Ніщо не допомогло. Нещадний вихор гнав Ок-сану назустріч невблаганності. Вона не знала, що це таке, як його позбутися. А може, й не хотіла.
Викликала в пам’яті образ Євгена, та він покривався туманом, відходив у небуття. Кар-тала сама себе за поспіх, за необачність, за легковажність, але думки були скоротечні, невагомі, безсилі.
Натомість перед внутрішнім зором поставав образ Романа — яскравий, бажаний, гаря-чий. Він переслідував, манив, як магніт. Вуста прагли ще й ще того жагучого відчуття. Вона летіла назустріч йому.
Вони прийшли до якихось знайомих у Десятинному провулку. Там було ще дві пари. Оксана познайомилася з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого. Дівчата з нафарбованими віями, виліплені по кіновзірцях; банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Та яке це має зна-чення?
Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксани, купав її в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.
Крутився магнітофон, лунали мелодії фокстротів, танґо, чарльстонів. Під ці мелодії можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, відчувати жар, що так і пашить від нього.
Оксана усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. "А ви читали Хемінґуея? Невже не читали? Так ви багато втратили!" "На виставку Реріха черга була зо два кілометри. Я стояла п’ять годин. І таки достояла". — "Ну й як?" — "Потрясно. Колір, екзотика, гори!" — "А мені більше до вподоби Пікассо. Чудо! Дивишся — голова обертом! Яка експресія, яка тайна! У Реріха все на поверхні. Потім холоднувато — сніги, гори. А Пікассо розчиняє тебе в складнощах світу, веде у хаос почуттів, у таємницю нашої заплутаності".
Й не згледілися, як хлопці й дівчата розійшлися. Роман і Оксана залишилися вдвох. На-стала тиша.
В кімнаті було порожньо. На столі об’їдки, забруднена скатертина, попільнички з недо-курками. І вони — віч-на-віч. Та шум машин за вікнами.
Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти неї.
— А де ж усі?
— Розійшлися…
— А господиня?
— Її нема.
— А ми?..
— А ми… разом…
Він встав, повільно, дуже повільно наблизився до неї, взяв за руку.
— Ми завжди будемо разом, любов моя, вічна моя, радосте моя!
Вона заплющила очі, прошепотіла:
— Ще, ще говори…
Він підняв її зі стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала. Чого вона ждала?
Він поніс її, притиснув до себе. Золотиста коса розпустилася, Роман цілував крізь пасма волосся її губи, щоки, очі.
— Неси, неси! Цілуй мене. Пригортай мене. Я твоя, навіки твоя.
Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирадла приємно обняли її. Спати, спати, спо-чинути, поринути в мрії, в небувале.
Він скидає з неї сукню, панчохи, пояс. Що він робить? Навіщо? Так… не можна… Так непристойно… її ще ніхто не торкав…
Вона хотіла щось сказати, заперечити, але тіло не слухалося, руки обважніли, повисли, як зламане віття.
Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди.
— Зажди… зачекай!
Вона щось бурмотіла, опиралася. Та ніби обвал з гір покотив її вниз, вниз, до прірви, до мороку, до таємниці. Болем пройняло тіло. Блискавиця осяяла на мить свідомість. Оксана жахнулася, закричала, запротестувала, але вже нічого не могла вдіяти. Нічого.
Тіло безвладне, не належить їй. Воно розтерзане, змучене, принижене. Таке відчуття панувало лише хвилю. І відкотилося в далину. Безладно промайнули уривки думок: Марія… пришелець із всебуття… Євген… його сині дитячі очі… Сині чи сірі? Чому Євген? Звідки пришелець? Де вона, що з нею трапилося?
Вона розплющила очі.
Роман стояв біля вікна, хутко вдягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела рука-ми по своєму тілу, жахнулася.
— Де я? Що зі мною? — простогнала.
Він кинувся до неї, став на коліна, припав вустами до руки, почав цілувати.
— Ти зі мною, голубонько, — ніжно прошепотів. — І завжди будеш зі мною. Так ти, виявляється, дівчина? Ти мене вбила! Чесно кажу! Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?
Темрява застилала Оксанині очі. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею трапи-лося? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім — по-рожнеча, спустошеність і огида. Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?
Вологі руки Романа, липкі вуста, осквернене тіло…
Ніч, ніч! Що ти наробила?
Мелодія четверта
ГОРЕ І РАДІСТЬ
ГОРЕ
Оксана вийшла з теплохода у гирлі Десни. Відділилась від гурту пасажирів, зняла чере-вики, поволі побрела по мілководдю. Понад лозами, понад плесом ріки з криком літали білі мартини. Вона задивилася на них, зітхнула. Потім вибрела з води, притулилася щокою до тонкого тремтливого стовбура верболозу. Замріяно оглянулася довкола. Як давно вона не була ось так, на самоті з красою. Як тут невимовно гарно, вільно, чудово. Звідки ж у серці тривога й біль?
Ніч, ніч… То все вона натворила. Буря зірвала пелюстки з ніжної квітки, і вже не по-вернеш незайманості душі, чистоти й легкості. Спалені крила серця… Євгене, химерний хлопче, навіщо ти написав мені марного листа? Навіщо покликав сюди, подалі від міського клекоту? Невже гадаєш, що луки деснянські відновлять те, що навіки вмерло? Що я скажу твоїй душі, твоїм ясним очам? Бурхлива ріка, сильна й жагуча, понесла мене на кам’яні по-роги. Хто відає, що чекає мене там, у водокрутах?
Поміж кущами верболозу зненацька вигулькнула знайома постать. Почувся радісний вигук.
— Оксанонько! Ось де ви!
Євген біжить босоніж по піску, проміниться щастям, ніби птах, що повертається з вирію. Доле, що вона скаже йому, як подивиться у сяючі очі?
— Оксанонько, добрий день вам!
— Вітаю вас, Євгене.
— Вже кілька днів я вас шукаю, і все не можу зустрітися. Ви пробачте, що я написав листа і покликав вас сюди. Повірте, для мене це дуже важливо… Побачити вас — щастя!
— Хіба ви, Євгене, не знаєте…
— Мовчіть, мовчіть, Оксанонько. Тоді я захопився. Я дуже винен. Захопився супереч-кою, а ви скучали. З мого боку неетично вийшло. Дуже неетично, грубо. Пробачте, Окса-нонько!
— Євгене, та невже ви…
— Не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я знову бачу вас. Немов ще одне сонечко в небі засяяло.
— Мовчіть, Євгене…
— Ні, дайте мені сказати. В ці дні я багато передумав. Я був несміливим, гадав, що не-гарно одразу відкривати своє серце коханій дівчині. А тепер я знаю, це прекрасно Квітка відкривається сонцю, вона його любить, бо сонце дає їй радість і життя.
— Я не можу вас слухати, Євгене!
— Хіба я сказав щось погане? Чому ви нахмурились? І обличчя змарніло, а в очах сум. Оксанонько, може, у вас щось негаразд? Я допоможу, розраю…
— Євгене, мені боляче говорити вам… Я гадала, що він сказав…
— Хто він? Про що?
— Роман. Ваш брат.
— Роман? Я не розумію, до чого тут мій брат? Хіба ви з ним бачилися в ці дні?
— Євгене… Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось.
— Як?! Заждіть! Що значить одружуєтесь? А як же я?
— Ви? Євгене… я не можу… ви мене мучите.
— Оксано, ви жартуєте?! Це недобрий жарт. Ну скажіть, що ви пожартували, Оксано.
— Я не жартую, друже, не жартую. І досить. Досить з мене, серце заболіло.
— Заждіть. Хвилиночку! Як же так? Роман? Хіба він вас кохає? Адже це я вас побачив, привів до нас. Пробачте. Я розумію, вас не можна не полюбити. Але Роман! Оксано, невже ви любите його?
— Не питайте мене, Євгене. Навіщо такі муки? Я належу йому… Вам досить цього?
— Ви належите? Оксанонько! Я не розумію. Хіба ви річ?
— Як страшно ви сказали.
— Я образив вас? Пробачте. Мені боляче чути таке. Ви не можете належати нікому. Ви вільна. Краса вільна. Вона належить тому, хто її кохає, нікому, нікому іншому в світі. Я розумію… Так просто…
— Євгене…
— Я не знав, що це так просто.
— Євгене, ви нічого не знаєте.
— Оксано, я не буду. Мені боляче. Пробачте, я піду геть.
— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене.
— Я зрозумів, Оксано. Я смішний, наївний. Хіба таких, як я, кохають! Над такими ре-гочуть! Прощайте, Оксанонько.
— Зачекайте, Євгене! Євге-е-ене… Євгене…
ПЛАЧ ДУШІ
Оксано, що ти вробила?
Плачуть луки, плаче Дніпро, плаче небо, сповившись у сіру пелену хмар. Сонце почорніло, спопелилось від туги.
Жалібно стогнуть гудки теплоходів. Сумно шепоче віття верболозу. Співчутливо, скор-ботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.
Оксано, що ти вчинила?
Вечір у серці, наступає ніч, безкрая туга тче павутину. Весь світ сповився жалобою, і не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вигляне з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме в барвах нових світанків радісна мелодія.
Морок у душі.
Оксано, серце моє, чому ти це зробила? Що я тепер діятиму без тебе, чиї очі вигляда-тиму з прийдешніх днів?
Я хотів тобі принести своє кохання, як найцінніший скарб, як найдорожчу чашу, що належить лише тобі, тобі одній. Скарб лежить у пилюці затоптаний, розчавлений. Чаша роз-лита, порожня. І груди мої, ніби пустка, давно покинута людьми.
Оксано, життя моє! Я ж хотів повести тебе в чудовий сад моїх мрій, у сад Кохання. Я гадав, що ти мрієш про нього, прагнеш до нього, бодай передчуваєш. Оксано, хіба то любов те, що ти сказала мені? "Я належу йому…" Ти така прекрасна, осяйна, і належиш йому? А могла б належати казці. Я повів би тебе по стежині своїх мрій, показав би таємні дива. І ти б належала тій тайні, а вона тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця, глибину моєї жури?
Ти належиш йому?
Це неправда! Бо твої очі — у небі, а вуста — в багряних пелюстках троянд. Чоло твоє цнотливе понесли білі хмарини у безкраї простори. А коси твої проростають у колоссі достиглої пшениці. А руки твої, пальці співучі твої! Навіть не скрипці належать вони, не зву-чанню чутливих струн. Не слухачам, котрі в залі ловлять жадібно сумні й веселі, траґедійні й пестливі акорди. Не їм! І не йому, не тому, хто цілував їх, хто обнімав та жадібно милував їх. Ох, не йому.
Вони належать незримим струнам землі, простору, мелодії далеких мерехтливих зірок, небесній пісні.
Оксано, муко моя! Ми подали б самому сонцю руки, зорі зіткали б нам нову, небувалу домівку. І ти б довіку була царівною в моєму королівстві, у краю мрії.
А ти пішла. Пішла заплутаними стежечками. У морок, в ніч.