полуднуйте та й поїдемо разом до стольного города нашого.
XXIII
Мужі Власт та Стодорко не стали користуватися відсутністю князя й уподібнюватись своєму князеві. Розгледівся, повернувшись до Черна, й помітив: не в ловах лісових бачили зимову усладу, старалися бути достойними княжих сподіванок і таки достойно замінили його на отньому столі.. А то — приємна винагорода. Он скільки люду набрали в дружину, користуючись голодом, дбають і про броню для нього, про яства.
— Хвалю, братіє, — розчулився князь. — Хвалю і радуюсь. Коли б ви знали, як це вчасно. Коли б знали! На люд тиверський надії нині мало. Надто змалів він після голодної зими на силі. А нам спішно слід будувати нову лінію твердей.
— На крутопадях Дністрових?
— Найпаче там, де підходять до ріки путі торовані і де ймовірна переправа обрів, коли правитимуться до Дунаю.
— Князь має намір ставати їм на путі?
— Там видно буде. Може, дозволимо пройти через нашу землю та й забудемо, що йшли. А може, й ні. Усе залежатиме від того, якими будуть наміри обрів. Аби не шкодувати потім і не видаватися аж надто поступливими, маємо зараз готуватися до зустрічі з тим не відомим нам людом. Бери, Власте, воїв, бери усе, що треба воям, і до діла. Будуй вежу-твердь і знай: коли що, тобі доведеться й боронити її.
Власт не вельми радів тій княжій речниці, одначе й перечити не брався.
— А ти, Стодорку, — не дав довго думати Волот, — розшукай у Веселому Долі чи в Придунав’і воєводу Вепра й перекажи йому, аби був готовий до того ж у Холмогороді. Обри й на нього цілитимуться, неодмінно. Я ж подбаю тим часом про оборону Тіри-Білгорода, дам знати про ромейські потуги князю Добриту. Чи встигнемо багато зробити з того, що маємо зробити, не відаю, одначе робити мусимо і негайно.
Поселяни ані тоді, ані пізніше не відали, що мордує князя і його рать. У них свої клопоти, їм своє на мислі. Та й чого мали б цілити розум свій на гірше? Передліття від днини до днини стає гомінкішим і обнадієно знадливішим, воно, з усього видно, обіцяє благодать. А чого ще треба поселянинові, окрім благодаті? Ано, чого? Глядіть, як лагідно світить із високості утихомирений жертвами Хорс, яке чисте та синє небо над Тивер'ю. Коли й замоложується, то ненадовго. Погримить, погуркоче, засіє землю щедрим сім'ям дощу — й знову прояснюється, знову дзвенить у ньому багатоголосий пташиний спів. Така втіха лягає на серце від того співу, а ще від духмяного аеру, що пахне після дощу полем і лісом, землею і сонцем, присяйбіг, ідеш — не хочеться йти, їдеш — не хочеться їхати. Волієш злитися з медовими розкошами землі і віддатися на ласку тих розкошів.
— Хвала милостивим богам! — стає обличчям до сонця й молиться своєму огненному господину — богові-сонцю розчулений його щедрістю ратай.
— Хвала милостивим богам! — підставляє той же ратай відкрите чоло своє під дощові струмені й радіє-уповає на щедроти бога грому і блискавки. — Слава й хвала! Слава й хвала!
Найбільше клопоту зараз на подвірницях. Щойно пробилося до сонця посаджене, його слід оберегти від зілля-задухи, дати розкіш у землі, а відтак злеліяти землю, що плодоноситиме. Тому й длубається там люд, обходжує добро своє та воздає хвалу богам за сподіване. Все ж бо казало: йдеться к урожаю, а відтак к добру. Хто міг подумати, що покладається на божу благодать і вірить тій благодаті передчасно?
А сталося.
Удосвіта поселяни поралися й певні були: сьогодні, як і вчора, стоятиме погожа днина. Роса он яка випала з ночі, а коли випадають щедрі роси, усміхається вранішнє сонце, бути погожій днині. Вона й не обіцяла чогось лихого, принаймні до полудня. Зате о полудні затемніла з якогось диза далина, і темінь та що далі, то помітніше зближалася.
— Буря, либонь, — догадувався хтось із молодших.
— Такої пори і такої днини?
Не довго гадали й маліли на силі, гадаючи. Темінь грізно сунула на них і не забарилася послати розгадку. Спершу сіли на злаки й забігали по злаках окремі, не кожним, може, й помічені пруги, за тими першими — другі, за другими — треті. Так жадібно накидалися на зелень і потрошили її, таку тріскотняву зчинили тим потрошенням, що тепер уже ні в кого не виникало сумніву: це не просто пруги, се біда впала на їхні голови. Хтось хапав мітлу й кричав, надриваючись, на всіх із роду своги, аби не гаялись, брали, що є під рукою, й гонили ту напасть із злаків на подвірниці, інші бідкалися не так подвірницею, як полем, і бігли чим-дуж у поле.
"Боги, — благали подумки чи й уголос, — порятуйте! Боги заступіться!"
А боги німували. Вони й самі були, мабуть, збентежені тим, що творилося на землі: пруги летіли хмарою і заступали сонце, мов та хмара.
Ніхто не бажає собі гіршого, тож і ті, що бігли в поле, усе ще сподівалися: а може ж, пруги пройдуть всього лиш смугою, не зачеплять їхнього поля? Гляди, не сядуть на їхні поля, полетять далі?
Та ба, то була всього лиш сподіванка, одвічне жадання ліпшого, ніж є, ніж може бути. Пругів вистачало не лише на поля, а й на луки, вони не гребували ані княжими, ані поселянськими посівами. Обсідали хмарою й трощили спішно, прожерливо, ніби вперше бачили.
— Боженьки! — ломили руки ті, що прибігли на поля свої перші, або спинялись і ціпеніли з жаху. Бо ж розуміли, нічого не вдіють: там, де встигла попоратися комашня, лишалися одні стебельця при корені, а то й гола земля.
— Це наша погибель! Чуєте, людоньки, це наша погибель! Ми нічого вже не вдіємо з пругами. Згублять вони поля наші, згублять і нас!
Дивилися на ту згубу посмутнілими очима мужі, голосили, присівши край ниви, жони, за жонами — діти, а пруги робили своє: падали на поле хмарою й тоді лиш знімалися, як пожирали злаки, лишали замість злаків убогу й непривітну ріллю.
Що ж робити? Де і в кого шукати порятунку? У князя, у богів? А що дасть князь і що дадуть боги, коли земля втрачає останнє — сподіванку?
Сиділи й туманіли без діла ратаї, опустились руки й змаліла сила в будівничих, що мали споруджувати тверді по Дністру, не відав, що має робити тепер рукомеслий люд. Бо полонили серце і розум туга велика, досі не знана, бо не бачили перед собою зірки-сподіванки. В одному певні були: це — кінець. А коли кінець, то куди пориватися і чи варто пориватися? Пруги, подейкують, пройшлися по всій землі, спустошили всю землю.
І саме тоді, як відчай доходив краю, а зневіра холодила розум, десь в когось зродилася думка і пішла луною по Тиверській землі: бо самі винні. Нащо сказали тоді, на віче:
"Усі най тягнуть жереб, окрім родини князя? А коли князь чи його родина саме й завинили перед богами?"
— Йой! Хто це вигадав? Кому спало таке на думку? Таж князь он як повівся з людом своїм, он що зробив для люду!
— Зробив та й пішов тішитись до молодої жони, та й тішився геть усю зиму з молодою жоною? А коли то і є вона, провина перед богами?
— Заткни пельку! Знайшов, скажіть на милість, провину. Чи боги перечать комусь брати злюб та й бути щасливим у злюбі?
— Ано, то вже казна-що — звинувачувати князя за злюб. Хіба молодша княгиня не з власної волі побралася з ним? Чи, може, нещаслива в злюбі?
Говорили всяке, та як би там не було, а камінь кинуто, хвилі зродилися від того каменю та й пішли собі. А хто здатний зупинити їх, коли пішли? Котились та котилися, бунтуючи люд, аж поки не досягли берега і не розбились об берег.
— На віче! На віче! Най скаже вся Тивер, як бути з князем! Най скажуть старійшини, як житимемо в своїй землі після такої згуби!
XXIV
Повертаючись від забудов у придністровських твердях, князь Волот на власні очі бачив, чим завершився наліт задунайських пругів. Через те не гнав коня, їхав ступою і думав, похитуючись у сідлі. Довго й уперто думав, а не міг стати на якійсь із думок. Бо таки не відав, як житиме Тивср після всього, що сталося. Поривався в один, поривався в інший кінець далебі ж нелінивою думкою, а відшукати щось більш-менш певне і тим уже рятівне не міг. Коли ж наблизився до Черна, думки обірвалися враз і уступили місце подиву: за стінами стольного города вирувало людське стовписько.
"Почалося вже, — догадувався, хто товпиться і чом товпиться. — Одначе ж як швидко. Як все-таки швидко! Чи не наполяжуть: веди, княже, з сієї землі, вона прогнівана? Дуже можливо. Знають-бо: склавини знялися та й пішли в ромеї, пішли і он сіли вже, подейкують, на плодючих ромейських землях. Чи тиверці гірші за них? Чи те, що сталося, не підказує саме цю путь? Земля та рідна, котра дає яства, і небо те наймиліше, під яким пізнаєш смак земної благодаті.
Не мав наміру правитися до людського стовписька й питатися хто зібрав, нащо зібрали? Повернув коня до полуденних воріт і в'їхав до Черна через бічні ворота. Треба буде, покличуть і скажуть, чого зібралися.
Тоді ще, як передавав біля конюшні коня, помітив: на нього дивляться із співчуттям, ба навіть із жалем. Спинився і впік одного з тих, що жаліли, очима, проте не став допитуватися, в чім річ, попростував до терема. А переступив через поріг, зустрівся з Малкою — і прочитав той самий жаль в очах Малки.
— Волоте, ти чув? — ступила крок уперед і торкнулася княжої руки. — Вони звинувачують нас.
Не цікавився, хто — вони, і так догадувався. Одначе повірити, що звинувачують у безлітті, заподіяному пругами, не міг.
— До чого ж тут ми? Та й кого це — нас?
— Тебе, мене, всю княжу родину.
Втупив у неї незрушний погляд очей своїх і довго стояв отак, питаючись.
— Звідки знаєш?
— Там, — показала рукою, — на вічі, йде справжня брань. Одні обстоюють нас, інші звинувачують, кажуть, саме ми завинили перед богами, через те боги й карають Тивер спустошеннями.
— Хто ж це може звинувачувати, та ще отак?
— Коли скажу, не повіриш: мужі-волостелини та челядь їхня.
Он воно що! Повірити справді важко. Ті, на яких покладався, мов на круту гору, яких множив, де слід і де не слід, аби бути певному: це — опора князя, та твердь, що на ній стане і возвеличиться в очах люду своєї землі, виходить, одступилися, більше того, ідуть супроти нього. Хто ж напоумив їх? Хто злютував? Вепр? Можливо. Одначе досі й Вепрові не таланило в такім заході. Він знає, він відчував. Тепер інше чує. Що ж сталося з волостелинами тиверськими? Чому одмінилися раптом у намірах і вчинках? Справді вірять: винен у цих безліттях князь і його родина? То чому ж люд поселянський не вірить і стає на захист свого князя?
— Коли вже дійшло до такого, — глянув на Малку, — я маю бути там..
І, обернувшись до челядника, повелів:
— Коня мені. Коня і б