І хоча не близький світ було тьопати до села, одначе пасічник тепер справно приходив на збори, прикриваючи кожухом і бородою свою Соломію. Після смерті жінки він, куди б не йшов, не розлучався із дочкою. І не раз бувало — на зборах, коли хтось виступав з помосту, обзивався дитячий голос:
— Татку, я спати хочу.
І сміх котився від задніх лав до самого промовця...
— Ти чого, Григорію, задумався? — підійшов до Шевчика пасічник.
— Та нічого, — роздратовано махнув рукою.
— Хтось у душу з чобітьми заліз? Бачу, бачу. Приніс мені нову книжку про бджільництво?
— Забувся. Завтра принесу, — пішов до дверей. Хоч Григорій і досі мав злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотілося. Намагався розібратися в плутанині думок, аж голова почала стугоніти. Нервувався і злостився на себе. Чув, що трапилось щось невірне, і довго одне рішення не могло переважити друге. Іноді злість різко підіймалася вгору, і мстива думка забивала подих: "Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справді може піти за куркульнею, залюбки всадити дуплет зі свого дробовика...". "Брехня, — обзивалась друга думка. — Бачив ти в нього що-небудь вороже? То твоя власна злість говорить".
Вийшов надвір. Сніг вдарив у гаряче чоло і почав розтавати.
Низько і глухо стугоніли обмерзлі дерева, тоскно петляла і кружляла темносива метелиця, як петляли і кружляли тепер думки в наболілому мозку. Не швидко Григорій зайшов у тепле приміщення. Спіймав на собі різкий погляд Крамового і знітився. Бридко стало на душі, аж замлостило всередині...
Головував Іван Тимофійович Бондар, який, передбачалось, мав бути головою колгоспу, але верховодив на зборах Крамовий. Говорив довго і гаряче про колективізацію, розкуркулення, часто вміло на прикладах підрізав ті корінці, які могли стати йому на заваді.
Першим у списку стояв Денисенко Ларіон. Висловилося кілька колгоспників. Думка була одностайна.
— Хто за те, щоб розкуркулити його? — поставив на голосування Бондар.
Дружно піднялися над головами руки і з шелестом опустились вниз...
— Данило Заятчук! — читає із списку Петро Крамовий. Сині жили поопухали і тремтять на його лобі.
Знову високо підняті руки закривають обличчя людей.
— Горицвіт Дмитро! — глухо кидає Крамовий. І раптом мертва тиша. Потім заремствували голоси позаду, незрозуміле подивився Іван Тимофійович на Крамового і почав наливатися жаром.
Спереду підвівся Варивон Очерет — невеликий, кремезний і впертий. Для чогось оглянувся назад. Всією рукою зірвав шапку з голови.
— Не погоджуюсь, значить, — обвів очима президію. І Крамовий зразу ж скипів:
— Не погоджуєшся? Це тобі, думаєш, польський сейм? Там один шляхтич міг сказати: "Не позвалям" — і зірвати роботу сейму. Ти — не шляхтич, а збори — не сейм. Тут воля народу діє. Люди знають, хто їхній ворог, їх за чарку не купиш, як тебе купує і продає Горицвіт.
— Я не повія, щоб продаватися! — поблід Варивон. — Де, я питаю, у списках Варчук, Данько? Хто це починає середняків розкуркулювати?! — загарячився Варивон, підступаючи ближче до сцени.
— Середняків? — примружився Крамовий, втискаючи в кожне слово лиху значимість. — Середняки наймитів не наймали. Товаришу Шевчик, роз'ясни громадянинові Очерету, як ти спину гнув на Горицвіта.
І зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж перехилився зі сцени, відшукуючи знайому постать. Але Григорія в сельбуді не було. "Злякався", — злість пересмикнула огрядну постать Крамового, але він зразу ж усміхнувся і удавано веселим голосом заговорив:
— Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливій справі. Але перед цим він мені сам розповідав, як наймитував у Горицвіта, столярував, і той йому замість плати дав дві поганенькі стамески. На, мовляв, тобі, небоже, що мені негоже. Зробив, як типовий експлуататор... Чуєш, який це середняк? Експлуататор! — перекошуючи уста, звернувся до Очерета. — Класову пильність загубили ви, громадянине. Став на голосування, — звернувся до Бондаря.
— Не ставитиму. Зі мною ніхто не радився про доповнення списку.
— А чому б ми мали радитися з родичем куркуля? Щоб йому до вечора переказали, як сплавити добро? Розуміли, що у вас погана закваска.
— Мені слово можна? — обізвався ззаду Марко Григорович.
— Прошу, прошу, — приязно, піддобрюючись, розплився в усмішці Крамовий. — У вас, думаю, нема родинних почуттів до куркульні.
— Чого нема, так нема, — погодився старий пасічник, труснувши широкою бородою.
— Татку, не чіпай, — спросоння обізвалась Соломія. Легкий смішок задзвенів у напруженій важкій тиші.
— Я думаю, — заговорив пасічник, — з Дмитра такий куркуль, як із мене турецький султан.
І полегшений сміх сколихнув людьми. Одначе його зразу ж обрізав Крамовий:
— З чого ви смієтесь? З відсталості своєї? Я поважаю, шаную чесного трудівника Марка Григоровича. Але, увесь час живучи в лісах, він, як самотній камінь, обріс мохом, повз нього проходило життя і не в усьому може розібратися чоловік. Нам треба допомогти йому по-новому осмислити сучасні події. Куркуль — це не такий, як ви його звикли бачити на плакатах, — з ножем, обрізо'м... зубастий, окатий...
Говорив довго і переконливо, знову наводив приклади і знову нападав на родинні зв'язки, відсталість, притуплення класової пильності. Нарешті, саркастично усміхнувшися, з притиском закінчив:
— Через те, що голова зборів відмовився від своїх обов'язків, — про це ми іншим разом більш грунтовно поговоримо, — ставлю на голосування.
Він знав, відчував, що, незважаючи на всю його красномовність, мало рук підійметься на притихлих зборах. Тому повернув справу інакше:
— Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвіта?.. Раз, два, три, чотири... словом меншість... Пішли далі...
XI
Варивон зразу, ще не закінчились збори, прибіг до Дмитра. Засніжений, став на порозі, люто затупав ногами і зосереджено підійшов до Дмитра, що саме підшивав шлею.
— Ходімо в ту хату, — кивнув головою. — Діло є. І Дмитро почув: трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побілів, розширились очі, але перші слова здивували Варивона:
— Вип'єм зі мною, чи побоїшся тепер?
— Чого б це мені боятися? Тільки не до цього зараз.
— Нічого, — заспокоїв і дістав із шафи горілку. Випили по чарці, Варивон з опаскою дивився на пополотніле обличчя товариша, знав, що той кипить усередині і досить жодного слова, щоб вийшов із себе. "Чого доброго, піде сочити за Крамовим. І того — окастого — не пожаліє, і собі життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловіка".
— Дмитре, що ти думаєш робити?
— Що? — наче від сну прокинувся. — Зараз запряжу коней — і в саму столицю майну.
— Так уже і в столицю?
— А що ж — в того Крамового буду правди шукати? То ворог наш. Ну, вип'ємо ще на дорогу! — Вже навстоячки перехилив чарку, і скло зацокотіло по зубах, краплини горілки потекли по сорочці — тремтіла рука.
Коли запрягав коні, до нього вийшла мати:
— Дмитре, куди ти? — з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з сином.
— За своєю долею, мамо, — невесело посміхнувся і, захлинаючись, розказав усе. — Найшлася каїнова душа, що позаздрила на нашу кривавицю, Сафрона Варчука, Данька не розкуркулює, а взявся за мене.
— То дурне, не буде так, як хоче наш ворог, — спокійно відповіла, що аж здивувався Дмитро. — Правда на нашому боці. Тебе наша власть не скривдить... А Крамовий — то пройдисвіт. Їдь, сину, — поцілувала його в лоб і зітхнула. — Поспішай...
Дмитро підійшов до ліжка, де спокійно, усміхаючись, спала Югина. Зітхнувши, поправив розкидані коси дружини, ледве чутно доторкнувся устами до її чола, потім низько нахилився над колискою і, випрямляючись, вийшов із хати.
Докія сама навстіж відкрила ворота, ще раз обома руками охопила шию сина, притулилась щокою до нього, трепетна, як струна.
Кинув у легкі, на підрізах, санки рушницю, торбу з їжею і поїхав у холодну заметіль. І тільки тепер його охопила така гнітюча туга, такий біль, що хотілося упасти в високі оплени, уткнутися головою в солому і заплакати, заридати, заголосити. Здавалося, що ось небавом має обірватися його життя. І санки, ідучи затоки, везли його не до темної стіни лісу, а на той світ. Здавалось, підрізи скрипіли не на мерзлому снігові, а на його болючому тілі. Похололою рукою витер піт із чола, зітхнув, стрепенувся важко, беручи в руки, неначе обмерзлі віжки, свої почуття і турботи. Вони опирались, крутили його, як негода крутить деревину, гнули додолу, розпеченим свинцем наливали голову. Але той критичний момент, коли хотілося важко заголосити, той біль, що плугом проходить по нашому корінні, уже почав чоловік переборювати. Міцніли опір і напівсліпа злість, прояснювався напівзатуманений розум. Велика кричуща несправедливість заставила Дмитра оглянутись на все своє життя, побачити те, що було непомітним, просто спливало, як прибутня вода, міцніше пізнати ціну життя, як ми в голодну годину міцніше пізнаємо смак чорного загорьованого хліба.
Вузьким було його минуле. Не вмів і досі виплисти на широку течію, але він любив і життя, і людей, і природу. Усе хороше радувало його, печалили чужі печалі, виводила з себе несправедливість. Він не був спокійним, холодним спостерігачем, який і пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в тяжкому горі... Коли на його полі з'являвся новий сорт насіння — нарік його вже мали сусіди. Коли він міг комусь допомогти — допомагав без корисних вимог і думок. А хто так любив щиру працю, що повіває і потом, і тихим колосом, і живим зерном? Коли б односельці заглянули в його душу, вони зрозуміли б одне: він добра хотів людям.
Але вдача його була замкнена, не з тих, що легко розкривається, подобається людям. Повернути б її? Запізно уже... А що Крамовий ворог — голову б поклав під сокиру.
В лісі стало затишвіше і наче на серці трохи полегшало. Після роздумів більше почалось вірити, що напасть його хоча й важка, але скороминуща. Дорогою вирішив, що нічого йому поки гнати коні аж за сотні верст, коли можна заїхати до секретаря райпарткому. Казали, що путящий чоловік. Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий.
Зубами прикусив нижню губу і відчув, як накипає льодок на холодних устах.
Запорошений, потемнілий од холоду, з якимсь внутрішнім холодком і жагучим сподіванням, зайшов у райпартком.
— Секретар не має часу.