А поруч iз ним стояли князь Улiб, Свенелд, Iкмор, ще чимало воєвод i тисяцьких земель Русi.
— Дружино моя! — почав князь Святослав i пiдняв очi на подругiв своїх у ратних справах. — Много кровi нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руськi, ворог дає уже плечi, близько нам тепер i до Вiзантiї, до правдивого суду на бранi. Але iмператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вiстi я, що печенiги стали пiд Києвом-городом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, помiч дати Києву...
Воєводи мовчали, але блискучi очi, покладенi на мечi руки, стиснутi уста свiдчили про їхню образу й ненависть.
— Мислю так, — вiв далi князь Святослав, — що не можемо ми бранi з iмператорами припинити. Станемо тут i будемо стояти. Я ж уборзi з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись — ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але вiдаю — станете на смерть i супостат вас не одолiє. Не нам, а iмператорам ромеїв пагуба буде.
— Роби, княже! — вiдповiли всi. Тiєї ж ночi, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзi полетiв до Києва.
5
Кiлька разiв пробували печенiги копiєм узяти Гору. Вони дерлися до стiн удень, пiдповзали й лiзли на городницi вночi, стягали дерево й хотiли запалити ворота.
В той же час вони гасали на своїх конях по всiх околицях, пограбували княжi двори в Берестовому й на Оболонi, палили боярськi отчини Щекавицi й Хоревицi.
Над Либiддю, де збилося стiльки печенiгiв, що нiде було коня напоїти, на Подолi, а також i в передграддi — скрiзь лунали зловiснi, пронизливi голоси печенiгiв: напившись медiв у княжих i боярських медушах, вони ходили п'янi.
Вiд Либедi й Подолу долiтали iнодi й iншi крики, вiд яких здригались всi на Горi, — печенiги мучили й вбивали людей, якi не встигли втекти на Гору i ховались десь у лiсах i ярах.
Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей на Горi була надiя, що печенiги постоять пiд Києвом i повернуться в поле. Але тi не думали залишати Києва. Дедалi їх ставало нiбито ще бiльше, певне, з поля пiдходили новi орди.
На Горi було важко. Гриднi день i нiч стояли на стiнах, одбивали напади, лагодили городницi. Вже багато їх було покалiчено, багато лежало в землi бiля ворiт на Перевесище.
Гридням допомагали ремiсники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях i пiд стiнами — подавали камiння, носили пiсок, готували стрiли.
Не вiдставали й жони полянськi — їхнi руки були також у надобi, багато з них мали гострi очi, вмiли метко стрiляти з лукiв.
А потiм люди почали страждати вiд голоду й нестачi води. Княжi й воєводськi клiтi дедалi порожнiли. Чим бiльш зростала спека, тим меншало в джерелах бiля берестянської стiни води.
Немiчна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб нiхто не помiчав цього, i хоч часто не спала ночами, але так само, як i все життя, прокидалась до схiд сонця, виходила в сiни, говорила з боярами i тiунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.
Турбувалась княгиня й про онукiв своїх, оберiгала їх у важкi години. Коли печенiги бились пiд самими стiнами, була з ними, — боялась за них.
Особливо боялась вона за Володимира. Вiн ставав все бiльше схожим на Малушу — тi ж очi, нiс, уста. Але княгинi Ользi вiн нагадував ще й молодого Святослава — такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втiм, княгинi вiн нагадував не тiльки молодого Святослава, — а хiба дiд його, Iгор, не був таким?
I Ярополк, i Олег жили як княжичi, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стрiляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм.
Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тiльки тодi, коли Добриня рубався на стiнi, Володимир лишався в теремi.
Але хiба вгадаєш цього уношу? Раз на свiтаннi, коли дуже важко було на стiнах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичi Ярополк i Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов i не бувало. Княгиня Ольга обiйшла терем — княжича нiхто не бачив, вийшла у двiр — там його не знайшла, i тодi пiднялась на Подольську вежу й там побачила, як Володимир, прикипiвши до заборола, цiлиться в печенiгiв пiд стiнами.
— Володимире! — сказала вона онуковi потiм. — Чому ти не бережеш живота своєго?
— А хiба живот у князя не такий, як у його воїв? — зухвало вiдповiв Володимир.
Княгиня Ольга похитала головою, — такий, такий самий, як Святославi
"А втiм, — подумала вона, — може, саме такими й повиннi бути вони, бо така ж Русь?!"
Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина.
I не тiльки про це, а й про всi справи радилась княгиня з Добринею. Вiн був добрий воєвода, смiливо стояв на стiнi, умiв вести за собою людей, та й люди вiрили йому.
Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добринi про все, що дiялось на Горi.
— Важко, дуже важко на Горi, княгине, — говорив Добриня, — вже люди починають нарiкати, що це їх покарав Перун, супроти християн говорять... Дехто каже, що треба принести...
— Чого ж ти замовк, Добрине?
— ...треба принести в жертву людину... Запаленими очима дивилась княгиня на Днiпро, спраглi уста її шепотiли молитву.
— Ти дивись, дивись, Добрине, чи не видно лодiй з Чернiгова?
— Не видно, матiнко княгине.
— Так що ж робити? — шепотiла вона. — Господи, настави, настави! Добриня подумав.
— Треба слати, княгине, людину до Чернiгова, в землi нашi, кликати помiч.
— Але як, Добрине, кого?
— Дай подумати. Усе зроблю як слiд, княгине.
Була темна, задушлива нiч на початку мiсяця червна. На Горi не тлiв жоден вогник. Темно було навкруг стiни. Тiльки в одному мiсцi, на передграддi, буяв вогонь i звiдти ж долiтали звуки бубна i крикливої печенiзької пiснi.
Разом iз Добринею один воїн пiдiйшов до краю стiни, зупинився бiля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що стоїть вiн над глибоким проваллям. Але воїн знав, що внизу рiв, тверда земля, i, не поспiшаючи, зав'язав вузлом кiнець мотузка на заборолi, а другий, пильно придивившись, поволi пустив вниз за стiну.
— Прощай, Добрине!
— Прощай, Туре!
Гридень Тур метко перелiз через забороло i, мiцно тримаючись за мотузок, почав спускатись. Вiд кiнця городниць до дна рову було далеко, мотузок розгойдувався в повiтрi, разом iз ним робив кола i Тур.
Раз вiн затримався надовго, повис над ровом, бо йому здавалося, що внизу хтось заворушився. Та нi, в рову нiкого не було. Вiн спустився, став, а потiм лiг на схилi рову.
Так Тур лежав довго, прислухаючись, а потiм сiпнув кiнець мотузка, подаючи знак, що буде повзти вiд стiни. На стiнi також сiпнувся мотузок — там усе ще стояв Добриня, вiн бажав Туровi удачi.
Тур поповз. Очi його вже призвичаїлись до темряви, на тлi темного неба вiн бачив ще темнiшi бугорки, кущi. Бачив вiн i повалене печенiгами околля, що лежало скрiзь, нагадуючи здалеку постатi людей.
I коли б хто пiзнiше запитав Тура, як це сталось, вiн не зумiв би пояснити. Переповзши високий вал за ровом, околля, яр i ще раз спустившись вузьким рiвчаком, вiн помiтив, що опинився просто перед вогнищем, бiля якого сидить на травi кiлька печенiгiв.
Проте на Тура нiхто не дивився, вовняна чорна шапка, шкiряний киптар i крива шабля бiля пояса, якi вiн зняв з убитого на стiнi ворога, робили його схожим на тих печенiгiв, що сидiли поруч з ним. Нiхто на нього не звернув жодної уваги.
Дiялось тут щось неймовiрне. Чимало печенiгiв лежало на хутрах, на кiнських попонах i просто на землi, деякi з них ласували ледь пiдсмаженою на вогнi кониною, усi пили з корчаг вино чи мед, а кiлька десяткiв, взявшись за руки, притупуючи ногами, кружляли навколо вогнища.
Вони танцювали пiд пронизливий гук трьох дудукiв, що грали, надуваючи щоки, двох музик, якi рипiли смиками по натягнутих на довгi чурбаки струнах, i кiлькох бубнарiв, що вчиняли найбiльший шум.
Але й тi, що лежали на хутрах i землi, не були байдужi до музики й танцюристiв, а плескали в долонi, кричали, заохочували їх. Тур бачив близько вiд себе п'янi обличчя печенiгiв, на яких грав вiдсвiт вогнища, їхнi косуватi, маснi очi. Навiть п'янi, вони говорили про Київ, поглядали i показували на Гору.
I, бачачи перед собою цi засмаглi вiд вiтру й сонця безжальнi обличчя, Тур подумав про те, що ж буде, коли вони вдеруться до города, пригадав батька свого, матiр, Малушу, яка може загинути вiд їх руки над Россю, i все тiло його затремтiло. Швидше за Днiпро, дiйти до першого села, взяти коня й летiти до Остра, Чернiгова, кликати помiч!
Та як зараз пройти до Днiпра? Вiн боявся озиратись навкруг, щоб не привернути уваги ворогiв, сидiв, нiби пiдпилий, схиливши голову, трохи похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б вiн не ступив, — скрiзь сидять, стоять, блукають вороги, що пройти тут зараз вiн не зможе, проповзти — не зумiє. I ще бiльше його тривожило те, що кiнчалась коротка червенська нiч. Вже за Днiпром починало днiти небо.
I раптом вiн побачив, що просто на нього вiд вогнища суне кiлька печенiгiв. Вони були дуже п'янi — це видно було по їх ходi. Зараз вони пройдуть повз нього i, очевидно, пiдуть униз, до Днiпра.
Коли вони були близько вiд нього, вiн уже стояв на ногах, коли минали його, взяв пiд руку одного печенiга. Вони йшли далi — i вiн iшов мiж ними, на вигляд п'яний, як i вони, та навiть i бiльше. Не випускаючи руки печенiга, вiн мало не падав, щось ревiв... Його сусiд, печенiг, навiть обiйняв його, притулився обличчям до плеча, щось белькотiв. Як хотiлося Туру його вбити!
Про одне тiльки думав Тур — швидше дiйти до берега Днiпра. А печенiги, як на зло, iшли надто повiльно, зупинялись, щось кричали, падали. I вже в кволому свiтанку видно було їхнi обличчя. Вiн же все нижче й нижче, нiби зовсiм сп'янiв, схиляв голову, немов падав, а тим часом тягнув їх до Днiпра.
I от нарештi Днiпро. Вже стало зовсiм видно, i, може, вранiшнiй вiтрець протверезив голови печенiгiв, бо вони зупинились i закричали.
Тур пiдняв голову й глянув на печенiгiв. Добре, що подивився, бо вони, мабуть, зрозумiли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю, пiдняв її над головою.
Тур не побiг до Днiпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його голову. Кинувся на печенiга, вдарив його кулаками в груди так, що той випустив зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом стяв печенiговi голову.
У ту ж мить, коли безголовий тулуб печенiга хитнувся i важко падав на землю, Тур уже бiг до Днiпра, став на кручi, змахнув руками, як птах, що починає льот, i одiрвався, чорною стрiлою полетiв униз.