— Для чого було, не подумавши, робити таке?
Ще позавчора пообіцяв своїм маленьким друзям піти сьогодні на вілюйські плеса й луки. Там зараз дуже цікаво. Після весняної повені Вілюй ліниво й тихо перегортає свої крижані хвилі. Аж ген-ген, потойбіч від тайги, на його широкому узбережжі, вкритому рівною й густою щіткою трав, купчаться, шукаючи поживи, птахи. Яких тільки не побачиш: гуси, качки, кулики, дикуші, кукші, рябчики, лебеді, білий журавель, і трипалий дятел, і рожевий мартин...
Гудить себе Павло. Пощо було обіцяти? Знав же, сподівався, що сьогодні чи завтра прийде пошта і принесе йому, як завжди, разом із щастям нові тривоги, коли вже ніколи буде думати не те що про звабні вілюйські плеса, дітвору та пернате царство, а навіть заснути.
Давно чекав тієї пошти. Два тижні тому мала бути, та не була. Уже навіть подумував, що прогавив або що вона нічого йому не привезла і тому не зайшов поштмейстер. На столі зібралася он яка купа листів на Україну.
Думки, як галич, рояться одна чорніша другої. Невже набрид своїми скаржними листами там, на Україні? Набрид... Ех люди, коли б ви знали, як тут живеться! Всі поніміли, наче змовились його докопувати. Що з тими статтями й віршами, котрі послав уже звідси в Галичину? Дійшли вони чи загинули в дорозі?
Чому не пише Іван Франко? Це особливо боляче. То ж він перший відгукнувся на його голос, перший оповістив читаючу громаду про поета-засланця Павла Граба, а тепер чомусь замовк.
Мовчать і Михайло Павлик, і Кость Паньківський, що вислав ще в квітні окремі аркуші "Проліска", і Василь Лукич — невже розсердився за те, що в листі до Франка назвав його "Зорю" безкритичною? Але за таке сердитися не можна, бо ж сказано таки правду, а правда, братики мої, вища над усе!
Серце ридало. Угамовував його, як міг. Чого ти, дурне, чого? Заспокойся. Може, їм не до мене, може, своє лихо, свої клопоти допікають?.. Нарешті не втерпів, воно, серце, таки здолало, — і самі собою полилися слова, пекучі, мов отрута, настояна на всіх найгіркіших полинах:
Чи ви живі, чи повмирали;
Чи я діждусь коли, чи ні,
Щоб клаптик часом переслали
Паперу братнього мені?
Прохав, молив...
Що більше вдію?
Хоча б хто на сміх написав…
То все б кохав дурну надію,
Все б долі привид не зникав.
Привид долі. А він таки тікав. Тікала надія, ховаючись за видноколами. Куди ще звертатися, кому писати, що робити? Питав німих стін, питав Байбала, але стіни не озивалися, а старий якут лише зітхав і відкашлювався, наче його щось дерло по горлі. Іноді колишній тюремний сторож поймався недобрим гнівом і жбурляв слова, мов камінці:
— Забудь, Павле, про них, коли такі, хай їм. Микола Гаврилович також усе нудився за листами.
Та від Байбалової ради не ставало легше. Деякі листи й вірші, наготовані до відсилки, пошматував, викинув за поріг і вирішив бодай трохи розважити наболілу душу — піти з дітлахами на плеса.
А вчора, вже по обіді, забіг поштмейстер і поклав на його стіл цілий пакунок. Все з України. Від радості, що враз гарячим прибоєм залила груди, дав поштмейстерові цілого карбованця. Вражений таким несподіваним дарунком, чиновник пообіцяв на один день затримати вілюйську пошту, аби щедрий засланець спорядив усе те, що має одсилати.
Випровадивши поштмейстера, тремтячими руками порозклеював пакунки та листи і взявся читати. Кость Паньківський надіслав ще десять примірників "Проліска", а в листі просив нових творів, запитував, чи все дійшло з його попередніх посилок. Лист від Михайла Павлика був значно ширший. Цілий тобі трактат. От добродій Павлик, який він сумлінний і розумний. Уміє сказати те, що хоче. Читаєш його послання, і ніби прояснюється твоя уява, світлішає в голові, постає перед тобою ціла картина галицького літературного життя, політичних і мистецьких змагань. Спасибі йому, що не пошкодував часу й сил, задовольнив прохання.
Потім узявся за часописи. То були деякі минулорічні книжки <Народу" й "Хлібороба" та найновіші — сьогорічної "Зорі" й "Правди". Спершу припав до "Зорі" — цієї найдавнішої своєї знайомої. У ній шукав насамперед те, що раніш знаходив, — зашифроване листування з ним. Гортав нервово, стрибаючи гарячими очима по сторінках.
— 0-о! Є! — гукнув так, що шибки дзенькнули. І, стишивши голос, прочитав: — "Вп. П. Граб. Поезії і ін. статті дістали. Незабаром покористуємось, спасибі Вам".
Сльози радості котилися по худих щоках.
— Спасибі й вам, люди добрі, що не забуваєте.
Книжки "Народу" й "Хлібороба" переглядав до півночі Забув і про вечерю. Поклавши журнали на стіл, ходив по хаті і обдумував прочитане. Почуття були збурені, а враження строкаті й барвисті, як оті привілюйські луки.
В "Народі" не сподобалася стаття Якова Невестюка, що без знання справи, подекуди навіть райдужними барвами малювала життя політичних в'язнів царської імперії. Чому чоловік береться писати про те, чого сам не скуштував? Чому й Павлик легковажить з друком?
Якийсь Римар у "Хліборобі", розповідаючи про свою тяганину з місцевим попом, милується облудною християнською мораллю, готовий навіть схилятися перед цісарською деспотією...
Підхопився ще до сходу сонця і зразу ж сів за стіл. Квапився, сподіваючись, що з хвилини на хвилину галасливі хлопчики принесуть у його німу хатину свій дзвінкий і милий сміх.
Писалось легко. Ніби то не перо шурхотіло, а думки, ясні й погожі, злагоджено крокували, зручно влягаючись у рядки. От уже готова відповідь Паньківському. Вова — стисла, ділова, густо пересипана назвами книг, часописів та цифрами.
Над листом до Павлика задумався. Чомусь почали розбігатися думки. Ніяк не зладиш їх, не зосередиш, щоб одним махом викласти на папір. Ще перечитав Павликове послання, поклав на стіл і непомітно для самого себе повернувся до того, над чим уже не раз і не два замислювався. Потирав чоло, кошлав чуба. Халепа, та й годі. Не легко розібратися в тих галицьких літературно-політичних партіях. Там, на місці, певно, легше розпізнати їх. Одне ніби ясно: він не міг би пристати ні до москвофілів, ні до народовців. То вже так.
Раніш, читаючи "Правду" і вірячи їй, проймався беззастережною повагою до народовців. Москвофілів зневажав, коли не сказати більше. Цих агентів самодержавства в Галичині добре показав ще передніше Чернишевський. Так як ніхто цього не зробить між галичан, хіба що Франко. Вони зрозумілі — недвозначно "тверді" у своєму, може й платному, служінні царському тронові. Але народовці — з цими справа набагато складніша...
Знову простягає руку до Павликового листа, розгортає його, вчитується — і аж на лиці міниться. Ще заглядає в учора принесену поштмейстером книжку "Народу". Так воно таки й виходить. Залицяються народовці до цісаря, б'ють йому доземні поклони, сподіваються на його ласку. От тобі й "нова ера", нова, м'яко кажучи, недоладність.
Схиляється над чистим аркушем, і перо шарудить, волочачи за собою кривулясту стрічечку. "Дорогий брате Павлику! Листи ваші дістаю правильно — чимале вам спасибі! Ви розчинили трохи мої очі на справи галицько-руського життя, бо доти я блукав у темряві. Та й як було не блукати — одно: через лихі обставини, в яких перебуваю; друге — через свою українську байдужість; третє — староруським брехням, що часом появляються на сторінках російських реакційних видань, я не вірив і не віритиму, навіть тоді, коли що-небудь походитиме на правду...
Що тичеться народовців, то я виображав їх "свічадом доброчинності", високо ставив у своїй уяві, з великим болем перечитував про "нову еру" і другі події... Мені здавалось, що в запалу бійки Ви, може, й побільшували вини табору народовського, бо ж самі кажете, що тій "ері", як і іншим подіям, причасна гірстка народовців, а далеко не всі вони. Як би там не було, по моїй думці, у радикалів може бути згода де в чому тільки з народовцями..."
Нараз плин думок, що набрав потрібного ладу, скаламутило глухе тупотіння ніг під хатою. Грабовський почав наслухати. На устах тріпнулась посмішка. Догадувався — то прийшли хлопченята. Стало і прикро, і приємно. Ну хай так, хай — він піде з ними трохи на луг, може, ще краще збереться думками і вночі закінчить.
— Дядьку Павле! Дя-а! — донеслось з-за вікна.
Грабовський поспішив до дверей. Одчинивши їх, спинився вражений. Перед порогом стояла чорноока дівчинка і витирала сльози. Біля неї, підігнувши передню ліву ногу, топтався і скавучав кудлатий Тигин.
— Аанис?! Заходь до хати. Що з тобою?
Але дівчинка не ворухнулась.
— Там чоловік, — хлипала.
— Де?
— Там, — показала на чагарник за вілюйськими плесами. — Весь закривавлений, стогне. Ведмідь напав на нього. Ми були там. Хтось крикнув, і ми побігли. Дивимось, а кривоп'ятий йоге на чоловікові, лапами б'є і гризе. Тигин кидався на нього, а він одкусювався. Потім пішов собі в гущавину, а чоловік залишився. Дядю Павле, йому ж болить, ходім туди...
***
Вогкий, багнистий грунт, сірі, більма калюж утруднювали ходу. Кудлань Тигин, скаржно гавкаючи, то забігав далеко вперед, то повертався назад, зазивно дивився в очі дівчинки і рвався до лісу.
Грабовський, напружуючи всі сили, біг, аж у голові дурманилось. Чув, як захлинається серце, тремтять ноги, а піт заливає очі. Оце лише тиждень тому підвівся з ліжка після короткотривалої, але гострої недуги і почував себе кепсько. По тій недузі до нинішнього дня і за поріг не виходив, не те щоб отак далеко бігти. Важко, ой як важко, наче хуру везеш на гору!
Часто спиняється, відсапує і знову йде. Та ноги плутаються в бур'яні, ніби зовсім непідвладні йому.
За першими кущами, де починався ліс, Аанис стала.
— О-о, — показала на купу пошматованої одежі, біля котрої вже метався пес.
Грабовський розгорнув лахміття й жахнувся. На землі лежав Дабиит. Руки, ноги й лице були поранені, кривавились, очі заплющені. З-під тіла визирало широке лезо ножа, на якому тьмянів тоненький струмочок крові.
— Дя-а, хто то? — запитала дівчинка.
Вона боялась підходити до скаліченого, стояла осторонь, силкуючись угамувати кудланя, що гасав між нею й Павлом та вискав.
— Дя-а ..
Грабовський не відповідав. Та й що було казати? Аанис не відала, що в купі дрантя лежав її рідний батько, найславетніший вілюйський мисливець. Ще вчора хвалилася: тато поїхав у Мархіно, побуде там з тиждень і привезе гостинця.