Він дуже задоволений, та й є чого: привіз силу етюдів, а великих образів аж вісім. Деякі просто чудові; на них я бачу "Блакитні Гори", як живі!
А сьогодні маю листа від д-ра Зуараба. Цими днями й він буде в Сіднеї, бо на Півночі зробив все, що йому було треба. От, і позбираються докупи всі мої приятелі!
Сьогодні з Свенсеном ходили до Ботанічного саду. Він тут був вперше й страшенно радів, що пізнає, як зветься та чи інша рослина, яку вже він вистудіював на "Блакитних Горах". А парк цей, справді, чудовий та взірцево упорядкований. Сила дивовижних рослин розкидано затишними групами, й на кожній рослині є напис.
Мені тут взагалі подобається і я з радістю походив по саду з милим товаришем. Але ж, коли він ходив за ділом, бо розшукував між деревами та папороттям "своїх знайомих", то я тинявся без діла. І от, мені прийшла в голову така думка: і між рослинами австралійськими, і між звірами та всякими живими тваринами стільки дивовижного й незнайомого нашим людям, що варт було би про все записати більш докладно. Свенсен каже, що це — спасенна думка, бо ті записи можуть мені придатись дома. Треба буде запитатися Барильченка, чи є по-українському якась книжка про природу Австралії? Коли нема, то, й справді, варт зробити спробу. А до того ж я бачу в цім ще й іншу вигоду для себе: я більш писатиму по-українському й це не даватиме мені забувати рідної мови. Тоді ж до цих своїх записок я того нічого не заводитиму, а лише буду нотувати події та пригоди, що трапляться далі зо мною.
— — —
Барильченко дуже похвалив мою думку щодо писання окремих записок про природу Австралії, але ж він радить, щоб я робив це не випадково, а в певній системі, тобто вперед розробивши план. Бо цілком справедливо він зауважив, що моя книжка буде неповною й несистематичною, позаяк я дуже мало їздив по Австралії, та, хоча б і об’їхав її всю, все ж таки на власні очі всього не побачу. І от, він радить мені насамперед добре ознайомитися з тутешньою природничою літературою й на підставі того готового матеріалу розповісти "про фауну та флору" цієї землі. Коли ж я перечитаю книжки, що він обіцяв мені дати, то я вже буду бачити й той порядок, в якому треба писати й собі.
Нехай це буде спочатку тільки переказ чужого своїми словами, але ж потім, як я вже дещо побачу на власні очі (бо вже тоді знатиму, чого саме мені шукати), от, тоді до чужого я додам і свої власні спостереження. Така робота, коли на підставі кількох чужих праць складаєш свою, зветься компіляцією. Тільки в компіляції завжди треба зазначати, якими книжками ти користувався. Це для того, щоб не подумали, що ти вкрав чиєсь чуже й видав за своє, а вдруге й для того, щоб той, хто цікавиться довідатись про якусь справу, міг би знайти одразу той матеріал, якого йому треба. Книжку треба писати простою мовою, по змозі тими словами, що їх вживає народ, тоді вона буде популярною. Барильченко каже, що тоді таку книжку можуть на Україні навіть надрукувати, бо вона може бути й цікавою, й корисною.
Послухаюся доброї ради: вийде щось з того — гаразд, а не вийде, то принаймні мені особисто буде користь. Як каже наша приказка: "втік, не втік, а побігти можна!" Тим більше, коли є кого й запитати поради. А пан Назар безумовно на цьому розуміється. Це вже видко по тому, як він сам пише популярні брошури. Тоді він намагається уявити собі найдурнішого знайомого йому чоловіка й, коли пише, то наче б то з ним розмовляє і, як бачить, що тому все зрозуміло, тоді вже книжка буде добра. Вже він написав дві книжки й їх видруковано. Щасливий!..
Якби не пізно, то я б оце зразу пішов до міста, щоб купити добрий зшиток для цієї роботи. Але, на жаль, тут майже всі крамниці зачиняють між п’ятою та шостою годинами...
* * *
Мені чогось так неспокійно на душі. Якби я вірив в передчуття, то мусив би чекати для себе якогось лиха. Ну, та я ж не японець...
Чи не піти до Тома? А, й справді. Умовлюся, коли ми підемо знову до його земляків, а потім гуртом зайдемо до Свенсена, поїдемо до порту, а відтіль може знову подамося до "Чорного Гаррі". Свенсена дуже зацікавив "роботящий Глоб"...
А надворі парить! Хоч би вже дощ! Та дарма, його тут можна не діждатися аж до зими.
— — —
Чудову мені подарував Свенсен картку. На ній — австралійська плащувата ящірка. Наліплю її тут, бо вона мені найдужче подобається тим, що нагадує мою київську тьотю в її знаменитій пелерині...
Зараз їдемо з панами Вопалками на дитяче свято. Уявляю собі, як радітиме Ружичка. Тільки навряд, чи ми вліземо до вагона: в неділю взагалі всі трамваї повнісінькі дітей, бо їх по неділях возять без грошей, куди б хто не їхав. Ну, а вже сьогодні, певно, всі поїдуть до парку...
— — —
Ні, вже це мушу записати негайно, бо шкода забути таке оповідання.
Сьогодні — день народження мого господаря, пана Вопалки. В нього було кілька земляків, а один — п. Новак розповідав незвичайну пригоду, як він їздив до Квінсленда шукати опалів.
Це було в 1902-му році. Пан Новак давно вже зачув, що в невеличкому хуторі, або — певніш — в таборі Еромангу, в Квінсленді, знаходяться чудові й великі, "чистої води" опали.
Але ж сторона та далека, пустопорожня й така суха, що туди мало хто з каменярів (діґґерів) одважується пускатися за здобиччю.
Тим часом Новак вже давно ухвалив, будь-що-будь (як він каже: "стуй-цо-стуй!"),— а він таки пошукає свого щастя в Еромангу. І саме, коли його палила та думка, довідався він, що недавно повернувся відтіль один діґґер і приніс такі дорогоцінні камінці, що вже Новак не мав сили себе зтримати. І ось, не дивлячись на те, що була сама найпекучіша доба — січень місяць,— пан Новак 3-го числа сів на пароплав і подався до Брісбену.
В Брісбені довелося йому трохи затриматись, бо на безлюдний Захід потяги тоді ходили лише тричі на тиждень, а світ був не близенький: 960 кілометрів тільки самою залізницею! За час очікування в Брісбені знайшов він собі доброго товариша, також каменяра, Джека Пенса.
Коли вони посідали до потягу, то була неможлива спека: часами в затінку градусник показував 120 ступенів по Фаренгейту (тобто коло 49 по Цельсію). Часу, щоб роздуматись, було досить, бо сиділи вони в потягу дві доби. Але ж, що дужче пекло сонце, тим дужче воно розпалювало їхню уяву про близьке й величезне багатство. Коли залізниця довезла їх до останньої станції й вони довідались, що через неможливу спеку відтіль не йде жодної пошти, бо по дорозі ніде не можна знайти ні одної краплини води по висушених сонцем річках,— вони й тут не відмовились від свого наміру. І спало їм на думку: коли не можна наняти коней, то треба наняти велосипеди й їхати далі залізними кіньми, що не потрібують ні води, ні трави.
Надумано — зроблено!
Випозичили вони дві "машини" й, зробивши відповідні запаси консервів, удосвіта видалися в небезпечну дорогу по випаленій пустині, що достомитно "дихала на них вогнем". З залізничної станції до першого населеного табору, який звався, здається, Еуло, було більш 75-ти кілометрів. Незважаючи на страшенний сонячний пал, доїхали вони сюди щасливо того ж таки дня. Удосвіта на другий день подалися до давно відомих опалових лук "Джовен", що бути аж за сто кілометрів від Еуло. Приїхали, але ж там нічого не знайшли, переспали ніч під зоряним небом і знову перед світом гайда далі, до річки Bulloo, де було велике містечко, яке мало приблизно коло 400 мешканців. Вони знали напевно, що там є артезіанський колодязь, який дає чудову підземну воду. Крім того, там були й поштові коні.
Тим часом спека не тільки не зменшувалась, а вже доходила до 50 ступенів, та не вдень, а о 9-ій годині увечері! Було справжнє пекло! Через те і в цім містечку не довелося їм добути коней. Подались вони знову самокатами аж до самого Еромангу, що лежав на північний захід, аж за двісті кілометрів звідціля.
Дорога була цілком мертва: ні звіря, ні птиці, ні людини, ні травички. Навколо тільки розпалена й порепана земля. Вода, що була в баклажках мандрівників, стала така, як гарячий чай; піт з них лив, як дощ; горлянка пересихала кожної хвилини, але ж треба було берегти найменшу краплину спасенної води.
І от, від того неможливого намагання раптом згубив сили Пенс. Мусили спинитись і виспатись. Однак же на другий день йому стало ще гірше. Незважаючи на всі розпачливі зусилля, він не міг всидіти на велосипеді, а тим часом ще зоставалося щонайменше 75 кілометрів. Мусили йти пішки, але ж щодалі, то Джекові ставало все гірше й гірше. Нарешті він вже лежав животом на сідлі й міг волочити свої ноги тільки тоді, коли Новак його підпихав. А втім вже й сам пан Новак вибивався з останніх сил.
Надвечір доплуганились вони до якогось озерця. Але ж там не було води, тільки саме рідке багно, яке наскрізь загнилося й незносимо смерділо. Однак Джека налила така спрага, що він, не тямлячи себе, мов божевільний, кинувся в болото й їв ту гнилу кашу. Як тільки ж він наглитався, враз вхопили його корчі. Він качався по піску, хутко вибився з останніх сил, переставав дихати. П. Новак також стерявся, але розчепив товаришеві зуби й улив йому в рота увесь коньяк, що був ще в баклажках, а потім почав його розтирати, скільки вистачало сили. На ранок Пенс наче трохи очуняв і розтулив очі. Тоді, віддавши хворому останні краплини чаю, що були в баклажці, попрощався Новак з товаришем й з останніх сил погнав свого залізного коня до Еромангу, пізнаючи напрям по компасу. Якось до вечора дістався він, сам напівживий до табору Еромангу, що звався ще "Опалополіс". В гостиниці розповів людям, що там, серед пустині, конає його товариш і прохав для нього помочі. Знайшлися добрі люди, знайшлися й коні, але ж Новак навіть не мав стільки сили, щоб поїхати з тими шукачами й показати їм, де зоставив він Джека Пенса.
Тільки на ранок третього дня повернулися назад ті добрі шукачі й привезли Джека... ще живого, але майже безнадійного.
Тим часом Новак вже трохи віддихав і почав довідуватись про ті дорогоцінні камінці, з-за яких мало не заплатив своїм життям. І тут виявилось, що нічого незвичайного в цих місцях не було. Дещо все таки він купив, але, дізнавшись від місцевих каменярів, що на Північ, біля табору Iundah є кращі каміння,— знов запалився своєю думкою. І от, забувши недавнє минуле, знову сідає він на велосипеда й уже сам-самісінький їде далі, хоча всі місцеві люди відмовляють його від того плану.
Почалася ще раз пекельна мура.