У ній чисто, меблі цілі і незапорошені — мабуть, Байбал повитирав.
Під одною стіною — дерев'яне ліжко, маленький столик, на якому лежать окуляри з одним скельцем і ручка з поржавілим пером. До протилежної стіни притулилася масивна скриня та довжелезний стіл. В кутку, біля голландської грубки, — схожа на баддю бочечка з лозовими поворозками.
— Все це так і було при Миколі Гавриловичу, — пояснює Байбал. — Правда, одразу після його виїзду пропало крісло, сонячний годинник і мідний самовар. Певно, вартові поцупили або й сам Кокшарський, що любив погріти руки на чужому. В цьому бочонку Микола Гаврилович тримав воду. Підвішував його до стелі, аби не налазили таргани та миші, які тут кишіли. В скрині зберігалися харчі, посуд, деяка одежа. Тією ручкою писав. Ото бідний мучився, коли зламались окуляри. Заки привезли нові, дивився через одне скельце і нагинався до самого паперу. На цьому великому столі горами стояли книжки, до яких нікого не допускав, навіть мене.
— Куди ж вони ділись? Узяв з собою?
— Його звідси випровадили тільки з тим, що на ньому. Книжки залишились. Потім, кажуть, їх вивезли в Якутськ. А він, чуєш, мовби здогадавсь, що має покинути Вілюйськ; за два дні перед тим подарував мені новісінький каптан, який прислала йому жінка. Добрий був, ніколи нікого не кривдив, мене часто підгодовував. Ото принесе йому Карячиха, а він, що з'їв чи не з'їв, і вже кличе: "Нате, покуштуйте, як люди смачно готують".
— Ви довго йому слугували?
— Слугував? Так іноді допомагав. Хоч він того не любив. Прийду, бувало, вранці, а в нього вже чисто-чистісінько. Хочу помити підлогу — теж не дає: сам, мовляв, помию. Правда, топив я йому в грубі ліпше, ніж у жандарма й урядника. За це він, сердега, один раз мав велику халепу.
— Яку?
— Був серед козачої варти п’ятидесятник Євтропій Бродников. П'яниця невсипущий, а начальству ліз без мила куди не слід. До Миколи Гавриловича завжди прискіпувався, ходив за ним назирці. На мене гримав: Чого, саха, .турбуєшся про політичного злочинця? Чому погано топиш у моїй грубі?" Та я його слухав, як бог шамана.... Коли одного разу рано-вранці заходить справник Третяков, його помічник Кокшарський та ще якийсь чиновник з Якутська. Чогось довго обдивлялися подвір'я, тюрму, камери. Потім допитували всю варту, чи справно стереже вона в'язня. Аж згодом стало відомо, що то Бродников написав брехливий донос на Миколу Гавриловича.
— Що ж Бродникову було за те?
— Нічого. Трохи полаяли, на тому й скінчилося. Навіть з варти не вигнали.
— А ви приїзд полковника Купенка пам'ятаєте?
— Ще б не пам'ятати! Той бузувір тоді накоїв такого, що Микола Гаврилович ледве видихав.
Сталося це під різдво, в найлютіші морози. Раптом серед ночі, не сповіщаючи окружного справника Івана Жиркова, той жандармський полковник з десятком солдатів заскочив у тюрму. І зразу ж до Миколи Гавриловича. Всю ніч рилися в його камері, все перетрусили й поставили догори ногами. А вранці пішли по містечку. Заглядали в двори, на горища, копирсалися в коморах, порожніх ямах з-під сими, зривали підлогу в будинках — чогось шукали. Та не знайшли.
— А в Миколи Гавриловича?
— Забрали кілька папірців та гроші, і більш нічого. Між людьми ходила чутка, нібито Купенко вивіз цілу хуру всілякого писання, але то неправда, бо я був тоді і все бачив. Коли поїхав Купенко, для Миколи Гавриловича настали ще гірші часи. Жандарми не одставали від нього ні на крок. І вдень, і вночі, навіть до вітру водили під караулом.
Грабовський слухає, мовчки озирає кімнату, і йому здається, що всюди бачить сліди рук великого правдолюбця. Виразні, наче вкарбовані, вогнем душі випечені, незгладимі сліди. Ох, купенки, бродникови, — і ви тут ходили, людоїди, обмацували все брудними пальцями, вгризалися зубами й пазурами, топталися кованими чоботищами, хижо, з звірячою люттю розривали його скривавлене серце, розпинали, як Прометея, та своїх слідів не залишили. Ні! Тільки сумна згадка тюремного сторожа, сльози матерів і дітей, над головами яких ви руйнували дахи серед зими, розпанахані ями з-під сими. Ото і все.
Можливо, ви десь ще тиняєтесь по світу, вишукуючи собі нові жертви. Можливо, хизуєтесь блискучими еполетами, аксельбантами, орденами, нишком строчите доноси. Над його ж могилою скоро вп'яте розцвітуть квіти — сині, голубі, жовтогарячі, червоні. Але ви вже давно мерці, готова пожиіза для хробаків, бо такими зачалися в материнському лоні. А він — живе і зараз, житиме й потім — навічно нездоланний велет. Пророча мисль і дальнолетна мрія, непідвладні ніяким гратам, незмірні праця й туга, народжені й поховані сюжети, палкі поривання і світлі надії — все тут його. Вони завжди зорітимуть над високими кручами холодного Вілюя, над убогими якутськими оселями, над Руссю неосяжною, над усіма видноколами. О, не вам, нікчемні купенки та бродникови, не вам зоріти над світом, не вам, убогим, ставати на прю з великим ним...
І дома Грабовський не міг вгамувати збентежене серце. Було гірко й важко. Місця собі не знаходив, а сльози самі наверталися на очі. Уява повністю опанувала його, диктуючи свої права, свої веління. Вона поновлювала в пам'яті все, що бачив сьогодні у в'язниці, творила й те, чого ніколи не бачив.
Он там, на ганку каторжної тюрми, показався старенький і сивенький, скарлючений недолею дідусь. У сірій широкополій свитині, розтоптаних валянках, з книжкою та паперами в руках. Затінивши окуляри долонею, яка безугавно тремтить, він полинув у думках, як птах у стрімкому польоті, в далеку й захмарну далину.
Дивиться Гадає.
Когось чекає.
Сподівається.
Кличе.
А може, ридає невидимими сльозами.
Може, нишком полинув туди, де конає Росія в кайданах, стенаючись у тяжких муках і прагнучи, як світа-сонця, поступу вперед.
Може ..
Нараз переступив з ноги на ногу, немов пік його дерев'яний поріг, опустив кволу руку, похитнувся, наче підстрелений орел, і зник за високими дверима. Через якусь хвилю вже сидить на стільці, притискує до самих брів окуляри з одним скельцем, примружує підсліпуваті очі і шпарко пише. Пише, пише, ніби боїться, що хтось схопить його за руку і спинить, не давши висловити те, чим повниться душа. О сили небесні, о кривдо земна, о доле нещасна! Козацький урядник, нахабний, як і саме найбільше зло Русі, схилився над його худим плечем, напружує зелені зіниці, аж пропікає папір хижим, пронизливим зором.
Зненацька, якось незримо й невідомо звідки, насунулась темна хмарина і затуманила собою все, навдивовижу яскраве, видіння. А як розтанула вона, легенька, то в камері вже не було ні дідуся, ні урядника, ні столу, ні стільця, нічогісінько. Лише метався по стінах і стелі, поблискуючи пекельними зубами і пожираючи списані папери, вогонь, а з нього викублювався темний попілець.
Павлове серце стискалось від шаленого болю. Це ж, певно, ніхто ніколи не довідається, що думав, чим клопотався великий чоловік, які благородні думи і мрії поглинуло зажерливе полум'я.
* * *
З піщаного горба сніг зліз скоро, а на рівнині, де його було найбільше, танув поволі, обертаючись у ріденьку кашу, сіру й холодну. Вона заполонила всю прибережну вулицю, одділивши тюрму від містечка. Хоч бери та й човном перепливай.
— І так кожної весни, — каже Байбал, поглиблюючи канаву між вулицею та вілюйським надбережжям. — Зо два тижні ні пройти, ні проїхати, поки сама вода не висохне. А доглядати за ярками, прокопаними Миколою Гавриловичем, начальство не хоче, навіть людям боронить. Їх, цих ярків, було три — цей та два з того боку тюрми, від яких і сліду вже не зосталось. Любив небіжчик це діло. Іноді я підсобляв йому трохи, і тим самим начальству ніби болячку посадили на м'яке місце. Он уже й зараз суне...
Грабовський озирнувся. Попід тюремною загородою поспішав поліцай, цибатий, мов журавель.
— Чого тут порпаєтесь? — гримнув до копачів.
— Хочемо воду спустити в річку, — відповів Грабовський.
— Могли б у іншому місці копати.
— Для чого ж, коли є стара канава.
— Пан справник забороняє. Хіба не знаєте, чий це ярок?
— А звідкіля нам знати? — схитрував Павло.
— Не забивай мені баки. У Вілюйську всі знають, хто його викопав.
— Може, вілюйці й знають, а я приїхав сюди перед різдвом, коли все було заметено снігом. Оце вперше бачу.
— А ти? — похопився поліцай до Байбала.
— І я вперше. Колись любив копати ярки Чернишевський. Але то було давно і копав не тут, а по той бік тюрми. Цей не Чернишевського.
— Не Чернишевського, не Чернишевського, — глузливо повторив поліцай. — Хто тобі дозволив згадувати злочинця?
— А я й не згадую, так, прийшлося до слова.
— Годі! — розсердився поліцай. — Кінчай, кажу тобі, бо справник...
— Зараз, зараз, пане.
Старий зруйнував гребельку і завдав лопату на плечі.
— От бачите, — сказав, дивлячись на брудну воду, що вже наповняла прочищений ярок. — А ви кричите. Хай собі біжить до річки. Людям буде дорога в церкву, а попові — вигода.
— Тепер геть звідціля, щоб я вас тут більше не бачив, — пробурмотів поліцай і рушив до міста.
— Добре, добре, — хитав головою Байбал. — Ось я навіть лопати однесу додому,
Зійшовши на кручу, Грабовський окинув зором річку. Вона широка й повновода, а на крутому повороті — швидка, сердита, аж бурунить хвилями. Вони, вкупі з масивними крижинами, навальне летять до піскуватого підніжжя кручі, грізно б'ються об неї, і від тих ударів здригається тюремне подвір'я, поскрипуючи дерев'яними будівлями. Течія вихоплює з кручі цілі брили землі, розмелює їх між крижинами і несе в безвість.
Ото сила. Перед нею, здається, ніщо не зможе встояти. Ще дві-три весни, й такі розливи, як оце зараз, зруйнують похмуру в'язницю, де загинуло стільки великих думок мужньої й нездоланної людини.
19
День видався хмарний і марудний, наче не доспав у коротку червневу ніч. Вранішнє сонце, вихопившись з-за лісу, гайнуло піскуватими горбами, розлилось на вікнах колишньої тюремної сторожки і кудись зникло, немовби стрибнуло в провалля. Небо й земля спохмурніли, зажурилися.
Грабовський поспішав. Стискуючи між пальцями ручку, схилявся над папером, і перо тихо поскрипувало. Потім одривався від столу і починав ходити з кутка в куток своєї напівпорожньої господи. На ходу видобував з конвертів листи, перечитані вже не раз, пробігав їх очима, супив брови.
— Негарно вийшло, негарно, — потирає чоло.