Але, десь на тридцятому кілометрі, у нього вискочила друга передача, і на крутому підйомі танк зупинився. Зазирнувши в трансмісію, механіки встановили, що від коробки швидкостей відпав передатний важіль. Лейтенант махнув рукою і пересів на іншу машину, але Павка не розгубився. Він розкарячився на коробці верхи і наладився переключати швидкості молотком. Побоках, майже впритул до тіла, скажено оберталися барабани бортових фрикціонів; спереду, поміж ніг, молотив зубчастий маховик. На горній дорозі танк кидало у різні боки, і треба було дуже уважним, щоб не потрапити в одну з тих молотарок. В голові, тим часом, відбивалося: "Дембель, дембель, дембель..." Зрештою, гопцюючи на вибоїнах, друзяки дісталися фінішу швидше за Малахова, хоч із запізненням на три хвилини.
Попри невдачу на перегонах, Павка сподівався на комбата. У далеких землях українці, звідки б хто не був, вважають себе земляками. Виходець із Вінничини, підполковник Олійник — бойовий офіцер — дослужився до капітана ще у війну. Його колишні лейтенанти, закінчивши Академію, вже ходили в генералах, а він, не маючи середньої освіти, так і застряв на батальйоні. Щоб піти у запас полковником, він задумав закінчити екстерном восьмий-десятий класи і залучив на допомогу свого сержанта — земляка. За зиму Павка поробив йому усі контрольні, і в липні сивоволосий командир отримав довгожданий Атестат.
— Хто нам дозволять оголити лінію фронту? Ось прибуде зміна, так зразу й відпустимо, — відповів комбат на прощальному обіді у себе вдома, куди запросив лише довірених сержантів. Земляк не поскупився: таврійський коньяк, домашні котлети, мариновані грибочки, пончики. Звісно, і щедра нарізка малосольної сьомги. Третього дня полковник провів у батальйоні останній вранішній огляд, подякував за службу, розпрощався і поїхав. Павці ж він віддячив, похвальним листом до Приморського райвійськкомату міста Одеси.
Дембельська команда, у складі сержантів Чигідіна, Шелестовича, Константинова і Задорожного, приступила до руйнування застарілої кінобудки, за яку підполковник Закупін обіцяв негайну демобілізацію. Товстий армований бетон ніяк не піддавався найважчим биякам, і бійці вже упали духом, як Закупін надав у їх розпорядження важкий танк ІС-3, що одиноко зберігався в окремому боксі. За важелі сів Стьопа Константинов . На небуденне видовище зібралися всі вояки, вільні від служби. З першого заходу у Степана нічого не вийшло: він спробував завалити споруду натиском, але п'ятдесятитонна машина забуксувала. Тоді він довбонув стіну з розгону загостреним носом і в'їхав усередину. Глядачі аплодували. Махина здала назад, команда струсила з нього уламки, протерла триплекси, і Стьопка впевнено продовжив роботу. Насамкінець він вдерся нагору і, скажено кружляючи на місці, подробив гусеницями великі грудки. Три дні знадобилися команді, щоб прибрати уламки, зрівняти землю, замести площадку віничком, і сімнадцятого жовтня, на другий день після прибуття поповнення, їх відпустили. Всіх, окрім Павки, якого затримали до першого листопада — дня завершення у 1944 році Петсамо-Кіркенеської наступальної операції. На цю дату готувався врочистий стройовий огляд за участі командира дивізії генерала Молокоєдова, і підполковник Закупін не упустив нагоди похвалитися перед ним своїм позаштатним оркестром. А що то за музика без маршу "Прощання Слов'янки"? І що то буде за марш без соло баритону? На другий день опісля огляду Павка звернувся до підполковника, який того дня заміщав командира.
— Забувся про десять діб гауптвахти, які тобі додано? Мусиш дослужти... Баритон почистив? — запитав служака і, оглянувши інструмент, підписав приказ, а заодно позначку у військовому білеті і перепустку через КПП. Отримавши у фінчастині розрахунок, Павка прожогом вискочив за ворота.
Воля зустріла щасливця пронизливим вітром і мокрим снігом. Автобус із Заполярного затримувався, а сховатися було ніде. Павло спробував розвести багаття, але промоклий хмиз не займався і закінчилися сірники. Ближче до ночі до зупинки вервечкою підкотилися чотири автобуси — всі, що за розкладом того дня мали слідувати до Мурманська. Вони скупчилися колоною, бо лише одному водію вдавалося виїжджати на вкриті ожеледдю перевали. Перед кожним підйомом пасажири дружно виходили з автобуса і штовхали його до самого верху. Переваливши одну машину, вправний водій повертався за наступним. І так по чотири рази на кожен підйом. Арктика вочевидь не випускала зі своїх цупких рук, але Павка був радий пхати автобуса хоч і до самої Одеси. Остаточно вільним він себе відчув на рідному йому Мурманському вокзалі, коли випив дві пляшки темного пива "Леніградське" та ум'яв жирний шматок копченого палтуса.
Частина VI
Тішся, юначе, своїм молодецтвом,
а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх!
І ходи ти дорогами серця свого й видінням очей своїх, але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду!
Екклезіяст, 11,9
Розділ І. Кімната № 167
До кімнати номер сто шістдесят сім гуртожитку по вулиці Піонерській, 8 Павка ввійшов, не постукавши. Льоні у кімнаті не було. Стрижений "під бокс" хлопець у червоній майці, що сидів в тазку з малиновою водою, невдоволено зиркнув:
— Це тобі що, трамвай?
Другий мешканець, засмаглий до чорноти силач, відірвався від креслення і доброзичливо запитав:
— Ти до кого?
— Я тут живу.
— Так ти — Павло! Льоня розповідав. Я — Гриша, а то — Жулан. Майстер спорту з боксу. Готується до бою, вимочує у марганцівці геморой.
— Заходь: онде твоя койка, а онде — шафочка. Гарні картини, — відізвався Жулан.
— Це — Роквел Кент. Ліворуч — "Вид з Лисячого острова", праворуч — "Затока Воскресіння". Дивно, що збереглися... А де Льоня?
— Побіг до магазина.
— Я дещо маю з собою, — Павло дістав із чемоданчика дві пляшки "Московської" і кілечко ковбаси "Одеська".
За стіною залунав гучний спів.
"На земле весь род людской
Чтит один кумир нетленный!
Тот кумир — телец златой,
Тот кумир — телец златой!"
— Якщо Вова завів арію Мефістофеля, значить прийшла Сіма, — пояснив Гриша.
Павка пам'ятав Вову Мушкова. На першому курсі він підробляв освітлювачем в Оперному театрі. Годинами відстоюючи за лаштунками, Вова вивчив безліч арій і в гарному настрої полюбляв їх відтворювати. Можливо, якби до густого розкотистого басу йому додалося музичного слуху, з нього б вийшов другий Шаляпін, а так з його глотки виривався рев збудженого самця.
— Зараз затихне, — запевнив Жулан.
Головний учбовий корпус інституту зріс на один поверх, а на підмурку, звільненому від Сталіна, що у довгій шинелі задумливо стояв перед входом, статечно розвалився Михайло Ломоносов. Як і три роки тому, на бордюрі, що оточував клумбу з пам'ятником, сидів літній чолов'яга з папкою. Колись (ніхто не міг пригадати точно відколи) він працював тут доцентом, його несправедливо вигнали з роботи, і він щодня — зимою й літом, з дев'ятої до шостої — відсиджував тут, сподіваючись, на справедливість.
У вестибюлі гарцювала пістрява розкута молодь, і Павка відчув себе вбраним у солдатську шинелю. Студентки помолодшали і покрасивішали. Вони юрбилися біля чотирьох великих, на повний зріст, дзеркал, начісували шиньйони і наводили очі. Замість папочок у моду ввійшли товсті шкіряні портфелі, в яких, окрім конспектів, уміщалися рушники, мочалки і усілякі знадоби. Остаточно заваливши третій семестр, Свєтка Качбні повернулася в Тирасполь до мами, і на факультеті про неї вже забули. Перебрався до рідного Кишинева і Боб Машталір. Парочка насмішкуватих красунечок-одеситок із паралельної групи Мар'яна і Аллочка трагічно загинули: після лекцій вискочили з-поза Ломоносова на дорогу і потрапили під самоскид. Колишній оркестр розпався. Акордеоніст Льонька Воротник захистив диплом і поїхав до Черкас; гітарист ЛадькоДовгов'яз на четвертому курсі одружився з дочкою полковника, кинув пиячити, вдарився в науку, закінчував аспірантуру і вже готувався захищати дисертацію; трубач Мотузка, закінчивши свій кредитно-економічний, перебрався до Чернігова; кларнетист Джока отримав направлення до Новосибірська, і, одружившися з Тетяною — красунею технологічного факультету — і перебрався з общаги на квартиру. Контрабасист Лузан готувався до Саратова. Він усе ще парубкував. Колишні приятелі, що ухилилися від армії, дратували Павку своєю статевою пересиченістю, і він навіть відмовився від їхніх конспектів. Їм, заклопотаним дипломними проектами, направленнями на роботу та весіллями, ніколи було співчувати невдахам. З'ясувалося, що з усього потоку до армії окрім Ушакова і Шелестовича потрапив лише Толик Стахов з паралельної групи, і глум полягав у тому, що відразу за ними в інституті поновили військову кафедру. За три роки навчальні програми змінилися, і демобілізованим прийшлося здавати додатково по три іспити і купу заліків. Відчуваючи себе повними ідіотами, вони вештались по кафедрах і випрошували оцінки. Викладачі їм співчували. Павці, який хоч щось мукав, ставили "відмінно", а Льоні — "добре". Вірні друзі ходили нерозлучно; як висловився Льоня, "сковані одним ланцюгом", і їх завжди бачили вдвох. Врешті-решт, за цупкість, проявлену при здачі всіх "хвостів" і екзаменів зимової сесії, їх прозвали "Павуками". "Великий Павук" — Ушаков і "Малий Павук" — Шелестович.
Політичну економію викладав відставний замполіт, нудний, як політінформація. Він занадто переймався відвідуваністю його лекцій, яку вважав незадовільною. Павка, що сподівався побачити на цьому місті чарівну Маргариту Сергіївну, взагалі його ігнорував. Виявивши злісного прогульника, викладач передав йому попередження, а не побачивши належної реакції, переказав, щоб краще на екзамен не з'являтися. Інші студенти його перелякалися і напружено писали конспекти, Павка ж, який ще в школі начитався першоджерел, розважався у Чорноморці і стривожився лише перед самою сесією. На його переконання треба відповідати солдафону, не занурюючись у високі матерії: коротко і ясно. Він роздобув популярний підручник для технікумів, у якому основні визначення предмета були виділені жирним шрифтом, і заучив їх напам'ять. На іспит він зайшов першим.
— Здається, ми не знайомі.