Але, певно, був це останній проблиск надії, що підвів на мить напівмертву людину. Людина захиталася й впала обличчям у бур'ян.
"Невільник. Утік від татар. Гине зі спраги та голоду", — блимнуло в голові.
І гучно обізвалися чумаки:
— Держись! Ідемо-о-о!!!
Троє чумаків відокремилися від валки, кинулися до могили, і за кілька хвилин засмаглі руки підіймали Коржа, підстеляли під нього полотнину й лили йому на голову воду з бурдюка.
Розплющилися запалені очі. Насилу проковтнувши налиту йому в горло воду, Корж прохрипів щось незрозуміле. Чумаки перезирнулися і ближче нахилилися до нього.
— Там... товариш... рятуйте, — простогнав він і знепритомнів.
А чумаки вже нишпорили по бур'янах, тикали в кущі пужалном, кружляли навколо і кінець кінцем знайшли ледве живого татарина. Побачивши чумаків, він здригнувся чи то з жаху, чи то з радості, рвонувся підвестися і знову впав додолу.
— Не бійся, не бійся. — ласкаво гудів над ним кремезний чумак з волячою шиєю. — Ми не звірі.
І вайлувато підносив йому до вуст ханькову пляшку та обмотував голову вогкою ганчіркою.
— Ой, та й худі ж вони. Просто жах! — дивувалися чумаки, розглядаючи врятованих.
А вони пили й не могли напитися з бурдюка огидної теплої води, що смерділа баранячим салом і шкірою.
— Покладіть його на мою мажу, — наказав отаман. — Хай відпочинуть, та не розливайте зайвої води: бозна-коли натрапимо ми на криницю.
Але Корж почув, трохи підвівся, озирнувся з могили, слабо махнув рукою.
— Там... річка... Миля, не більше... Ледве втекли...
— А що там? Татарва чи харцизи?
— Полоз. Це він його здушив...
Татарин справді ледве дихав. Де-нe-дe на його вустах виступала кривава піна. Видко було, що жахлива гадина здушила йому ребра. Оглянувши хворого, чумака тільки головами хитали. Але кинути в степу людину при смерті ніяк не можна. Обережно поклали вони його на отаманову мажу, поруч Коржа, зробили над його головою намет від сонця. І знов зарипіли вози, замотали головами круторогі воли, плавко й сонно йдучи таким же сонним пожовклим степом.
За косогором відкрився положистий схил, долина, очерети, а серед них напівпересохла річка тьмяно вилискувала в зелені, наче жахлива гадина, що ховається десь на її берегах.
За півгодини дісталася валка води. Випрягли воли, напоїли й пустили пастися на зелену травицю. у таборі палало величезне вогнище. Чумацький кухар варив на тагані галушки з салом, чумаки, поставивши варту, купалися в річці, фиркали, плавали й радісно хлюпоталися у воді.
А тим часом отаман уважно оглядав Абдулку.
— Мало не всі ребра поламані. Печінки відбито. Не виживе — зітхнув він, обкладаючи хворого свіжою м'ятою і обережно вкриваючи полотниною.
— Обідати! — гукнув кухар, витрушуючи з торби ложки.
Їли мовчки, не кваплячись, дотримуючи черги. Замість хліба заїдали білими татарськими коржами "від перекопської башти" й запивали свіжою водою. В дорозі пити горілки не було заведено. Везли тільки одне барильце для слабих та хворих та про всяк випадок. І тепер піднесли Коржеві та татаринові по чарці.
— Пий, братику. Плюнь на муллу. Це тобі замість ліків, — умовляв його Корж, підводячи хворому голову.
Від їжі та горілки Корж відживився. Легкий червінь виступив на його жовтих засмаглих вилицях. І, випроставшись біля напівзагаслого вогнища, в тіні отаманської мaжi, почав він розповідати:
— Був я веслярем на галері. Якось восени, під Пилипа, знялася буря. Пішли хвилі, ось як ці могили, а мо, й вищі. Вивернуло нам щоглу та просто на нас. Сусіду мого забило, а мені перебило руку та ребро. Думала татарва кинути мене в море, як каліку, але капудан вигадав краще: записав, ніби нас обох забито, а сам продав мене мурзакові... Там і Абдулка був невільником, — хитнув він головою в бік хворого. — Заприятелювали ми. Він з черкесів і потрапив до живої данини ханові. Бачу я — хороша він людина. "Даваймо, — кажу, — братику, тікати. Разом бідували, разом і відпочинемо". Почали ми з того часу удавати хворих. Мурза лютує, б'є нас, а ми перезирнемося та й терпимо. Почали в чабани проситися. Подумав мурза — та й послав нас пасти отари. Тут ми трохи підгодувалися бринзою та молоком, насушили торбу коржів — і гайда. А тиждень тому скоїлося лихо. Дісталися ми до цієї річки, зраділи. Поліз я у воду скупатися. Тільки чую я крик. Повернувся. А Абдулка біжить до води, як навіжений, а полоз за ним колесом котиться. Я туди. Поки підплив, полоз його догнав, обвив та й почав душити. Ніколи я не бачив такого. Думав, брешуть старі люди, що є на світі такі гадини. Почав я його шаблею рубати. Рубаю, а, сам боюся, щоб разом із полозом і Абдулку не порубати. А гадові шматки спадають на землю і плигають, наче живі ковбаси. Та такі товсті, як чоловіча рука біля ліктя. А він, — хитнув Корж на Абдула, — лежить весь синій, і кров йому з вушей та горла так і б'є. Почав я його водою обливати. Розплющив він очі, а в них такий жах, така мука. "Кине він мене, мовляв, напризволяще". Не міг я того погляду витримати. "Нетужи, — кажу, — візьму тебе на руки, донесу до волі". Так і ніс... Тиждень мучилися. Торба наша з коржами десь залишилася в очеретах. Води не стало. Заслаб я. А кров йому з горла так і ллє, а сам горить, як у вогні.
— Це в нього антонів огонь у грудях, — зітхнув отаман.
— Та й то добре, що хоч на волі помре.
— А хіба йому від того легше? — відгукнувся хтось з чумаків, лаштуючись спати.
Погомонівши ще трохи, чумаки лягли відпочити під мажами.
Тільки пильна сторожа стерегла табір, знаючи, що татари найчастіше нападають на валки під час відпочинку. Прилягли й воли, повільно ремигаючи і поводячи на всі боки вільготними імлистими очима. Абдул стогнав, кидався. Він увесь палав. І ніщо — ані вогкі ганчірки, ані свіжа вода, — не могло притамувати його жару.
О п'ятій знову рушили в путь. А коли червона сонячна куля, обважнівши, скотилася до обрію, стали вози на ночівлю.
Абдулка конав.
Важкий нерівний подих ледве підводив його напіврозчавлені груди, а жовті пальці з сині ми нігтями вже холонули. Прозорим потойбічним поглядом дивився він на чумаків і не бачив їх. Перед його очима квітли сади аллахові, про які так принадно розповідали мулли, закликаючи його до вічної рабської покори. "Там, — казали вони, — він буде щасливий і вільний. Там прекрасні гурії задовольнятимуть його змолоділе тіло. Там не буде ані канчуків, ані голоду, ані грізних наглядачів. Там будуть соковиті плоди й страви і не доведеться думати, як здобути собі хліб щоденний". І в ім'я цього вічного щастя терпів Абдул усі сорок pоків свого життя. Мовчав. Скорявся. Працював, як гірський осел, як терплячий сумирний верблюд. Жодного разу не зняв він руки на наглядача, не відмовився дати останнього гроша відгодованому муллі, не пропустив намазу, не забув жертви в день святого байрама. І жодного разу не ворухнулася думка про те, чи справді є той казковий принадний рай, нагорода за голод і муки.
І беззвучно ворушились уста його, і не могли вже вимовити слова...
Мовчали й чумаки, оточивши його щільним колом, зосереджені й урочисті свідки конання.
— Прощай, братику, — тихо й чуло шепотів Корж. — Тобі буде краще. Відстраждав ти своє. Годі! Поховаємо тебе, спом'янемо, як брата рідного...
А він уже не бачив ані чумаків, ані степу, ані сонця, що легко торкнулося обрію за рожевим серпанком куряви. Ясними уривками миготіли в напівзагаслій пам'яті сніжні гори батьківщини... материне обличчя, рідна сакля... і кінь, — той кінь, якого виростив він, мов дитину, годував із своїх рук, напував холодною джерельною водою... Потім зникло все. На мить почулася чи то сопілка, чи то знайомий спів... І розпливлося, зникло в небутті.
Здригнулися наостанку губи, безпорадно ловлячи повітря.
Щось хрипіло в горлі, наче дрібні бульбашки... Потім усе стихло.
Мовчки скинули чумаки шапки і довго стояли, задумані й нерухомі.
Рожевою парою стояла курява в повітрі. Сонце повільно провалювалося в золотаво-червону безодню за краєм землі. В траві підпадьомкали перепілки... І гірко й пряно запахли трави під росою...
Поховали його на світанку, перед тим як рушити в путь. Вирили глибоку яму, щоб не рознесли його кісток шакали та ворони, загорнули в чисту полотнину, "як велить їх закон мусульманський", поклали у землю і засипали, втоптали могилу. І на сирий її горбок насипали зеленого гілля від чагарника.
Багато їх у степу, цих безвісних, безіменних могил по чумацьких шляхах... Дмуть на них вітри буйні, обростають вони травою, а перехожі чумаки скидають шапки і кладуть на них зелену гілку...
Позапрягали відпочилих за ніч волів. Затоптали вогнище, щоб не спалахнув огнем-пожежею пожовклий пересохлий степ. І знов зарипіли вози над безмежною пустелею степу.
Корж лежав на отамановій мажі, дивився на степ, ще . покроплений перловою росою, і мовчки смоктав свою люльку. Ось і край... Була людина і нема її. І нащо було страждати, працювати, мучитися?!
Потім пригадалася Горпина, хутір, пан Бжеський і людолови. Людолови!.. А хіба Бжеський не людолов, як ногайці Ширинського бея? Хіба Абдулка не такий же хлоп, що працює на татарського пана?!
Гарячішала спека. Розтанула роса, закурило над степом пилом, і все сухіше і дзвінкіше стрекотіли коники в-бур'янах. Але степ став хвилястий, по балках кучерявився чагарник, а подекуди й ріденький байрачок.
— Ось і Гадюча Балка, — кинув мовчазний отаман, не виймаючи люльки з рота. — Завтра дістанемось Дніпра.
Валка повільно спускалася схилом. Гадюча Балка скидалася на глибоке міжгір'я. Коли дві третини валки втяглися у вузький шлях, пробитий на дні весняним струмком, з чагарника раптом вискочили польські гусари і заступили дорогу.
— Стій! — крикнув франтуватий ротмістр з леопардовою шкурою за плечима. — Стій, пся крев! Де їдете?
І вмить гусари оточили чумаків. Опір був марний.
Отаман методично витягнув із гаманця татарський ярлик і подав ротмістрові. Ротмістр подивився на пергамент, списаний чорними гачками східного письма, на тамгу [207] та мигдалювату печатку й люто кинув ярлик отаманові в очі.
— Що це за теревені?! Де їдеш, галгане?
— Не галган, а козак славного війська Запорозького із своїми товаришами. А інших паперів мені не давали, бо їздили ми до перекопської башти по сіль і веземо її на Січ.
— Вертай мажі, — уривчасто кинув гусар із леопардовою шкурою.
Але отаман не ворухнувся.
— Звертай! Тобі кажуть, хаме! — наїхав на нього ротмістр, блиснувши очима.
— Певно, не мені, бо ніякої влади я над собою не знаю, крім пана гетьмана та запорозького коша, — відступив отаман, зриваючи з плеча мушкет.
— A-a...