І, цікаво, як мені потім оповідав мій товариш,— цей орнамент дикуни-маорі вирізували ще тоді, коли вони не знали металу, а замість різців та ножа їм служили нагострені мушлі та камінці!
Коли я дещо з тих думок сказав Томові, то він обіцяв колись повести мене до своїх родичів, у яких є багато всякої старовини: посуд, зброя, орнаменти на дерев’яних речах й національна одіж з пір’я ківі та австралійського льону.
У Снейсів (які, видимо, й прізвище своє перемінили на англійський взірець), я бачив ще одну дивовижну річ — приручену ківі-ківі. Це — гарненький пухнатий птах, на зріст, як курка. Він дуже кумедно піднімає вгору свій тулубець та втішно розтуляє довгий дзьобик, коли йому кидати якісь ягоди.
Вчора вдень ми з Томом поїхали купатись. Було це зразу по обіді (вчора була субота), а надвечір, коли вже ми заморились їздити на човні, то він мене намовив поїхати з пляжу в затоку, повечеряти негритянською печенею, що робиться на рожні (вертелі). Я згодився, тим більш, що вчора я знову одібрав був свій тижневий заробіток і мені б годилося поставити "могорича" моєму новому колезі. Всі гроші були при мені — 28 шилінгів. Правда, спочатку, з огляду на мої молоді літа, мені хотіли всього не видавати, бо тут до вісімнадцяти років дають тільки "кишенькові гроші" (2 шилінги та 6 пенсів на тиждень), а решту відкладають на рахунок робітника до спеціальної каси чи банку. Мені ж видали, позаяк я робітник-аматор, та ще тепер військовий час, що зменшує певні строгості робітничих законів.
Ми сіли на моторовий катерок і поїхали до "обержі Чорний Лебідь", і я дуже добре зробив, що поїхав, бо побачив щось таке, чого я ще ніколи в житті не бачив і що дуже мене зворушило.
Пароплавчик довіз нас до густо зарослого бережка, над яким, під високими деревами, обплутаними розкішними синіми квітками "клематис", що нагадують наш хрещатий барвінок (тільки клематис в кілька разів більше й в’ється, як кручені паничі) — ми побачили гарненький, більший, як звичайно, домик. Вікна в ньому було освітлено й відтіль було чути веселі голосні вигуки та сміх. Пахло дуже смачно смаженою бараниною з часником. Коли ми увійшли, то побачили за столами силу людей, які їли й пили "бренді". Більшість були робітники, переважно ті, що працюють в копальнях опалів та на золотих жилах ("діггери"), а також ті, що ходять цілими юрбами стригти овець. За кількома столиками грали в карти та кидали кістяні кубики (кості). Поміж гостями перебігали дві зовсім чорні негритяночки, розносили страву, бренді, віскі, та всякі наливки й прибирали посуд.
Але що я побачив потім! За великою газовою плитою туптався кремезний негр, сам хазяїн обержі й головний кухар "Чорний Гаррі" (Black Harry), а збоку плити, на широкому стільчику сидів великий, муругий собака й одною лапою, удар-за-ударом ляпав по дерев’яному колесу, яке, точно, мов у годиннику, поверталось і обертало рожна, що на нього було насаджено великий шматок баранини. Гаррі підходив до м’яса, яке крутилося над вогнем, й поливав його соком, що капав з того ж таки м’яса в залізну посудину, підставлену знизу. Одночасно він готував і інші потрави.
Я не міг без захоплення дивитись на цього чотирьохногого робітника, який повертав голову на кожний рип дверей, поважно поглядав на гостей і, висолопивши довгого, червоного язика, раз-по-раз цапав лапою по колесу. Удари були точні, як маятник. Коли до нього підходив Гаррі, він починав вистукувати хвостом по своєму стільцеві й закоханими очима дивився на свого чорного пана.
— Стоп! — гукнув на нього Гаррі.
Пес, якого зовуть Глоб, враз спинив своє вертіння, але сидів на місці, чекаючи нового розказу.
— Ви вільні — сказав йому знову господар.
Тоді Глоб сплигнув з свого місця й почав бігати поміж гостей. Видимо, що багатьох він добре знав, видко було також, що всі його люблять. З деяких столів йому що-небудь давали, але він, хоча все брав, майже нічого не їв, а тільки зносив під плиту.
Я покликав його до себе й почав пестити. Глоб ласкаво крутив хвостом, неначе приязно усміхаючись.
— Що він найбільше любить? — спитався я у негритянки.
Вона показала свої білі, як перли, зуби й зо сміхом відповіла:
— О, сер! Тільки Чорного Гаррі та цукор. Дуже любить цукор, сер!
— Прошу вас, принесіть мені швиденько цукру, шматків з дюжину.
Вона ще раз засміялася й вмить принесла на тарілочці купку цукру. З цього почалося моє знайомство з Глобом.
Славний, розумний і роботящий собака.
Швидко Чорний Гаррі різко свиснув, Глоб прожогом кинувся до свого місця й зготовився до праці.
— Починайте! — промовив кухар.
І Глоб почав смажити нам баранину. Вона була незвичайно смачна й соковита. По купанні та плаванню хотілося їсти й ми залюбки проковтнули по великому шматку печені й запивали червоним вином з лимонадом. До речі, Том мене попередив, що коли б довелось, то ми мусимо говорити, що нам вже 19-й рік, бо молодшим в Австралії не вільно пити нічого алкогольного.
На прощання я дав ще кілька шматків цукру Глобові й вирішив, що при першій можливості конче буду ходити вечеряти до "обержі Чорного Лебедя"...
Господар цього шиночку "Чорний Гаррі" був довгий час у Франції й вважається за видатного кухаря. Том каже, що його дуже добре знають в Сіднеї, бо він прибув сюди ще до того часу, як було заборонено небілим людям приїздити до Австралії.
Від Гаррі ми пішли на гуляння до парку й дивилися чудовий феєрверк.
Я повернувся додому аж коло одинадцятої. Але спати не міг вже до самого ранку: мало не вирвалося серце з тіла, коли я знайшов на своєму столі листа, підписаного незнайомою мені рукою, з штемпелем "Женева". Я розірвав конверта, а там було написано по-німецькому:
"В-ш Пане. Я мав змогу проїхати в Швейцарію, а перед виїздом мені було доручено переслати Вам оцю записочку, що я з приємністю й виконую.
З повною пошаною
Женева 12/VIII".
Л.Б.
А в тім листі — манісінька записочка, писана вже не тільки знайомою, але самою ліпшою й самою дорогою ручкою, що тільки є в світі.
"Мій любий! Мій єдиний!
Як журюся й сумую я! Чи згадуєш же й ти про мене? Ми в страшній завірюсі, але повні надії на швидкий і щасливий кінець. А до того, я буду ждати й молитись.
Твоя навіки Г.
К–р згорів в повітрі. І. Ш. десь далеко в Росії. Прошу небо тільки про одне: нехай воно пошле мені звісточку, що ти здоров і не забув мене нещасну".
* * *
Я не знаю, хто цей благородний "Л. Б.", але я благословляю його!..
Ну, не я ж буду, щоб я не знайшов нагоди переслати тобі, моя люба, бодай одне слово: "Кохаю!"…
— — —
30 вересня.
Сьогодні був у мене Барильченко. Він уже вернувся зовсім до Сиднею.
Але я його не пізнав, такий він прийшов схвильований, та й взагалі він став наче зовсім інший за цей довший час, що ми з ним не бачились.
Він розповідав страхіття про війну, а не так про саму війну, як про ті знущання, що витворяють кацапи в Галичині, яку вони захопили.
Вони заарештували й вивезли в Московщину нашого митрополита, графа Шептицького, вони грабують мирне населення, знущаються над гуцулками, нищать наші українські книжки, припиняють газети, забирають закладниками видатніших наших людей, яких вивозять до московських в’язниць.
Та що ж це, справді, таке? Коли ж всі сподівались, що прихід московського війська до Галичини врятує її від насильств польських; вірили, що ті наші люди, яких може найбільше в московському війську, побувавши між свідомим галицьким народом, самі стануть свідомими!
От, і діждалися! Така-то правда в світі!
А поляки так само й собі вивозять закладників до Кракова. Другого вересня вони забрали аж 600 душ з Східної Галичини. Все це вже докладно написано в американських газетах, які читав товариш Назар. Але ж, каже він, що в німецьких газетах говорять про те, що треба відділити від Росії окраїнні народи: українців, литвинів, білорусів, грузинів тощо. Дай-то, Господи! От, якби це сталося. Принаймні тоді нарешті й ми зазнаємо долі:
"В своїй хаті своя правда
І сила, і воля..."
А тепер кацапи по-своєму порядкують у Львові, якого забрали ще 6-го вересня. Після того всі галицькі українці відтіль тікають. Американські газети зазначають страшні числа втікачів: вже тільки в самому Відні їх зібралося більше, як 70 000 душ! Тепер же, коли москалі вже влізли й в Буковину,— вони, розуміється, так само знущатимуться й над нашими буковинськими братами...
О, звірі! Невже ж на вас не буде кари?! Ні, Іоганн Карлович не дурно говорив, що він ненавидить вас і що ви ще скуштуєте німецького "броньового кулака!"
Ах, коли б тільки швидше!..
Дивує мене ще одна звістка з війни, яку вже я сам читав в газетах: нібито вже й ірландці посилають своїх добровольників на поміч Англії. Не інакше, як це — їхні "тоже-малороси"!..
До речі: написав я містеру О’Фонелю два листи, а від нього не маю жодної відповіді. Пошта ж з Японії приходить; йде сюди через Китай та Японію, а звідціль доходить і до Росії. Я послав листи на Україну по адресі пана Сурукчі й прохав його переслати до моїх любих,— і так само не маю відповіді.
Сідаю сьогодні писати знову.
Але, що я помічаю! Тепер я мало пишу по-українському, а весь час практикуюся в англійському письмі, й часто почав збиватись: замість наших літер часто ставлю латинські. Особливо мішаю н і n, у та y, б та b, а часом то забуду якесь українське слово! Е, це вже кепсько...
— — —
Не можу заспокоїтись після розмови з Барильченком. Невже ж таки нас і справді з’їдять кацапи? Ні, як не покрути головою, а все-таки чогось віриш, що подавляться прокляті! От, хоч би їм наклали! А там уже може знайдуться й у нас свої люди. Не дурно ж пророкує наш великий поет Степан Руданський в цьому вірші, що я цими днями прочитав і переписав собі на записочку:
"Ой, з-за гори, з-за кручі
Та скриплять вози, їдучи.
А поперед козаченько
Та вигукує, йдучи:
"Україно, Україно,
Моя Рідна Мати!
Чи ще довго над тобою
Будуть панувати?
Чи ще довго кривавицю
Будуть з тебе пити
Та й діточок твоїх бідних
В кайданах водити?
Твоя слава у могилі,
А воля — в Сибірі,—
От що тобі, матусенько,
Москалі зробили!
Гукни ж, гукни ж, Україно,
Нещасная вдово,
Може діти на твій голос
Обізвуться знову!
Може знову розв’яжуться
Звязанії руки,
Може знову брязчатимуть
Козацькі шаблюки!
Може військо запоріжське,
Як море, заграє,
А дівчина, як і перше,
Пісню заспіває?!
Тоді вже нас не заберуть
І московські внуки,
Бо кров — за кров катам нашим,
А муки — за муки!
Гукни ж, серце Україно,
Та тільки скоріше!
Бо щодалі ссуть кров нашу
Все більше та більше!.."
Гей, коли ж ти гукнеш, моя Україно рідна?!..
— — —
Позавчора приїхав Свенсен.