Тарас кріпився.
В хаті багато народу, душно. Тарас підвів сестер до ліжка, але далі не знав, що робити.
Павлиха й друга молодиця підвели Катерину й посадили, підтримуючи з обох боків. Ще якась молодиця підставила стільчик і поставила на нього ноги хворої. Ноги були тонкі, пальці здавалися довгими.
Павлиха наче всім порядкує.
— Підводьте дітей, підводьте!
Хтось шепотів іззаду:
— Ставайте навколюшки, діти... ставайте.
Діти стали на коліна. Павлиха взяла одну руку хворої, а друга молодиця другу й почали класти обидві руки по черзі на голови кожного з дітей.
Катерина ледве помітно кивала головою й щось усе силилася сказати, але не могла, й тільки сльози безперервним потоком текли у неї по щоках.
-Йосипка!.. Дайте їй Йосипка! — загомоніли баби кругом.
Йосипка забули надворі. Хтось мотнувся, вніс. Дитина кричала й пручалася.
Катерина обезсиліла зовсім і повисла на руках у бабів.
— Годі вже! Годі! — приказуючим тоном говорить Павлиха й кладе хвору на подушки. Хтось із молодиць завів ноги.
Двері рипали безнастанно. То входили, то виходили люди. То все приходять прощатися.
Павлиха засвітила олійку перед образами.
— Ладан єсть?
Дядько Григорій кивнув головою. Павлиха полізла за образи, нашарила там десь у папірчику ладан.
Вечоріло. Хтось із тіток заходився давати дітям їсти.
— Дядько Риорій! Сідайте й ви. Теж, ма’ть, цілий день не ївши.
Батько тільки махнув рукою. Не захотів їсти й Тарас. Хвора лежала нерухомо. Баби те й робили, що нахилялися та доглядали. Серед них свої розмови.
Це якби рушник вінчаний покласти та хустку. Тоді якшо — то швидко вмре, а як кому Бог дасть піднятися, то підійметься.
— Ні, мабуть, уже цій Катерині не підійматися.
— Одкатеринила своє.
— Ну, да... я тільки так кажу...
— Рушник — не знаю. А от зілля свячене під плече покласти або тою.
— Бабочки! — сплескує руками одна. — А у мене ж єсть тоя! Свекруха ще за життя собі наготовила. Казала: "Як умиратиму, положіть мені під потилицю тої й приказуйте: єсть у мене тоя — тепер я не твоя..."
— Ану біжи! Мо’, поможе — нехай бідна жінка не мучиться довго.
Молодиця побігла. У бабів бесіда не сходила з теми смерті. Зараз ні про
що інше вони не могли балакати. Говорити про тяжкі випадки конання. Коли хто трудно вмирає, то треба, казали, зривати стелю. Втім звичайна людина не вмирає особливо трудно, це тільки якісь інші люди, наприклад, відьми, упирі. Одна баба казала, що сама бачила, як умирала відьма.
Уже вся неживе, а в грудях серце все колотиться. І що вже ми їй не робили: і під плече сковородку клали, і серп, вибачайте, між ноги закладали —нічого не помага. Я дві ночі коло неї ночувала, а на третю страх мене взяв, то я й не пішла. Друга баба пішла за мене. Так та розказувала, що прийшла, ка’, якась незнакома женщина...
Отож, дивись, коли б не відьма теж. Бо вони ж дружка за дружку держаться.
— Не знаю, не скажу. Да... Так прийшла, каже, женщина й питає:
— Оце нема душі сходу?
— Та нема, кажу...
— А я, ка’, тобі порадю. Одімкни усі скрині й замки, які є в хаті, то вона й окончиться.
— Як же я кажу, буду чужі скрині одмикать? У неї діти є, нехай уже діти одмикають, чи там як...
— Про мене, каже, нехай і діти, — й пішла. Нічого більше не сказала й пішла.
— Я побудила дітей, так і так, кажу. Пішли вони, поодмикали все. Та як тільки послідній замок одімкнули — так душа й вилетіла. Зразу окончилась.
Баби похитували головами й проговорювали, що не дай, Боже, хрещеному такого переживати.
Під одноманітне туркотіння бабів менші діти уже поснули. Батько як сів на лаві, так і сидить нерухомо. Хто заговорить до нього —відповість коротко й знов замовкне.
В хаті півтемно. Шепіт бабів звучав безперестанно і, здавалося, наповняв кожну шпаринку в хаті, мов туман, що обволікає все, тлумить рельєфи, тратить далечінь.
Але от нараз шепіт умовк... Що сталося?
Мов іскра якась пробігла по присутніх. Всі посунули до полу. Тарас іще нічого не знав, але почув, що весь холоне... руки, ноги... його всього почала трусити нервова пропасниця.
В цей момент почувся дужий тупіт ніг. До хати вбігла Катря. Не розрахувавши, дуже грюкнула дверима і цей грюкіт серед передсмертної тиші здавався святотатством.
З голосним криком кинулася до матері, але Павлиха дужим рухом відхилила її назад і суворо сказала:
— Цить!.. Перестань!.. Дайте свічку мерщій! Моліцця Богу: янголи прилетіли за душею.
І, не дивлячись на все своє схвильовання й нервове тремтіння, Тарас відчув красу, іменно красу цього моменту... "Янголи прилетіли за душею..." Десь вони тут. Незримо й нечутно з’явилися, тріпочуть ніжними крильцями, і обличчя їх прекрасні, і дихання їх пахуче. Прилетіли, щоб скрасити убоге конання селянки. Не кричить прикажчик, не ляскає отаманів гарапник, ніхто не прийшов знущатися, а от прилетіли янголи й заспівали.
Всі присутні стали на коліна. Хата наповнилася шепотом молитов. Павлиха вимовляла деякі слова голосніше, і тоді Тарас міг розібрати: "Прийми душу до власті... у царствії гріхів уменчи"...
Батько рвійними кроками підійшов до дружини, обняв її й близько-близько притулився лицем до лиця.
Катерина дуже зітхнула раз і два — і упокоїлася.
Батько перехрестив померлу, поцілував.
— Прощай, дружино, та й мене дожидай.
Катря заголосила й кинулася до ніг матері. Зразу всі загомоніли.
Ану хто внесіть дров! Паліть у печі! Грійте окріп! Бабочки! Давайте зразу тіло опоряжать, поки не заклякло.
Увійшов Микита і став безпорадно. Він не знав, як треба поводитися. Батько говорив йому.
— Піди, сину, до Совгиря — нехай прийде читати... Та нехай... ні, зараз ніч... нехай завтра... Це я щоб ставничків... але нехай уже завтра, правда?
Микита повернувся й пішов. В печі вже тріщав вогонь. Катря внесла чисту сорочку. Тітка Павлиха звернулася до батька:
— Ану, хлопці! Геть із хати.
Батько кивнув Тарасові, зняв шапку з кілка й вийшов. Тарас за ним.
Ніч була тиха. Розкали жаби. Посвистували нічні птахи. Батько сів на призьбі, притяг до себе Тараса.
— Ну, Тарасику, от і нема нашої мами...
Голос його тремтів, і це тремтіння голосу дорослої людини хвилювало. Тарас заплакав і притулився до батькових грудей. Батько гладив його лівою рукою по голові, а правою втирав сльози.
— Що ж ми будемо робити без матері, Тарасе? Що ж ми будемо робити? О-о-ой, гірко нам буде, Тарасе!.. О-ой, гірко! Катерина, Катерина, що ж оце ти наробила?
Кожне слово батька рвало душу Тарасові. Він знемагав у сльозах, виривався у риданнях, і все ж уявити собі, що матері справді нема — не міг. Йому здавалося, що от він увійде до хати й почує любий голос: "Тарасику! Може, б ти повечеряв..."
У хаті баби споряджали тіло. Звичай не велить здіймати сорочки з померлої, тож її роздерли від пазухи донизу. Мили і дивувалися.
— Господи! Де ж уже тут тій душі й держатися було, як самі кості!..
— Вимучилася, бідна... Богу дякувати, що прибрав...
— Сказать, не дуже довго і боліла, а, дивись, як її висушило.
Тіло ще згиналося й піддавалося кожному натискові. Одна з бабів держала пальцями повіки.
-Та ви положіть що-небудь важкіше, а то ж так довго держати.
Поклали дві мідні монети на очі, і від того лице покійниці зробилося якимсь незрозумілим. Дві темні величезні плями мов проковтнули все лице, забираючи всю увагу на себе.
Наділи сорочку білу, спідницю, запаску, підперезали поясом. Голову завертіли наміткою, за пояса заткнули білу хусточку, а в ріжок цієї хусточки зав’язали два шаги.
— Це, кажуть, на тім світі десь за перевіз платити.
-1 там, бач, гроші...
— А ти думала, як? Гроші, брат, усюда нужні.
— У старовину, кажуть, не в хусточку зав’язували, а клали за щоку.
Баби скінчили. Перенесли Катерину на лаву під вікна й поклали на розіслану
свиту.
— Отак убралася наша Катериночка! За життя, бач, так не вбиралася.
— Хоч і хотілося, може, часом вийти з хати, з людьми погомоніти, так хіба за цією галастрою вийдеш? Так і померла, не нажившися.
— А чого, бабочки? Померла так, що й нам так дай Господи. Тихо, мирно, із свічечкою сподобив Христос милосердний.
— У Хвилимона жінка померла якось так, що не доіледіли, без свічки. Так потім, як у скорості свекруха її помирала, так їй дали дві свічки у руки — щоб на тім світі передала.
— Катре! Знайди там чим ноги обмотати. А то там по митарствах ходитиме, то щоб ніг не попекла.
— Води поставте, щоб душечка питалася.
— Це б меду краще... Он у Желеха старого, як помирав, то меду поставили. І стояв той мед три дні. А потім його розвели водою, поламали паляницю добру, поливали тою ситою й давали усім їсти.
— Желех, кажуть, як помирав, то загодя дочці казав; вари, дочко, взвар, печи тісто, купуй хусток, бо я буду вмирати.
То чудило був, старий. Він отож просив, щоб йому й табатирочку поставили у домовину.
— Колись у старовину й горілочку ставили. Оце копачі, як часом найдуть, то така ж, кажуть, добра — мов огонь!
Катря підмела хату й хотіла винести сміття, але баби не дали.
— Ні, дочко. Сміття не годиться виносити. Аж покійничку винесемо — тоді. А от, по-старосвіцькому, лави б житом посипати — оце діло.
Прийшов Совгирь із своїм найлойчиком. Тарасові привітно кивнув головою й почав читати молитву "По ісході душі".
Совгирь читає "уміленно", "з роздохом" Баби скрушно зітхають. Вони взагалі задоволені з свого молодцюватого дяка.
Потім Совгирь узявся за псалтиру. Знайомі слова, знайомі думки попливли рівним струменем. В Тарасові прокинувся професіонал.
— Тату... А як сіотіпе п^ібієг утомиться, можна буде мені почитати?
Батько не знає, як відповісти. На похоронах на все є приміть. От, наприклад,
труни виносити свій домашній не може — це дядько Григорій знає. Ну, а читати свій може чи ні? Треба розпитатися.
Тарас підійшов до матері. Лице її й зажива було біле, а тепер стало аж зеленаве якесь. Підборіддя підв’язане, бо під час конання рот перекосився, і баби боялися, що він так і зостанеться.
Дивився і здавалося йому, що от-от мати устане й скаже:
"Тарасику! Пощо ти мене сюди положив?"
Перед Тарасом мов став туман, а в тім тумані пливуть знайомі слова... Скільки разів виговорював їх сам Тарас, але не добирав значення, а от тепер розкрилися вони перед ним і стали мов новими.
"Чоловік — яко трава. І дніє єго — яко цвіт сельний, тако одцвіте... Дух пройде в нім — і не буде його"...
Тарас дивиться на мертве лице матері, в якім уже "пройшов дух", і чує віяння великої тайни.