І казала їй Уляна: "Дужий і кмітливий буде син твій, бо на горі, під вітряком йон на світ білий з'явився. Не стелитиметься йому жисть м'яко, але й крізь камінь часу проросте йон, а далєй — пелена червона, як сеє сонце вечірнєє, дорогу його застеляє, і далєй не бачу я вже нічого".
Сонце сховалося за ліси Синявські, і виплив місяць над Страхоліссям, а вони ще були на горі Круковій, бо спочивала Христя після мук своїх породильних. І запитала Христя в Уляни Несторки: "Чи правду людяки пакульські гомонять, що ви наперед усю жисть нашу знаєте? Дак скажіть мені за чоловіка мого, Євмена, чи побачу ще на сім світі, бо оплакую його щодня й щогодини не слізьми, а кров'ю". Одказувала Уляна Несторка, по небу вечірньому очима мандруючи, наче гадала по зорях: "Люди набалакають, тольки слухай. А правда та, що тяжку ношу я несу, покійним Нестором на плечі мої перекладену, — потомне прозирати крізь завісу годів. Се мука велика: знать, передчувати, бачити завтрашній день, а помогти, змінити щось — сили не мати. Приходить до мене людяка — ще сміється вона, ще світові радіє. А я уже бачу, уже знаю, що не житець вона на світі, уже тіні од неї нема, уже привиддя се, а не жива людяка. І перевертається душа моя з жалю до неї, а мушу сім замків на вуста свої вішать. Не хотіла б я сю ношу нести, і нікому не побажаю такого, і не передам нікому, навіть якщо й померти не зможу, дання не передавши. Хай лучче я буду примарою до судного дня по землі бродить, аніж передам іншій людяці горе своє. Не треба людям знать про день завтрашній, дай Бог їй душі і серця — день нинішній пережить. Дак скажу і про твого Євмена. Ступить йон, ступить на поріг батькової хати. І довго ще ви брестимете укупі по жисті сій, як по лісу дрімучому. Але як бреде людина по лісу дрімучому, надіється вона: ось за тою грядою темною— край лісу, сонечко світить і стежка до хати рідної через луг квітучий в'ється. А в пущі житейській кожен просвіт — лише полявина, а не край лісу темного, лише продих. І брести людяці від надії до надії, докуль не ляже вона у землю, як дерево, на корню струхлявіле".
І була уже ніч пізня, коли ступила Христя на дворище своє з дитям на руках, у хустку оповитим. Свекор у клуні бив ціпом по снопах, бо однако йому, сліпому, день чи ніч під небом. Стала Христя у проймі дверей, місяцем висвітлена, і мовила: "Ось, тату, вернулася я з поля з онуком вашим на руках. Уляна Несторка прийняла його на руки свої і пупа пов'язала". Поклав свекор ціпа, пішов назустріч голосу Христі, узяв онука на руки свої. Сльоза скотилася з очей його невидющих, упала на личко дитяти: "Хай буде йон дужий і щасливий, мо', йому лучче врем'ячко судилося, аніж нам". А з клуні ковзнула сова безшелесне, чорною, скумасною тінню зависла над ними. Бачила ту тінь Христя, і серце її кам яніло од передчуттів лихих. Але нічого не сказала свекрові, слова Уляни Несторки пам'ятаючи.
Дак і правду ж та сова віщувала, ой правду! Се ж вона, Христя, уже вирвалася із снігів архангельських, уже вона в колгоспі за ложку борошна робила, і не чіпали її. А свекор її у Раду лі, у сина середульшого, що тамочки у приймах, голодную весну перебував. І був його рот у синовій родині зайвий, бо вже дєтки синові з голоду пухли. І побрів йон з Раду ля, щоб у землю пакульську, коло жонки своєї, покійної давно, лягти. І побрів йон з Раду ля, але заблукав, бо стежки вже зовсім не бачив. Аж передали Христі із Скитка люди хутірські, які на цегельні в Пакулі робили, що свекор її під вербою край шляху лежить і смерті дожидає. А вже тади таке врем я настало, що і рідніші люди одне до одного чужіли, голод душі з тіл виморював, як дим — бджіл із дуплянки.
А се так було, се я помню, хоч і страшно пам'ятать. Звірили людяки, звірили, се правда. Роман Колумбет сестру рідну, молодшу, зарубав і дєток своїх годував тілом її. Се уже познєй одкрилося, як помирав йон і боявся померти з важкотою такою на душі.
А Сонька-людоїдка, дак тая дєток до себе заманювала, дєток, що, голодні, на пароплави із степів брели, а їх з пароплавів зганяли. Біля причалу вона, у хатці без штанів, проживала. Дак заманювала вона дєток, убивала їх, бідних, котлети з тілець їхніх смажила і біля причалу ними підторговувала. Докуль міліція її не заграбастала і невідь-де поділа. Правда, се правда, хоч і нелюдська правда. Як будувався, уже по війні, на місці хатки Соньчиної Павло Коршак, дак розвертали плацок бульдозером, сім черепів маленьких, дитячих, одрили на хатищі, рядочком вони і лежали.
Ага, так переказали Христі, що свекор її під вербою, біля хутора Скиток з голоду помирає. А вона уже і сама од вітру хилиталася. Одпросилася вона з роботи і побрела до того хутора, хоч і казали їй люди, які з нею у полі робили: "Христе, не будь дурна, думай болєй про себе та про дєток своїх, її по свекру твоєму і так земля давно скучає…" А тади се ж Студниця розлилася, бо зима перед тим видалася сніжна. Брела Христя навпрошки, щоб шлях скоротити, і по коліна у воді, і по шию. Прибрела вона до тої верби, під хутором Скиток, а вже свекор ледь зіпає, весь у нужі та мурашках. Наламала вона гілля з верби, змела з діда нужу та мурашок. А де ж бо се Євмен був?
А Євмен — чи не в снігах архангельських горе горював. Змела вона нужу та мурашок із свекра, а свекор до неї г каже: "Христе, хіба тобі до мене на сю лиху годину? Залиш мене тут, уже земля пахне". А Христя і одказує свекру: "Покуль ми, татку, люди, покуль душа живе в тілі,— мусимо по-людськи одне з одним чинити". І заплакав Пантелій Отрох: "Дошукуєшся ти, Христе, Бога на землі і на небі, а Бог — йон у тобі, у душі твоїй добрій до людей". Нічого не відповіла йому Христя, а взяла тачку у крайньому дворі хуторському, бо вже тади багато хат порожні стояли, вимирали люди, узяла вона тачку, поклала на тачку свекра свого і повезла його із сил останніх шляхом Сіверським у бік Пакуля. А як дотягла тачку із свекром своїм до гори Холодної, уже Пакуль видні вся, тут і помер Пантелій Отрох. І плакала Христя над свекром, як над батьком рідним. Ще були люди, і ще були сльози в людей. А їхав мимо з поля Нестор, онук Уляни Несторки, син Устима та Оксани, загиблих давно. Увірував Нестор у власть нову змолоду, партійний був дуже.
Увірувать увірував, а серця живого вірою тою не убив. Бо йон же не для штанів з капшуками жив, а думав, що все, що робиться новою властю, для людей робиться, як не для нинішніх, то хоч для тих, що завтра житимуть.
Побачив Нестор Христю, що над тілом свекра побивалася, розпитав про все. І поклав він тіло Пантелія Отроха на воза, і Христю посадив поруч себе, і в Пакуль одвіз. І лежав Пантелій Отрох ніч у хаті своїй, а уранні прислав Нестор людей із колгоспу, і похоронили вони Пантелія на кладовищі, біля жонки його, де Христя показала.
Але не минулося Нестару, сину Устима та Оксани, бо Громницький написав на його в район, що куркулів колгоспом хоронить. І тягали його за сеє довго, докуль і не затягали.
Дак се уже гомонка друга.
А був у Пакулі здавна єврей Шльома, торгував він біля причалу, свій рундук мав. Носили йому рибаки пакульські рибу, а він рибу ту до Мрина возив, перепродував жидкам мринським. Була у Шльоми жінка Сара і троє дітей малих. Шльому червоні мобілізували, як на денікінців ішли, в обоз їхній, добрі коні мав Шльома. А Сара далі з дітьми у Пакулі проживала. А вже вовчарі довкола Пакуля, по хуторах лісних лютували.
І гомоніли люди: "У Вовчара з більшовиками та жидами мова одна — куля".
І страшні вісті котилися од села до села: у Листвені вовчарі вікна й двері єврейських хат забили дошками і спалили хати з усіма, хто в тих хатах проживав.
А в Сибережі, за болотом Замглай, жиденят у колодязь яни кидали.
А в Грибовій Рудні міліціонерові, живому, живіт розпанахали й зерном набили, і покинули край шляху помирать.
І прийшла Сара до Христі в двір, і просила із слізьми на очах: "Не за себе боюся, мені уже, як Бог дасть, а за дєток своїх боюся. Скольки не просила людей, сусідів своїх, дєток переховать, страх проріс у душах їхніх: налетять вовчарі — помстяться. Хай ми з тобою, Христе, і різним Богам молимося, але ти — мати і я — мати. Переховай дєток моїх, хай перебудуть під стріхою твоєю горісні дні сії. А я тобі оддячу, як жива зостануся, і Шльома доброти твоєї ніколи не забуде. А покуль ось тобі три метри керенок, усе, що у мене є". І розв'язала вузол Сара, і гроші простягла Христі. Але одвела її руку Христя: "Не треба мені грошей твоїх, Саро, і дяки не треба твоєї, і Шльоминої дяки не треба. Бог у всіх людяк один, тольки не однако у різних племен йон зветься. А справжнє ім'я Бога — добро. І дєток ти своїх приводь, левадами, щоб менше хто бачив, бо люду різного у селі, хтось та Вовчареві піднесеться. Приводь, хай перебудуть у мене біду сюю велику". І упала Сара на коліна, і ноги Христі обійняла.
Але підвела її Христя з колін і в чоло поцілувала.
Як засутеніло, привела Сара левадами дітей своїх до Христі. Хлопчакові її — восьмий минав, а дівчатка, близнята, ще дрібніші, І лишилися діти під стріхою в Христі, і ніч тихо спливла. Серед дня прибігла Сара, їсти дітям принесла. Казала до неї Христя: "Не бігала б ти, молодице, хоч серед білого дня до мене, бо людям на роток не накинеш платок, якщо лихо постукається. А нагодувать я їх і сама нагодую, голодні не будуть". Але плакала Сара, що скучає за дітьми, і, як ішла з хати, обіймала та виціловувала їх, наче прощалася навік.
Аж другої ночі зчинилася у селі стрілянина, Христя саме дитя своє перепеленувала. Вийшла вона на ґанок, а вже небо над Невклею жевріє. І пахнуло полум'я під горою Жомирівкою, де дворище Шльоми. Побігла Христя в комору, одгорнула ячмінь у засіці, дошку підняла. Тут, під помостом, Євмен її колись од денікінців ховався. Тоді розбудила дітей Сариних, показала їм лаз при свічці, ряденце й подушку подала: "Лягайте там спатки, і щоб нічичирк, покуль я до вас не озвуся, бо горе велике усім нам буде". І дошку за ними опустила, і ячмінь по дну засіка знову розгребла.
Аж на світанку загрюкали в двері та вікна. Вийшла Христя на ґанок, вдягнена, бо піджидала гостей непроханих. Вийшла Христя на ґанок, а в дворі — повно люду озброєного. І запитують ті люди у Христі: "Де ти, дєвко, Сариних щенят ховаєш? Признавайся сама, бо як найдемо, буде хужєй тобі!" — "Як ви уже з дєтками воюєте, то шукайте, — тихо одказала Христя.