Нині Адріян уже, либонь, не зразу й відшукав би криївку, де зимував торік, — хоча копав її, як належалося за приписами конспірації, сам, власноручно, — і хіба що селяни, котрі змалечку випасали в лісі худобу й знали цілий рельєф околиці, як власну піч серед ночі, як він, Адріян, — розібрати й зібрати потемки "мавзера" за три і півхвилини, — потрапили б навіки безпомильно закарбувати в умі те місце в околиці, де змаґазиновано гроші або архіви в бляшаних молочних бідонах. Лише що селянам ніхто такої інформації не вділяв, — а ті, хто знав, скільки кроків по азимуту на північ треба зробити од всохлого граба чи третього справа камінного ґреґота на галяві, не раз гинули перше, ніж устигали передати секрет іншій довіреній особі. Скільки їх уже пріло під землею похованими на безвік, тих наших покинутих секретів!.. А місто було що іншого — місто цупко берегло в своїх мурах увесь час, прожитий у ньому людьми, маґазинувало його, покоління за поколінням, як дерево, що нарощує річні кільця. Тут твоє минуле могло леда-мить наскочити на тебе з-за рогу, як засідка, якої жодна розвідка не попередить, вибухнути навстріч бомбою сповільненої дії, — то міг бути твій гімназійний професор, якимось дивом не знищений ні німцями, ні совєтами, або давній знайомий по німецьких Fachkursen, згодом завербований енкаведе, або просто випадковий свідок якомусь давньому відтинку твого життя, котрий у цій хвилі був тобі геть ні до чого й підлягав вирадируванню з твоєї пам'яти — але не з пам'яти міста. Бо справою міста йє — пам'ятати: безцільно, безглуздо, безпотрібно й суцільно, кожним каменем, — так, як справою річки є текти, а трави — рости. І коли містові одібрати пам'ять, коли вивезти з нього людей, що жили тут покоління за поколінням, а натомість вселити локаторів-"квартирантів", місто хиріє й чахне, але допоки в нім лишаються стояти давні мури, пам'ять каменю, — воно не помре.
Адріян ішов вулицею й чув, як місто сочило на нього минуле з усіх своїх пор, як сосна живицю. Він в'язнув у тім, як муха, груз лапками в клейкій бурштиновій товщі, — наче йшов по дну озера, долаючи опір багатьох атмосфер. Мав враження, що перебирає ногами на місці. Може, це від того, що над усе йому зараз хотілося бігти що було духу, спішитися, — його час, прив'язаний до часу того, хто догоряв як свічка на Божій дорозі й ждав на друга "Кия", щоб передати йому свої допильновані до останнього віддиху секрети, — той час витікав. Але бігти друг "Кий" не міг. Місто висіло на ньому каменем з усіх сторін, обліпило його смолою десятків очей — видимих, і сотень — невидимих. Боже, наскільки ж легше було в лісі.
Я таки зробився лісовиком, — подумав, із мимовільною гордістю городянина за таке осягнення — і з наростаючим занепокоєнням, наскільки по нім те зі сторони пізнати ("хвоста", як справдив, поки що не було!), — і зараз за тим наступна думка догнала попередню, цокнула одна в другу, як кулі в більярді: отже, вони таки випхали нас із наших міст, із території пам'яти — в підпілля історії, в зону невидимого чину…
— Документа!
— Пожалуйста.
Капітан і ляйтенант, які ситі, й теж у добрих кожухах, метрів за п'ятдесят за ними зближалася жінка з базарним кошиком, решта дороги була вільна, віддаль, на якій він тримався, подаючи свої папери, — по одному, не всі нараз! — була достатня для замашного "кроше", ребром долоні по борлаку над коміром, обох одразу, він однаково добре бив з обох рук…
— Вроде командировочний, товарищ капитан…
— Фамилия? — вони вивіряли, чи документа справді його.
— Злобін Антон-ванн'ч.
На звук цієї таки вже незаперечно російської вимови — "мєстний" так би не вдав! — оба врешті, як за командою, проясніли, попустилися.
— Вы откуда? — з несподівано людським інтересом спитав капітан; Адріян близько, наче в цейсівський далековид, бачив його поросячі вії й рідку, водянисту шкіру в крупі веснянок, вдихав його запах — махорка, шкіряна портупея, "шипр"…
ЦОК… ЦОК… цок… цок…
— Львовзаготзерно, товарищ капитан.
— Да я не про то спрашиваю! Где воевал-то?
— Первый Украинский, — сказав він, крижаніючи од ненависти, чуючи боком пістолета під шинелею, а животом — наростаючий стиск від того, що от-от, зараз, на нього рине чуже минуле, з яким він не дасть собі ради, — своєї російської був певен тільки на коротких, рубаних реченнях, хоча Андрій Злобін, в УПА "Лісовий", який його навчав, і хвалив його вимову…
— А я на Первом Белорусском! — невідомо чого зрадів капітан. — В Берлине не встречались часом? А то я гляжу, личность вроде знакомая…
— Я в Сандомире отвоевался, — жінка з кошиком оминула їх і, не озирнувшись, поспішилася далі, мов за нею гналися. — После уж по госпиталям ошивался…
— Ну, здесь тоже нелегко, — чи то похвалився, чи поскаржився капітан. — Бандеры дают жару будь здоров! — він явно хотів ще щось додати, але затнувся, махнув рукою, безпечним, хазяйським жестом людини, що не боїться відкриватися для "кроше", простягнув Адріянові назад його документи, — мовляв, вибачай, брате, служба! — і в тому раптовому прозрінні, якого сягає тільки стара, висталена ненависть, та, що не тьмарить голову чорним хмелем, а твердне в тобі роками на тяжкий металевий сплав і зрощує тебе з тим, що ненавидиш, як двох коханців-на-смерть, Адріян збагнув, що капітан також тужить за "старою войною" — за своїм Першим Білоруським фронтом, за бойовим побратимством, яке в нього теж там мусило бути, — і що через те й барив його безпотрібною балачкою, що чувся куди ліпше тоді — там, аніж тепер — тут… А тепер він його запам'ятає — раненого на Першому Українському фронті Антона Івановича Злобіна; тепер Адріян матиме в місті ще одного знайомця. Ах, шляк би тя трафив, товаришу капітан.
Він ішов далі, й метрів за десять до потрібного розхрестя перед ним на хіднику знову з'явилася та ворона. Чомусь певен був, що це та сама. Крутила на всі боки головою й переступала лапами, як курва на високих підборах. На псю маму, не вірив у жодні прикмети, але того вже було трохи занадто. Киш, сказав він вороні. Ворона важко, незграбно, як жінка перед злогами, підскочила раз і другий, знялася в повітря, прошелестівши крилами йому крізь мозок, — і всілася за кілька кроків попереду, на розтрісканій голові маскарона над аркою кам'яниці. Адріянові здалося, наче розтріслий маскарон йому підморгнув. Чи то байка, чи справді ворони живуть по триста літ? І ця сама могла літати над Берестечком?.. Зловісна птиця дивилася на нього згори вниз, ніби щось знала. Де він уже бачив цей нерухомий чорний погляд? Як у змії, в Цариці Змій…
ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…
Завертаючи за ріг, знов помітив у кінці вулиці сірого макінтоша, — чижби той самий? — різко скрутив у першу арку, завмер очікуючи. Вулицею пройшла жінка з хлопчиком, прибрана в цілу скирту сріблястих лисів, — "Сколька раз тібє павтарять, нельзя!" — обпік неприємно високий, дряпучий, певний себе голос: якась комісарська жона. Пробіг пес, цяпаючи кігтями по бруку, от хто нині не потребує боятися… Скрапували хвилини, лунко, як у бубон; десь у будинку заграло радіо. Сірого макінтоша не було. Якщо "хвіст", то якийсь дуже вже невмілий, штубацький…
Та швидше ж, на рани Господні!..
Ось, нарешті, вона, вулиця Кірова. Кірова! Всі вулиці тепер переназвано іменами якихось большевицьких комісарів, як струпами повкривано старі мури… Звідси шоста брама праворуч. Перша, друга…
"Вважай!" — відлунило йому в голові.
Ранкова вулиця виглядала пуста, мов зачаїлася. І, як у дитячій забаві в "зимно-тепло-горить", з кожним кроком його тривога прибувала. Вже чув звук алярму, що тиснув ізсередини в скроні. Щось було не так, і те "щось" було попереду. Господи Боже, аби тільки тамтой жив, аби тільки встигнути, Боже всесильний, затримай його при життю… Із третьої брами вичовгав із ціпком старушок, з довгим, як зубовний скрегіт, рипом став зачиняти за собою двері… Четверта, п'ята… Бачив одночасно кожну приступку, відшліфовану тисячами ніг на шовковий полиск, як камінь у воді, кожну розколину на хіднику, мокрий посвіт бруківки, цукровану снігову крайку вздовж бордюра й темні цяпки на ній, що дзюркотіли з ґзимсу, і заплакану патьоками, надбиту на кінці (чому ніхто не направить?) ринву при вході в браму. І — три заслонені вікна на четвертім поверсі вгорі: можна йти.
Ось ці двері, шоста брама, лев'яча голова з кільцем у пащі, мосянжева ручка. Які важкі. Вся слина разом пропала з рота. Господи, аби тільки не запізно. Четвертий поверх, восьме помешкання…
Під'їзд, сутінь, бліде світло з псевдоґотичного вікна, що виходить у двір, — якщо доведеться, можна втікати дворами. Яка недобра тиша. Ба ні, нагорі грюкнули двері, це десь нижче, на третьому поверсі, — хтось ішов, спускався йому назустріч, важко стогнали, порипуючи, деревляні сходи: мужчина. Адріян прискорив ходу, щоб опинитися спиною до вікна, — вже й так дорогою насвітив писком, нічого виставлятися ще й перед сусідами…
Згори показалися чоботи, за ними — синє галіфе… Міліціянт! Майор. Маєш, Гандзю, книш.
А, на зламану голову! Спокійно, не відвертатися, сунути просто на нього, відкрито, зухвало, "шлякфертіґ"[26]…
ЦОК… цок… цок… цок…
Але міліціянт, куди важчий і неповороткіший, також суне просто на нього, мовчки, як сновида, цілим корпусом, брилою загороджуючи прохід, сопучи задавненим з ночі горілчаним духом і кепським травленням, заступає шлях, ніби заміряється взяти Адріяна в обійми, — і, нависши над ним усіма своїми нараменниками, вилогами, зірками, ременями, несподівано швидко, стишено, хрипло кидає йому в лице:
— В восьмую?
— Уходите, там капкан… Их ночью арестовали…
— Спасибі, — вишелещує Адріян сухими губами — і, осідлавши поруччя, в змиг ока з'їжджає по ньому вділ, як із гори на лещатах, і опиняється на вулиці, серед оглушливо білого дня, швидко, швидко — але не зашвидко, не бігти, вважай, чоловіче! — віддаляючись од шостої брами, од вулиці Кірова, увімкненою на всі слухи спиною цілий час ждучи вслід крику: "Стой!", як стартового пострілу до бігу, — але позаду тихо, все тихо, погоні нема, не тупочуть чоботи, ще два квартали, і він скрутить у люднішу вулицю, що веде до базару, змішається з перехожими, святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас… Чому не було відслоненої фіранки в середньому вікні — домовленого знаку на випадок упадку? Не встигли, завадили їм? Чи, може, найгірше — зрада?..