Півтарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру і хліба, я жував-пере-жовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл.
Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. "Ну, все! — з жахом подумав я. — Уже й їсти не можу. Не приймає організм їжі. Все! Капець мені! Гаплик!"
Я безсило відкинувся на подушку.
Лежав і прислухався, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі самотня яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючий організм.
О! Кольнуло в боці!.. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить... І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько... Видно, серце вже відмовляється працювати...
О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають... Ех,
жаль — нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть...
З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь.
Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини... Я не міг помирати під її хихикання.
— Яришко, — ледь чутно промовив я. — Іди сюди. Вона вийшла з-за печі.
— Яришко, — зітхнув я і замовк.
Вона підійшла ближче. Личко її стало серйознішим.
— Яришко, — вдруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, шляхетне й велике, що говорять тільки перед смертю.
— Яришко, — сказав я нарешті тихо і врочисто, — візьмеш собі мій велосипед... Я дарую тобі його...
І заплющив очі.
— Ой! — верескнула вона радісно. — Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.
І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.
Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соп-лива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла цього року. До педалей ще навіть не діставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність лише дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.
І взагалі, кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш...
І зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведені.
Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо ірже вірний кінь, навіки прощаючись з козаком...
Я витягся, як мрець, склав на животі руки і приречено втупився в стелю.
Я ждав приходу смерті.
Годинник на стіні невмолимо відцокував хвилини.
Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна. Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату і швидким кроком наблизилася до мого ліжка.
Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс.
І все це, не кажучи ні слова, зосереджено, строго.
Я завмер у безнадійному чеканні.
Скінчивши слухати пульс, вона підняла мені сорочку, схилилася і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лікарського причандалля.
І тільки вислухавши мене, вона сказала весело:
— Молодець! Усе гаразд! Скоро будеш здоровий. І ляснула мене долонею по пузі.
— Еге! Гаразд! — буркнув я. — Оно вже й їсти не можу. Організм не приймає. І голова крутиться, підвестися несила.
— Що? — вона здивовано глянула на тарілки, що стояли на стільці. — А це хто снідав?
— Та я ж... бачите... — зітхнув я.
— Ну! Бачу! І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру півтарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А голова крутиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, якщо температури нема. Дозволяю тобі сьогодні встати хвилин на десять-п'ят-надцять і походити по кімнаті. Тільки не більше... "Організм не приймає!" — вона усміхнулась. — Ех, ти! Герой!
Я насупив брови і одвернувся.
Я не дуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять.
І все ж після того, як вона пішла, я відчув, що мені полегшало — перестало колоти в боці, і нога одійшла, і руки відпустило. І серце забилося бадьоріше.
Смерть поки що відступила.
Мені навіть здалося, що я почув, як вона, загримотівши кістками, побігла-покотилася кудись геть по дорозі... Чи, може, то загримів, упавши разом з Яришкою, мій велосипед у дворі?..
Мій? Велосипед? Який же він мій? Нема в мене вже велосипеда! Нема! Подарував.
Дурень!
Та я ж... я ж... думав, що вмираю.
"Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш і не будеш дурнем", — шепнув мені глузливо внутрішній голос.
"Тьху на тебе! — лайнув я той голос. — Краще бути живим дурнем, ніж..."
Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рідній сестричці подарував. Хай катається на здоров'я, дорога се...
У дворі знову щось гупнуло й задеренчало.
Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всі шпиці повибивати можна!
Ну і хай вибиває, її ж велосипед — може зовсім його розбити.
Чого тобі тепер хвилюватися? Не треба тобі хвилюватися.
Спи спокійно, дорогий товаришу!
Павлуша собі буде на велосипеді, Васько Деркач на велосипеді, Коля Кагарлицький на велосипеді, Степан Карафолька, гад, на велосипеді, — коротше, всі, всі геть-чисто на велосипедах, а я — пішки. На своїх двох.
Та-а-ак...
Тоді вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедія! Сміх!
А який же був велосипед! "Україна". З багажником, з фарою, з ручним гальмом. А швидкість яка! Вітер, а не велосипед!.. Був!..
У дворі знову задеренчало.
Доламує!
Серце моє розчахнулося від болю. "Дозволяю тобі сьогодні встати на десять-п'ятнад-цять хвилин". Я підвівся і сів на ліжку.
Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потім ляжу і вмру.
Я встав і, хитаючись, пошкандибав до вікна.
Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла подвір'ям. На лобі в неї полум'яніла здоровенницька ґуля, на щоці подряпина, коліно розбите. Але очі сяяли щастям. І, видно, те щастя засліпило її і вона нічого не бачила. У всякому разі дубового ковбка, на якому ми рубали дрова, вона точно не помічала, бо перла просто на нього. Я не встиг навіть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок і...
Отут уже я роззявив рота. Я не міг його не роззявити. Душа моя, яка ще трималася в тілі, не витримала.
Велосипед став дибки і з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всіма своїми деталями.
— Ех ти!.. Щоб тобі!.. Що ти робиш?! — одчайдушно закричав я. Хай я вмру, але навіть перед смертю я не можу спокійно дивитися, як гине велосипед!
Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім враз насупила брови і мовчки почала вибиратися з-під велосипеда. Встала, підняла велосипед і зміряла мене презирливим поглядом:
— Думаєш... думаєш... я тобі повігила, що ти подагу-вав? Я знала, що ти жагтуєш... загаза чогтова!..
І, шморгнувши носом, одвернулася.
Я роззявив рота і... усміхнувся. "Загаза чогтова..."
Сонце засяяло з неба, заспівали пташки і зацвіли-запахли під вікном троянди. Життя повернулося до мене. Сумнівів не було — я видужував.
Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед — коли тільки захочеш! Чесне слово!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ. Знову троє невідомих. Ти мені друг? "Нічого не розбереш..." — каже Павлуша
Поки мені було дуже зле, я не відчував, як минає час. Часу ніби не існувало.
А як мені трохи покращало, отоді я відчув, що то за нудота хворіти. Я ніколи не думав, що години такі довгі, а день такий нескінченний. Раніше мені його завжди не вистачало. Не встигнеш, бува, що-небудь затіяти, започаткувати, як уже й вечір. А тепер до того вечора була ціла вічність. Вона без кінця й краю тяглася, витягуючи з мене жили. До того вечора не можна було дочекатися. А заради вечора я тільки й жив на світі. Увечері приходив Павлуша. Правда, він забігав і вранці, і в обід, але то на кілька хвилин. А увечері він приходив години на дві, а то й на три і сидів доти, поки я не помічав, що він уже клює носом від утоми, і тоді я гнав його спати. Він дуже втомлювався, Павлуша. І не тільки він, усі втомлювалися. Все село працювало на вулиці Гагаріна, гуртом ліквідовуючи ту страшну руйнацію, яку наробила стихія за одну ніч. Відбудовували хати, розчищали подвір'я, заново будували знесені, потрощені повітки, хліви й комори, розкопували льохи. Нарівні з дорослими працювали й учні, починаючи з сьомого класу. Та й менші не сиділи склавши руки, — кожен щось робив у міру своїх сил і можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю — і фрукти, і овочі... Добре, що хоч віджнивувати-ся до дощів устигли. Всі працювали з ранку до вечора. Всі. А я лежав собі паном — пив какао, ґоґоль-моґоль, їв різні пундики смачні, що їх ночами пекла мені мати для зміцнення хворого організму. Пив, їв і читав собі різні пригодницькі книжки.
А хлопці працювали і їли хліб з салом.
І я їм заздрив несамовито.
Я ненавидів какао, ґоґоль-моґоль і смачні пундики.
Я проміняв би всі ці ласощі на шмат хліба з салом у перерві між роботою.
Мій дід завжди називав мене "цілосвітнє ледащо". Але якби він знав, як мені, "цілосвітньому ледащові", хотілося зараз працювати! Я б не відмовився від найбруд-нішої, найосоружнішої, найважчої роботи.
Лише тепер я збагнув одну істину — чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю.
І я зрозумів, чого люди бажають один одному здоров'я, чого кажуть, що здоров'я — всьому голова...
Як я страждав від своєї бездіяльності, ви собі навіть не уявляєте. Коли нікого не було в хаті, я заривався в подушку і просто вив, як той собака голодний.
Один Павлуша по-справжньому розумів мої страждання і весь час намагався розрадити, заспокоїти мене.