Джантемир боїться російських начальників, як самої смерті, і зробить усе, що вони йому накажуть, тому що без майирів він ніяк не проживе: нападуть хівинці — майири їх поб'ють; жатаки або тюленгути не схочуть робити — майири їх покарають за бунт; багато буде вовків — майири їх постріляють. Накажуть майири: "Віддай Кульжан Жайсакові", — віддасть одразу.
Тарас Григорович зрозумів, що для Жайсака це дійсно остання і єдина надія.
— Що ж, спробуємо попросити, — кивнув він своєю лобатою головою. — Підемо до Бутакова, до Богомолова та до осавула Чорто-рогова, а там, може, і раїмський комендант приєднається.
—Ой, тільки ж швидше, швидше проси! — простогнав Жайсак, — бо ж новий місяць народиться через три рази рука. А що, коли Мол-дабай приїде раніше?
— Сиди і про Молдабая мовчи, а коли бай прийме твій калим і призначить день весілля, — пошли до нього надійну людину, хоча б твого приятеля, з яким ти ловив беркута. Хай сповістить, старого чорта, що він спізнився і що Кульжан вже одружена. Тоді ніхто не довідається про твою брехню, хіба що сам бовкнеш зайве.
Жайсак був такий стурбований, що тільки повторював:
— Ой Тарас-ага, швидше іди до майирів! Вони мене не послухають. Проси сам. Джантемирові треба казати багато слів... Різних слів... Розумних слів... Я таких не знаю.
Веселий і бадьорий зустрів їх Бутаков, і поет одразу розповів йому, що привело їх до нього в такий незвичний час.
— Чому не допомогти хорошій людині, — відповів капітан-лейтенант. — Правда, сват я без досвіду, бо ще ніколи цим не займався, але ви прийшли дуже вчасно: мені треба поїхати до Джантемира купити в нього кілька баранів, щоб підгодувати команду перед плаванням. Отже, з'єднаємо приємне з потрібним. їдьмо всі гуртом та й Богомолова з собою запросимо. Тільки для такого урочистого випадку, як сватання, треба одягти парадний мундир з орденами. Раджу і вам причепуритися: для таких людей, як Джантемир, кожна медаль, кожна цяцька на грудях гостя багато важить і набуває особливого значення. До речі, я одержав значок члена Географічного Товариства. На-чіплю і його... Ти, Жайсак, не хвилюйся. Дасть Бог, усе буде добре. А ви, Тарасе Григоровичу, підіть поки що до Богомолова та до Чор-торогова і запросіть їх взяти участь в цій оригінальній експедиції.
Не минуло й години, як косаральське начальство з Богомоловим і Чортороговим на чолі і Вернер та Шевченко переїхали шлюпкою по-весняному повноводий рукав Сирдар'ї і весело рушили в Раїм. Бутаков зайшов там до коменданта Даміса і попросив у нього хоч якусь бричку доїхати до аулу. Даміс одразу наказав запрягати і віддав у повне розпорядження "славетних мореплавців" цілих два тарантаса, а довідавшись про оригінальну мету їх несподіваної подорожі, і сам до них приєднався разом з поручиком Ейсмонтом та прапорщиком Нудатовим. Вони теж одягли повну парадну форму з орденами та всіма іншими регаліями.
Жайсак, провівши Бутакова та інших до форту, найкоротшими стежками помчав в аул, кленучи себе, чому пішов до Тараса Григоровича пішки, а не поїхав конем. І все ж він випередив урочистий кортеж своїх сватів і встиг попередити Кульжан, що, мабуть, сьогодні вирішиться його і її доля. Кульжан захвилювалася. Він теж був сам не свій, але порадив їй вбратися в святковий одяг і вийти до гостей, а коли батько або свати спитають її, чого вона хоче, сміливо сказати батькові, про що мріє вона і чого благає всім серцем.
Оглушливе гавкання сповістило про наближення сватів, Джантемир страшенно злякався, коли йому доповіли, що до аулу під'їжджають мало не всі офіцери. Він подумав, що росіяни вирішили зігнати його з зимівлі або накласти якийсь новий податок, чи зробити ще якусь прикрість.
"Образилися... Озлилися на мене... До кінця тою не залишилися. Акинів не стали слухати... Тепер приїхали помститися... — мелькало в його голові. — Треба якось спокутувати... Прийняти якомога краще, урочисто, шанобливо..."
— Ой бой! Біда на мою голову! — приказував він, не потрапляючи руками в рукава святкового халата.
Назустріч трьом вершникам і мореплавцям у двох тарантасах вже вийшли Ундасин, Байсали та Ісхак. За ними, сопучи і захлинаючись від задишки, поспішав сам Джантемир.
— Гості — благословення Аллаха, — приказував він, розтягаючи губи солодкою та улесливою посмішкою. — Велике свято, великий айт сьогодні в мене через ваш приїзд до мого скромного аулу. Хай буде благословенна справа, що привела вас сюди, — вів він далі, обома руками потискуючи руку Бутакова.
— Дай Боже, щоб ця справа дійсно стала святом хоча б для двох людей, — відповів Бутаков, намагаючись потрапити йому в тон і не знаючи, як належить поводитися в таких незвичних обставинах.
Джантемир так само урочисто потиснув руки всім іншим гостям і продовжував жестами й поклонами запрошувати їх до себе.
— Я так шкодував, що непереможні російські майири не залишилися до кінця тою. Я лаяв своїх синів: певно, вони погано прислуговували дорогим і поважним гостям, що найпочесніші гості поїхали так рано додому, — упадав бай біля офіцерів.
— Навпаки, — навперебій заперечували вони, — ми були дуже задоволені і надзвичайно шкодували, що довелося поїхати, але ж нічого не вдієш: служба є служба і наказ є наказ.
В найбільшій гостевій юрті вже готували чай. Кумині збовтувала плетеною з лози мутовкою перший кумис, яким хотіли почастувати гостей. Джантемир знов розплився солодкою посмішкою, а Шаукен, важко перехиляючись через свій товстий живіт, діставала з великої скрині пляшки коньяку та рому, вже знаючи, що саме ці напої п'ють "майири" з гарячим чаєм.
Джантемира весь час гризла думка, в якій справі з'явилися до нього офіцери. Він скоса позирав на їх парадні мундири з блискучими золотими ґудзиками, на ордени та медалі з барвистими шовковими стрічками і якісь незрозумілі овальні значки на грудях Бутакова й Ейсмонта, значення яких було йому невідоме. Все це надавало гостям особливого святково-урочистого вигляду але день був буденний, коли всі російські начальники працюють по своїх місцях і таємна тривога смоктала серце товстого бая. Збентежила його і перша загадкова фраза капітан-лейтенанта про щастя двох людей.
Він запросив гостей сідати на білій повсті, постеленій на почесному місці, а сам сповз кудись убік, аж під саме кереге, і лише старанно доливав у піали свіжого чаю, чи коньяку, або густого солодкого напою з приємним запахом апельсина. Гості присьорбували чай, а Бутаков перезирався з Дамісом, не знаючи, чи пристойно одразу приступити до справи, чи спочатку треба поговорити про щось стороннє, а вже тоді перейти до мети свого приїзду. Але ні той, ні другий не знаходили, про що говорити з Джантемир-баєм.
— А хто з акинів виявився переможцем? — несподівано врятував їх Шевченко, якому дійсно було цікаво знати, чим закінчилося змагання чотирьох співців.
Джантемир розплився солодкою усмішкою:
— Який акин кращий за Абдрахмана? — відповів він запитанням. — Найбільшу нагороду одержав Абдрахман: коня з сідлом, прикрашеним візерунками і різьбленням з кістки.
— А Азат?
— Азат теж добре співав. Халат дістав бухарського шовку, а Кок-пай дістав килим. Хороший килим, гарний. Кульжан, дочка моя, ткала.
— Красуня в тебе дочка, Джантемир. Треба подумати про її щастя, — вхопився Бутаков за ці слова, які давали змогу повернути розмову в потрібному напрямку.
— Будемо думати. Продавати дочка треба, весілля грати, — закивав головою Джантемир, гублячись у здогадах; невже офіцери дійсно приїхали просто в гості, поговорити й напитися дорогого вина та кумису? — Знову той улаштуємо.
— Ось у цій справі ми й приїхали до тебе сьогодні, — раптом заговорив Даміс, не бажаючи віддавати Бутакову роль головного свата. — Є для неї підходящий жених. Людина чесна, роботяща. І калим добрий сплатить, і тобі буде вірним сином.
— Хто такий? — насторожився Джантемир. — Де кочує?
— Тут він, поруч тебе. Навіть байського роду. Бідним був, але тепер став багатий.
— Нам бідний не треба, — стурбувався Джантемир. — Багатому продамо. Щоб дочка ситий був. Щоб юрта великий і теплий мав. Барани, верблюди, коні щоб були.
Помітивши, що розмова набуває поганого напрямку, Бутаков зробив Дамісові знак і рішуче втрутився в розмову:
— Цей чоловік зробив тобі чимало послуг: він врятував твою отару під час бурану; він врятував Кульжан в Каракумах. Вовки мало не скалічили його на все життя, напавши на твій табун. Здобув він тобі й чудового беркута. Невже ти не дорожиш такою людиною, не хотів би, щоб він став тобі сином і щоб твої власні сини стали такими ж вмілими й сміливими, як Жайсак, син Шакіра?
— Моя дочка не для байгуша, — раптом налився кров'ю Джантемир. — За багатого піде. Нам бідних не треба.
— Скільки ти хочеш за Кульжан? — рішуче перебив його Даміс.
— Вона вже висватана, — роздратовано смикнув плечима Джантемир. — Я взяв завдаток, коли вона такий був, — показав він на аршин від землі.
— Так, але наречений помер. А за шаріатом, коли наречений помре, завдаток залишається батькам нареченої і ніхто не має права вимагати його назад.
Цього Джантемир не знав. Очі його жадібно блиснули.
— Ой, звідки ти це знаєш, начальник? — спитав він Даміса з раптовою підозрою.
— Знаю! Я служив в Оренбурзі. Там в одного татарина помер майбутній зять. Він звернувся до муфті, а той так пояснив йому закон.
— Хороший закон, — клацнув язиком Джантемир. — Але ж дядько Ібрая хоче одружитися з нею. Вона буде багатий. В білій юрті житиме. Плов їстиме щодня. Працювати не буде. На килимах лежатиме.
— Вона майже дитина, а він міг би бути навіть тобі батьком. Соромно навіть подумати про таку гидоту! — вихопилося в Шевченка.
— Соромно для бая віддати дочку прислужникові, — огризнувся Джантемир, але одразу й схаменувся й прикусив язика, згадавши, що свати "великі начальники".
— Не прислужникові, а синові Шакіра, який був другом твого батька і таким же баєм, як ти, — раптом втрутився якийсь аксакал.
Він непомітно ввійшов до юрти під час розмови і тихо стояв біля одвірка.
— В ніч своєї смерті, — продовжував старий, звертаючись до росіян досить хорошою російською мовою, — Шакір-ага покликав нас усіх до себе. Покликав і його, Джантемира, і розповів нам, як дружив він із старим Ундасином, батьком Джантемировим; як одної зими за кілька днів з багатого бая став він під час жута жебраком, і ти сам, Джантемир, перед усіма аксакалами свого роду ствердив клятвою правду Шакірових слів.