловити, бо вона — наче та кішка, куди в мішку не занесеш, хоч на край світу, а додому вернеться".