Хоч раз!
Ворожка бере карти. Дала зняти молодиці.
— Оця спідня карта — то ви самі. А оце ваш чоловік коло вас стоїть. І знаєте що? Ви страх перелякалося!.. Мені вже тепер показує. Я собі перед тим думала, що ви собі здорові, а тепер мені показує. Ви як спали, так щось на печі згуркало, а ви з того дістали страх.
Молодиця аж сплеснула руками.
— От же ж ви як там були!.. Коти лазили та й глечик іскинули! А я так перелякалася, що аж за чоловіка вхватилася.
— Ну, то ніц. Я вам дам такий вода, щоб ви його цілий тиждень щодня натщесерце пили. Та ще аби пішли до ворожки, що вміє оливо зливати. Тільки аби цими днями, щоб не задавнилося, бо потім то вже вам ніхто ради не дасть.
Ворожка замовкла. Молодиця просила:
— Ой кажіть іще що! Хоч трошки!..
Та коли вже полуднє заходить. Знаєте що? Ви щось таке... ніби будувалися... ніби щось пересували... щось купували., чи продавали — взагалі щось робили, правда?
— Та це ми купили собі у одного чоловіка город...
Ну, от бачите! Отак воно тут і стоїть. Знаєте? Зайдіть до мене перед полуднем, то я вам усе чисто розкажу. А тепер воно мені не так показує.
— А може ж таки що ще є там?
— Тут іще є, але не можна всього говорити. Тут мені доказує, що ваш чоловік вас таки любить, нівроку, але іноді, як нап’ється, то любить вас так... трохи поштурхати... Не вдарити, а штурхнути.
Молодиця сплескувала руками.
— Ах, ти ж Боже мій! Ну, прямо, як там були! Ну да, штуркає, як з оказії прийде!..
— І діточки вас люблять маленькі.
Дядько Григорій крякнув, ледве осміхнулась навіть Катерина, а молодиця зніяковіла.
— Та у мене ще нема...
^ — Ну то були.
-1 не було...
— Ну так будуть! Ви скільки замужем?
— Чотири місяці...
— Ну, от бачите! Напевне будуть. От якби ви перед полуднем прийшли до мене, то я би вам усе докладно виказала і як було, і як буде.
Григорій розплатився. Ворожка знов відвела його вбік.
— Знаєте що? Мені так все здається, що ви оцієї жінки чоловік.
Дядько Григорій промовчав.
— Чекайте, я вам щось іскажу. Ваша жінка вже не виходиться. Ви нежурливі й таки не журіться. Будете мати другу — це мені так на картах виходить.
Григорій одмахнувся рукою й почав виводити Катерину. Молодичка побігла до тих черничок.
Вернувшись, принесла чогось у папірчику.
— Оце дали ліків від тої хвороби й казали, що як буде легше, так аби ще прийти — вони ще дадуть.
Дядько Григорій подивився. То були маленькі білі цукерочки, круглі. Пахли м’ятою.
Григорій попробував одну: солодка, а від м’яти холодно у роті.
IX
Не полегшало Катерині ні від запевнень діда Струка, ні від карт, ні від чернечих цукерок.
Якась вагота налягла на хату Шевченків. Батько ходить мовчазний, що й слова від нього не доб’єшся. Тарасові не хочеться до школи йти, бо там раз його спитав хтось із хлопців:
— А чи правда, Тарасе, що твоя мати вмирає?
— Що ти? Здурів чи що? — аж крикнув Тарас, але з тим запитом якийсь
холод проник у серце та там і зостався.
Вперше, прийшовши додому, Тарас почав придивлятися до матері. Досі йому і в голову нічого не приходило. Мати — це була так невідділима частина його самого, оцієї хати, оцього двору і взагалі життя усієї сім’ї, що думка зовсім не примирялася з можливістю зникнення тої частини.
І от тепер ця можливість з’явилася. Тарас глянув на матір — матері властиво вже не було. На полу лежало щось подібне до матері з великими блискучими очима, які ще одні нагадували матір. Більше від матері не зосталося нічого. Ні оте витягнене в скіпку лице, ні запалі ями замість щік, ні довгий гострий ніс, схудлі до неможливості руки ніщо не нагадувало матері. А коли Тарас нахилився до хворої, від неї почув такий важкий дух, що наче аж розпирало ніздрі, мов дерев’яна колода.
І все ж уявити собі смерті матері Тарас не міг. Як же це?.. Тобто прийдеш із школи, а матері нема? І сьогодні, і завтра?.. Так як же це?..
Він старався більше сидіти коло хворої, часто питав, чи їй не треба чого. Мати витягала з-під рядна схудлу руку й гладила Тараса по голові, а сльози текли у неї по щоках.
І те, що мати готовилася відійти, вже поклало якусь незриму печать на весь хатній обіход. Вже не так звучала хатня симфонія. Наче все стоїть іще на тих самих місцях, а між тим уже звучить по-інакшому. Он якісь віхті валяються там, де їх ніколи не було. Рогачі й кочерги стоять не зовсім так, як звикло бачити око. Одежа на жертці висить не та і не так... Все це непомітні дрібниці, а вони міняють тональність, вводять нові акорди.
І мале серце затоскувало. Мов засовалося там у грудях, як ото совається зв’язана по руках і ногах людина, бажаючи коли не вирватись, то хочюслабити пута.
Тарас підійшов до матері й довго дивився на осунене, жовто-зелене лице. Якби хто просто забирав матір, то він, Тарас, ухопився б за неньку й держав, не пускав. Але цей ворог, який бере матір тепер, невидимий — як же з ним боротися? А він же бере! Видимо бере! Забирає, уводить, уносить матір. Ма-амо!..
Тарас заридав і притулився до матері... Катерина перебирала безсило пальцями та щось шепотіла нечутно, вся обливаючись слізьми.
Чого у неї ще було багато, так це сліз.
Увійшла тітка Хвеська, жінка дядька Павла. Останнім часом й вона і другі тітки, і сусідки й так просто баби якось узяли моду заходити до нашої хати, мов до своєї. Розпоряджаються, заглядають у горшки, лізуть до шафи.
Чомусь раніш ніхто не вважав себе в праві прийти й лізти у піч або до шафи? Приходили, сідали, брали, що їм дадуть чи віддавали позичене, і йшли собі. А тепер... Прийдуть, говорять голосно, як на полі, рухаються сміливо, мовби нікого більше в хаті не було. Тарас аж дивується — чому батько не стануть серед хати, та не скажуть так, по-дорослому:
— Ану киш!..
От і зараз. Тітка Хвеська побачила, що Тарас лежить на грудях у матері, й грубим рухом відірвала його.
— Ну чого ти почепився? Іди краще геть із хати — нічого тут... Матір тільки тривожиш.
Тарас хоче крикнути: "Та як ви смієте?" — і нараз відчуває, що тітка Павлиха
саме сміє. Більше! Що всі вони, всі тітки й баби — всі вони сміють.
Тарасик був досі оточений незримим муром, що через нього не простягалася жадна чужа рука, не обмацувала зневажливо й не торкалась. Тепер той мур розвалився, а разом із тим спали з Тараса всі одежі, і от він стоїть, оголений, серед якогось простору, де всі руки можуть його доставати, кожне може на нього крикнути: "Ей, ти! Чого стовбичиш?"
Тарасові уявлялося те все так яскраво, що він завив гундосо, як ото виють селянські хлопці, коли їм робиться кривда, й вибіг із хати.
Тітка Хвеська здивовано поглянула йому услід.
— Ля!.. Чи він сказився? Ще хто скаже, що я його била.
Тарас сів на призьбі й плакав. У ворота входив батько, пропускаючи мимо себе отця Йвана. Побачивши заплаканого хлопця, батько аж підбіг:
— Що?.. Вже?..
Тарас підняв облите сльозами лице.
— Що вже?
— Ага... Прошу, батюшко, прошу...
Отець Іван, проходячи мимо Тараса, ласкаво кивнув йому головою. Батько обернувся на порозі.
— Тарасе, забери дітвору з хати й бавтеся тут. А то сиди — я сам скажу, щоб вийшли.
* Повиходили Оринка й Марія. Оринка тарабанила проти себе Йосипка. Тарас кинув їм: "Грайтеся", а сам відійшов у глиб двору. Діти стояли сиротливою купчиною, безпорадні.
Почали приходити люди, але до хати не йшли: хрестячися, ставали коло порога. Батько вийшов із хати й сів на призьбі, важко похиливши голову.
Чужа дітвора понаповзала у двір. Затіяли гратися "у похорон". Якесь пузанча лягло, руки на грудях стулило, очі замружило, а дівчатка почали тужити.
— Чоловіче ж мій та хазяїне мій! Та кому ж ти своє хазяйство йюруци-и-в...
Та вже якась баба їх палкою розігнала.
Вийшла тітка Павлиха, щось говорить батькові на вухо, а батько нічого не каже, тільки ще нижче голову похилив.
До нього підійшов хтось із родичів.
— Що ж, Грицю, така Божа воля. Журбою ділу не поможеш.
А батько мов і не чує. То родич потоптався-потоптався на місці й відійшов.
Батюшка вийшов. Щось говорить потиху батькові. Батько кланяється й соває батюшці у руку. Батюшка відхиляє геть цю руку й своїми обома попліскує дядька Григорія по руці.
Отець Іван пішов. Батько підкликає Тараса. Говорить, а губи тремтять.
-Піди до дядька Хвиногена — знаєш?
Тарас киває головою. Чому ж би й не знати? Це у нього, дядька Хвиногена, Микита учиться стельмахувати.
Так ти піди й скажи... піди й скажи... Видимо якесь слово не лізло Григорієві з горла.
— Піди й скажи, щоб сходив до Зеленої Діброви й передав Катрі... Та щоб скоріше вертав — робити матері труну...
Тарас якось по-чудному вирячив на батька очі, а той кілька разів кивнув головою; дві сльози повільно покотилися й звисли на вусах.
Щось мов обірвалося в душі Тараса. Він пішов з двору ніби порожній.
Наче вийняли з нього щось, як ото з пір’їни стрижень виймають. Ноги запліталися, навіть мало бачив перед собою. А не плакав.
Прийшов до дядька Хвиногена, сказав. Дядько Хвиноген перехрестився.
— Ну що ж... таке діло... Кидай, Микито. Двері підождуть, а це таке діло, що не жде.
— А ще живі мати? — якось грубо запитав Микита.
— Живі ще, — відповів Тарас, хоч сам доладу не знав, чи живі, чи вже, може, йні.
Стоїть. І Микита стоїть. Дядько Хвиноген дошки перебирає. І всі троє мовчать.
Ще трохи постояв Тарас, потім завернувся й пішов.
Коло самих воріт наздогнав діда Йвана. Дід нічого не сказав, тільки погладив хлопця по голові.
Батько стояв серед двору і — на це дивно було Тарасові дивитися — нічого не робив. Дід спитав:
-Ну?
Батько мовчки поцілував діда в руку, але не сказав нічого. Підійшли якусь баби. Одна казала:
— Це вже таке, що... Як ото від себе важко дише, а дух холодний... то...
-1 ноги, як лід.
— Усе хоче повернутися та руками наче коло себе чого шукає.
Дід і батько пішли до хати. Якийсь дядько вовтузився коло воріт. Йому здавалося, що вони погано зачиняються, й він клопотався, вертів, хоч сам не знав пощо.
Знов батько вийшов із хати й звернувся до дітей:
— Ідіть, діти, попрощайтеся з матір’ю...
Орина й Марія бояться йти, жмуться до Тараса. І Тарасові страшно, але він хвабрує.
Вийшла тітка Павлиха.
Чого ж ви не йдете? От дурні, бояться йти. Мати помирає, слід попрощатися, — й штовхала дітей.
Тарас затулив дівчат собою й узяв їх обох за руки. Орина почала плакати, Марійка за нею.