Ростово-Суждальська земля велика, багата, але й трудна, — не раз я ходив туди.
Ярослав підвівся й болісно скривився: йому, либонь, заболіла покалічена нога.
— Спасибі, отче, — промовив він, вклонившись.
— Ти, Святославе, поїдеш у Древлянську землю, ти, Всеволоде, в город Волин, Станіслав — у Смоленськ...
Сини, яких він називав, вставали й кланялись князеві Володимиру.
— Ти, Святополче, — звернувся він нарешті до сина Ярополка й Юлії — поїдеш князем до города Турова — то є велика земля, межа наша з польськими князями.
Святополк, що сторожко сидів, прислухаючись, як князь Володимир дає пожалування своїм синам, швидко встав, вклонився.
— А Мстиславу, іже має стіл у Тмутаракані, там І бути, — закінчив князь Володимир.
Він замовк, сини також мовчали, князь сказав, здавалося, все, що мав, сини думали про дальшу свою долю.
— От я і сказав вам усе, що хотів, — закінчив князь Володимир. — Запам'ятайте, сини мої, у важку годину звертаюсь до вас, боюсь за Русь, але певен, що ви будете підпорото моєю в землях, берегтимете, не припустите, щоб вона розсипалась, а блюстимете її цілу, єдину.
Пізніше, та не тільки пізніше, а до кінця днів своїх, князь Володимир згадував цей день і годину, коли думав разом із синами своїми берегти Русь, але забув, що сини вже чужі йому, бо він сам не зумів вберегти та й не беріг своєї родини.
Про княжий задум, звичайно, одразу ж дізнався й єпископ Анастас, — того ж дня увечері він, як і раніше, прийшов до Володимира, довго говорив про церковні справи й устрій Русі, а потім сказав:
— Добре вчинив, княже, що посилаєш синів своїх у землі. Навіть Христос мав помічників — апостолів. На високих горах стоїть город Київ, але важко тобі звідси одному бачити всю Русь, будуть сини в землях твоїми очима, мислями, руками.
— Боюсь, єпископе, що найважче доведеться їхнім рукам, — відповів на це Володимире — Смутьяна й м'ятежна нині Русь, земля іде на землю, а в самих землях розбійництво й татьба, все горить.
— А ти пошли з ними помічників...
— Ти про кого говориш?
— Думаю я, що кожному князеві, який іде в землю, треба мати біля себе єпископа, щоб у землі був княжий стіл і божий престол — єпархія... Князь і єпископ його — то буде велика сила, цим переможеш, княже!
— Князь і єпископ — це справді велика сила, — згодився Володимир. — А кого пошлемо з синами моїми, отче?
— У Новгороді сидить Іоаким, — почав єпископ. — Він буде правою рукою Вишеславу.
— Добро, — згодився князь Володимир. — Бути там єпархії.
Анастас, очевидь, уже знав, куди виїжджають сини Володимира, думав над цим, говорив впевнено.
— З Ярославом у Ростов добре послати Іоанна — вельми вчений він єпископ, тихий.
— Пошли, — сказав Володимир.
— З Святополком у Туров може поїхати Феодосій — твердий у вірі був на горі Афоні.
— А католиків знає?
— Лютий ворог папи й Польщі...
— Ти, Анастасе, не токмо єпископ, бачиш далі, ніж бояри.
— Що я?! — посміхнувся Анастас. — Наставник твій, пастир овець...
Так вони домовились і посилали у Смоленськ Мануїла, у Волин — Стефана, не тільки в Києві церква підпирає Гору, єпископи й священики ставали біля князів у землях.
Сини князя Володимира виїжджали у землі — він хотів, щоб вони швидше були там, робили, діяли, їм важко було залишатись у Києві, нехай будь-який город і земля, аби не Гора, Київ, батько, мачуха Анна.
Ближчим часом до Києва прибули й сли польського князя Болеслава. Князь Володимир зустрів їх, як друзів. Три дні гриміла Гора, князь Володимир разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари меду, олу стояли на концях нового город а й на Подолі, веселився весь Київ.
Після цього князь Володимир послав своїх слів і разом з ними князя Святополка до Гнєзна, там князь Болеслав, дізнавшись, як приймали його слів у Києві, велів прийняти їх у Гнезні ще краще.
Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрітись з князівною Мариною, вона була дівчиною незвичайної краси — невисока, але ставна, білява, з чудовими голубими очима, співучим голосом, ніжна, тендітна Марина припала Святополкові до душі. Минуло небагато днів, і він признався, що полюбив її; князівна Марина відповіла йому такими ж словами, ніжній, тендітній дівчині припав до серця не зовсім зугарний, але дужий, міцний туровський князь.
Весілля гуляли в Гнєзні. Нікого не турбувало, що князь Святополк не католик.
З Гнєзна князь Святополк їхав, не заїжджаючи до Києва, просто на Туров. Разом з ним їхала жона Марина з великим почтом, її дружина, чимало священиків і духівник.
Духівник був радий, що Святополк не їде до Києва, — там добре його знали, бо це ж він приїжджав колись до князя Володимира як посланець князя Мешка.
Єпископ калобрезький Рейнберн — це був він — їхав нині як духовний наставник княгині Марини, не залишав її ні на крок, дбав про неї, а відтак стикався, сходився й з князем Святополком, довгі вечори в гостиницях*(*Гостиниця — будинок для проїжджих на гостинці (шляху).) на Червенському шляху проводив тільки з обома ними, багато розповідав князеві, дещо розпитував у нього.
Наставник Марини єпископ Рейнберн виконав загад римського папи — зараз для нього була відкрита на Русь широка дорога.
6
Звістка про те, що до Новгорода їде князем син Володимира Вишеслав, приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню.
Відтоді коли Володимир вирушив з Новгорода, після закінчення січі з Ярополком став київським князем, а відтак і великим князем Русі, Добрині на думку не спадало, що в Новгороді може бути і буде колись свій, новгородський князь.
Що князь для Новгорода, і навіщо він тут, коли в Києві сидить Володимир, а в землях за Волоком є його посадник Добриня? Він ревно служить київському князеві, тримає в покорі полунощні землі, стереже, як пес, україни Русі, збирає й посилає в Київ велику дань — дві тисячі гривень за літо, а крім того, ще й хутро, мед, віск, горючий камінь, риб'ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посилає в Новгород свого сина?
"А може, — думав Добриня, — це робить київське боярство, що не любило й не любить його — брата рабині Малуші; може, нашкодили новгородські бояри, яким краще сидіти й владувати під знаменом свого князя, аніж під десницею Добрині?"
Проте Добриня одгонив ці думки — що київському боярству Новгород, їм, звичайно, краще мати тут слухняного посадника, аніж ще одного князя; з новгородськими боярами й воєводами Добриня був суворий, невмолимий, але самі вони такі ж суворі й невмолимі, того, що беруть від Добрині, не візьмуть від князя, ні, вони просили колись у Святослава сина-князя, під знаменом Володимира вони здобули честь, славу, багатство, але не стануть рубати сука під собою, не просять у Володимира сина...
Від Рути не сховалось, що Добриня схуд, змарнів, став погано спати.
— Що з тобою, муже мій? — запитала вона якось уночі, помітивши, що Добриня довго перевертався з боку на бік, потім сів на ложі, випив повний кухоль квасу... — Може, тобі щось болить — печія чи знову поперек?
— Ні, нині нічого не болить, — відповів Добриня, і в півтемряві Рута побачила його скуйовджене волосся, великі очі, що сполохано дивились на вікно. — А от лежу, не спиться.
— А чому? — Рута сіла поруч з ним, поклала руку на шерхку, зморшкувату його шию.
— Син Володимира Вишеслав їде сюди князем. Не знаю, чому київський князь посилає його сюди, не відаю й того, як мені з ним бути?
— А ти не думай про це, — спокійно промовила Рута. — Ти в Новгороді свій, перший боярин, у тобі вся сила. А князь — що він, без тебе не ворухнеться, без тебе і князем не буде.
Рута говорила правду, чи Вишеслав, чи будь-який інший син Володимира — що вони без нього?! А все ж на душі в Добрині було тоскно, якось пусто — Рута нагадала, і от він відчув, як його справді мучить печія, ниє поперек. Ні, не той нині Добриня, яким був колись, уже підкралась до нього й починає одолівати невблаганна старість.
І ще відчув Добриня в цю пізню годину ночі невиразну тугу за далекою минувшиною, в півтемряві терема над Волховом стало йому чомусь так самотньо...
— Дай мені грудочку крейди, — сказав Добриня, — бо справді мучить печія.
Рута встала з ложа, дістала з каді грудочку крейди, набрала ще з діжки й кухоль квасу. Добриня розгриз цю грудочку, запив.
— Ніби стало й легше, — промовив він. — Почекай-но, Руто, здається, вдарила сторожа?! Так і є, треба вже вставати.
У кутку Рута роздувала жар, запалювала свічу.
Коли скресли Волхов і Ловать, прибув до Новгорода князь Вишеслав.
Повідомлені зарані гінцями, Вишеслава зустрічали аж на Ільмень-озері на десяти учанах посадник Добриня з воєводами Спиркою, Векшею, Михалом, Тудором, боярами Чудином, Волдуєм.
Добриня пильно додивлявся й бачив, що звістка про приїзд князя Вишеслава всіх їх дуже втішала, вони нетерпляче його ждали, готувались зустріти достойно й сердечно.
Ніхто не нарікав і не цурався також і його, Добрині, бояри й воєводи згадували час, коли в Новгороді сидів князь Володимир, а вони служили йому, раділи, що й тепер він не забув про них, посилає князем свого сина.
— Будемо служити Вишеславу, — одверто висловлювались вони, — а ти, Добрине, клади мости між ним і нами...
Зустрівшись на широкому плесі, де не видно було й берегів, усі вони вітали князя, Добриня ж, одягнутий у хутряний кожух, у соболиній високій шапці, з двома гривнами на шиї і золотим чепом через усі груди, дуже щиро й від усього серця обняв і поцілував Вишеслава.
— Тобі віддають честь і просять тебе Великий Новгород і полунощні землі, — голосно сказав він.
Так вони й попливли назад, до Новгорода, — попереду гостроносі учани, за ними шість довжелезних насадів з города Києва, на одному з яких під знаменом отця свого Володимира плив князь Вишеслав.
І весь той день Добриня був разом з Вишеславом — на обіді у Великій палаті дітинця, де бояри й воєводи присягали новому князеві, в палатах, де віднині мав жити Вишеслав.
Там, це вже було перед вечором, Добриня на короткий час залишився з князем. Той стомився, хотів спочити після далекої й многотрудної дороги, але Добриня не залишив його,
Вони були в палаті на верху терема, що виходила вікнами на Волхов, тільки вдвох. Князь Вишеслав скинув опашень, корзно, був тільки в темному платні, що туго облягало його тонкий стан, гострі плечі, вузькі груди.